Богдан Гук ■ ГРОМАДА ■ 2010-09-01
У Воєвідському управлінні в Ряшеві 9 липня відбулася консультаційна зустріч новопризначеного відповідального секретаря Ради охорони пам’яті боротьби і мучеництва (РОПБіМ) Анджея Кунерта з діячами Перемиського та Сяніцького відділів Об’єднання українців у Польщі: Марією Білас, Марією Туцькою, Маріанною Ярою, Юліаном Баком, Степаном Боднарем та Ярославом Леськівим. Крім них, участь у зустрічі взяли працівники Ряшівського відділу ІНП, представники польських громадських організацій з території Підкарпаття.
Зустріч була важливою хоча б з огляду на те, що чи не першою протягом майже 15 років. Попередник А. Кунерта, А. Пшевозник, не вважав за доцільне вирішувати питання пам’яті у формі діалогу з польськими громадянами української національності – через те, що вони українці.
Розмова з Марією Туцькою, головою управи Перемиського відділу ОУП
Якою була позиція управи Перемиського відділу, яку Ви представили під час зустрічі з секретарем А. Кунертом у Ряшеві, щодо питання української пам’яті в Польщі?
-У своєму вступному слові я в першу чергу подякувала новому відповідальному секретареві Ради охорони пам’яті боротьби та мучеництва А. Кунерту за його ініціативу в організації такої зустрічі. Висловила також надію, – від імені української громади в Польщі, – що ця зустріч символізуватиме відхід цієї інституції від дотеперішньої практики повного іґнорування наших заходів щодо увіковічень майже 10 тисяч українських жертв, в основному мирного населення, у результаті антиукраїнських операцій та масових вбивств на т.зв. Закерзонні в 1943-1947 рр.
Прикладом такого неґативного ставлення цієї установи до української пам’яті була 12-літня епопея боротьби Євдокії Філь за увічнення жертв у Горайці. Ця справа завершена встановленням пам’ятника, але пані Філь, на жаль, цього моменту вже не дочекалася.
Я висловила також надію на відповідне вшанування полеглих на цій землі воїнів УПА – так само, як і воїнів інших армій, що загинули в боях на території Польщі. Щоправда, у цих справах між Польщею та Україною в 1994 р. був підписаний міждержавний договір: проте з 44 запланованих у ній увічнень відновлено тільки цвинтар та поставлено пам’ятник у Павлокомі. Виявилося, що українська держава не була в силі зробити більше, особливо без підтримки й допомоги з боку нашої громади. З нашої ініціативи з великими зусиллями вдалося поставити чи помістити пам’ятні знаки в Явожні, Пискоровичах, Верхраті-Монастирі (завдяки покійному вже нині Дмитрові Богушу), Завадці-Морохівській.
Сподіваюся, що відтепер ці справи підуть краще. Надію дає, з одного боку, підписаний 2 червня 2010 р. у Варшаві протокол щодо подальших дій відповідно до договору між урядом Польщі та України від 21 березня 1994 р., а з другого – очікувана зміна ставлення РОПБіМ до наших ініціатив у цьому плані. Маю надію, що нам спільно вдасться подолати всі розходження та ефективно діяти для справедливого вирішення всіх цих болючих питань.
Я також звернула увагу на неґативні ефекти реалізованої в Польщі т.зв. “історичної політики”, наслідком якої є гостра антиукраїнська пропаґанда й риторика, особливо в засобах масової інформації. Пригадаю, що навіть під час відкриття пам’ятника в Павлокомі польське громадське телебачення говорило й показувало в основному тільки “zbrodnie UPA”. Глядачі мали враження, що вбивали українці, а не українців. А хто в Польщі знає про масові вбивства в Дубровиці-Великій, Слободі, Явірнику -Руському, П`ятковій, Теплицях, Лубні, Курилівці, Скопові, Старому та Новому Люблинцях, Горайці, Бахові, Сівчині, Берізці, Малковичах та багатьох інших місцевостях? Часто немає людей, які могли б постояти за пам’ять і правду про тих жертв. Тому цей обов’язок має взяти на себе ОУП. Пам’ять про жертви з однієї та іншої сторони дає надію на справжнє примирення. А якщо лиш одна сторона говорить про жертви, і то – тільки про свої, то вона не сприяє цій справі, а викликає збільшення недовіри й почуття кривди іншої сторони.
Ми повинні намагатися, щоб питання “чия правда? чия кривда?” у польсько-українському протистоянні на Холмщині, Любачівщині, Надсянні, Бойківщині та Лемківщині побачило нарешті денне світло. Тому ця справа важлива.
Окремою справою є відновлення цвинтарів, на яких спочивають воїни союзної для Польщі армії УНР: у Пикуличах, Ланьцуті, Люблині, Каліші, Стшалкові, Александрові-Куявському, Кракові тощо. Щодо цього сподіваюся на повне зрозуміння і співдію державних структур з обох сторін.
Кунерт запросив Вас на робочу зустріч у Варшаву. Чого вона стосуватиметься і коли Ви збираєтеся до столиці?
-Запрошення на зустріч у Варшаву свідчить про те, що новий секретар РОПБіМ серйозно ставиться до проблем, які ми поставили, і дійсно визнає нас партнерами та суб`єктом у діяльності Ради. Маємо надію, що розмови в столиці будуть вже не про принципи, а про конкретні дії й заходи щодо визначення в громадському просторі місця для українських увічнень і спільної польсько-української пам’яті. Побачимо, яке буде ставлення до Горайця і після Горайця. Дата зустрічі у Варшаві ще не встановлена.
Розмова зі Степаном Боднарем, членом управи Перемиського відділу ОУП
Що, на Вашу думку, принесла зустріч з А. Кунертом?
-Ця зустріч принесла багато цікавого у сфері розуміння проблем української пам’яті в Польщі. А. Кунерт серйозно ставиться до цього питання, намагаючись, як мені здається, прокласти новий шлях. Важливо, що він бачить потребу тісної співпраці між українцями в Польщі, зокрема ОУП, та його відомством, прагнучи укладати її в партнерському дусі.
Співпраця – так, але за якими принципами?
-Ці принципи поки що невідомі, але для їхнього вироблення важливе як те, що я сказав раніше, так і ключові слова самого Кунерта: “історична правда”, “пам’ять”, “поєднання”. Крім цих слів, він ужив ще такі формулювання: “стати на голові, щоб зрозуміти арґументи української меншини в Польщі”, “мінімалізувати поле конфліктів”, “змінити напрямок мислення та діяльності”, “наш собачий обов’язок – пам’ятати про всіх громадян держави, у тому числі, про воїнів” – як я думаю, в останньому випадку йшлося про вояків УПА. Раніше таких слів від секретаря РОПБіМ ми не чули. Ці слова важливі, зокрема, у контексті неґативного ставлення самоврядних структур на місцях до самої ідеї українських увічнень (а що вже казати про практику). А. Кунерт показав також штатним працівникам Ряшівського відділу ІНП, як треба ставитися до пам’яті українців громадян Польщі. мабуть тому, що ці працівники керуються політичними та націоналістичними принципами, яким далеко до громадянської позиції Кунерта.
Що на сьогодні дозволяється українцям та ОУП у сфері збереження нашої пам’яті та боротьби за право на неї?
-Кунерт сказав, що пам’ять необхідна усім – і ми також маємо на неї право. Перед українськими організаціями, не тільки ОУП, стоять конкретні завдання.
“Наше слово” №35, 30 серпня 2010 року
