Єва Галь ■ ПУБЛІЦИСТИКА ■ 2009-07-09
Головна рада ОУП порадилась (“НС” 15/2009) і зробила підсумок праці за 2008 р. Розмовляла про фінансування діяльності, працю гуртків і виховання нового покоління, але забракло розмови про асиміляцію, яка для нас – українців у Польщі, є найбільшою загрозою. Відкладати цю тему не можна, бо завтра буде вже запізно.
А симіляція є наслідком розпорошення українського населення на значній території Польщі. Як дійти до цих людей зі словом і донести до них знання історії, культури і звичаїв українського народу?
Сьогодні українські реґіональні передачі не задовольняють цих потреб – транслюються на ультракоротких хвилях й охоплюють невелику територію, потрапляючи лише до незначної частини українців.
Незрозумілим є те, що на сторінках “НС”, “Українського альманаху” чи у звітах Головної управи не було досі детальної оцінки українських передач. Невідомо, скільки процентів українського населення має можливість слухати рідне слово, скільки хвилин тривають передачі, у які години виходять в ефір і як їх оцінюють слухачі.
Протягом довшого часу на загальнопольських телеканалах існує передача українською мовою “Теленовини”. Її вихід передбачено раз на місяць, хоча в дійсності буває по-різному. Згоду на трансляцію українських передач дає Державне радіомовлення і телебачення за принципом “Dіvide et impera”, ділячи і так уже поділених та розпорошених після 1947 р. українських слухачів. Важко добитися, щоб такі передачі транслювалися на загальнопольських телеканалах і могли потрапити до всіх переселенців. Сьогоднішні передачі реґіональних радіостанцій не забезпечують потреб, але напевно статистичні показники є задовільними як для потреб держави, так і Євросоюзу. Цікаво було б довідатися, скільки призначеного в радіоефірі для українців часу справді йде на користь української спільноти, а скільки просто десь випаровується.
Останнім часом багато говориться про Доми пам’яті для переселенців. Є голоси, що після ІІ Світової війни всі переселенці однаково зазнали нещастя. Це правда, але депортовані під час акції “Вісла” переживають ще щось гірше, хоча б у порівнянні з німцями чи поляками. Переселені з Польщі німці чи виселені з Литви, Білорусі та України поляки залишаються собою. Українці ж – громадяни Польщі, перестають бути українцями. Майже всі 150 тис. переселенців 1947 р. розмовляли українською мовою, щоправда не літературною, а говіркою. За даними останнього перепису населення, з тих переселенців до своєї національності і мови призналося лише 20%.
Найбільш болючим є те, що протягом останніх 20 років (зміна устрою в Польщі і вступ до Євросоюзу) небагато змінилося в політиці держави щодо української спільноти. Не вживається жодних заходів, щоб сповільнити раніше заплановану асиміляцію. Розпорошення, у якому живе українське населення, створює великі труднощі. Прикладом цього може бути навчання дітей української мови в Білому Борі. Є школа і вчителі, але бракує дітей. Причиною є незадовільний зв’язок серед розпорошеного протягом 65-ти років українського населення. У відкритому листі до українців у Польщі з нагоди 50-ліття Початкової школи ім. Т. Шевченка в Білому Борі так пишуть колишні її учні з Канади: “коли ми почули, що в нашій школі тепер є тільки 24 учні (хлопців і дівчат), то ніяк не могли збагнути чому. Огорнуло нас почуття тривоги…” (“НС” 19/2009). Є чим тривожитися і треба бити на сполох, де тільки можна, не побоюючись, що це зашкодить відносинам між Україною і Польщею, бо це наша проблема – польських громадян української національності.
Як одержати згоду на трансляцію передач для української спільноти на загальнопольських каналах, як створити професійну редколеґію і як добитися ґарантії, що ОУП буде мати вирішальний голос щодо змісту передач і часу трансляції? Про це треба дискутувати на сторінках “НС”. Це питання повинно також порушити ОУП (на з’їзді), щоб прийняти рішення і накреслити план дій.
“Наше слово” №28, 12 липня 2009 року {moscomment}
