■ ГРОМАДА ■ 2011-10-20
{mosimage}
Я вступив до цієї школи за часів німецької окупації і навчався в ній два роки – в V і VІ класах. З того, що я здобув у цій школі, поза загальними знаннями, найбільше ціную те, що дістається не тільки розумом, але й серцем і душею – патріотичні почуття, любов до своєї батьківщини України. Завдячую це в першу чергу вчительці української мови Ользі Патроник – вона вміла передати красу рідної мови, а через добірку літературних творів – розбудити зацікавлення нашою історією. Я заслуховувався, коли пані Ольга гарно читала вірші та оповідання – і сам почав писати віршики, але поетом не став і вірші мої десь пропали. Коли я вже був дорослий, моя знайома, випускниця Київського університету, хотіла їх побачити, але я їх вже не мав.
А шкода, хоч там великої поезії і не було, проте можна згадати те, про що думав і що переживав 12-13-річний учень тодішньої “шашкевичівки”. Мені запам’ятався перший куплет одного з тих віршів:
“Сурмлять сурми золотії. / Гей, чому ж вони так грають?
/ – Юнаків моторних /До бою скликають!”
Відомо, звідки це: “Еней був парубок моторний..” і заклики до бою…
Отже, я випускник вийшов з цієї школи “з Україною в серці” та зберіг це почуття до сьогодні, попри різні ситуації, які траплялися в житті.
Нині всі батьки добре розуміють, що дитині треба дати добру фахову освіту, щоб вона могла собі радити в житті. Та не всі розуміють, що треба також подбати, щоб дитина зберегла в серці батьківські традиції, щоб не стала “чужою” в рідній хаті. Важко цього досягти в чужому оточенні – і тому єдиним способом у цій ситуації є вступ до рідної школи і добрі вчителі. Такою школою, безсумнівно, є перемиська “шашкевичівка”, яка дає своїм учням освіту на високому рівні, а до цього наповнює їхні серця любов’ю до рідного слова й України.
Степан Заброварний
Колись – ще за моїх часів – школа була більшою, бо й учнів було більше. Я розпочав навчання в ній 1934 р., і ходив до цієї школи до 1939 р., коли почалася війна. В місті були дві школи, а, крім того, навчання відбувалося й у сільських школах, які існували в перемиській околиці. Учнями “шашкевичівки” не були виключно місцеві, бо багато дітей з сіл приходило саме на уроки до “шашкевичівки”. Звичайно, тоді не було автобусів, тож усі мусили ходити пішки.
“Шашкевичівка” була доброю школою, маючи високий рівень. Що й говорити – навчання як навчання, його особливо якось не згадую, – проте про саму школу лишилися в мене виключно добрі спогади. При школі діяли гуртки. Я сам був у театральному і виступав на сцені (здається, на свято Шашкевича чи на День матері). Однак ведення позаурочних занять не було розвинуте в такому масштабі, як тепер. Нині, як бачу, на це звертається велика увага. За моїх часів був сильний акцент на науку – і вона була головною. Але загалом спосіб навчання і підхід до справи освіти тоді був іншим.
Володимир Пайташ
Сповнена сумнівів, 1 вересня 1991 р. я переступила поріг рідної школи. Хоч усе було мені нове і незнайоме, я почувала себе безпечно. В нашому класі зібралося нас кільканадцятеро, до цього часу розпорошених по різних школах. Зразу ми стали вірними друзями на всі роки нашої шкільної дороги. “Шашкевичівка”, крім поширення знань, дозволила мені зміцнити самосвідомість та відчути свою приналежність до великої української родини. Шкільні свята, екскурсії, фестивалі, вогнища, зустрічі – усе пережите в моїй школі залишилося назавжди в моїй пам’яті і викликає теплу усмішку ще й сьогодні.
Кася Пусьо
Наскільки велике значення мала для мене “шашкевичівка”, я усвідомила щойно через багато років: деякі важливі моменти можна зрозуміти лише з дальшої перспективи. Отже, до мене це усвідомлення про те, як великий вплив на мою особистість і на моє життя мало навчання в цій школі, прийшло тоді, коли я завершила навчання. Саме в школі я знайшла дорогих мені людей. Там я зустріла незвичайні особистості, які змогла оцінити щойно з перспективи часу. Я зрозуміла, що такі люди, як от покійна пані Ірина Турко, невтомно намагалися навчити нас того, що в житті найбільш суттєве. І хоч знання математичних формул, дат, схем – важливе, то не найсуттєвіше. Основне – це вміти бути людиною в повному значенні цього слова. Людиною свідомою, розумною, доброю, яка хоче жити і дихати на повні груди, не побоюючись нікого й нічого, але пишаючись тим, ким вона є, реалізовуючи своє завдання на землі. Таке знання – безцінне.
Анна Козар
Коли згадую роки, проведені в нашій перемиській “шашкевичівці”, то перша асоціація завжди одна – танець. Можливо, на перший погляд це звучить не зовсім серйозно, бо ж призначення “звичайної” школи найчастіше одне – здобувати освіту, знання, розвиватися перш за все інтелектуально. А завдання наших шкіл – усебічний розвиток. Для мене, але думаю і для більшості учнів українських шкіл у Польщі, не менш важливим був розвиток патріотичної свідомості, пізнавання своєї культури (в широкому розумінні цього слова). Це здійснювалося через участь у різних художніх гуртках, зокрема в танцювальному колективі. Тут і зродилася моя любов до українського народного танцю. Ця любов великою мірою зумовила моє майбутнє – змусила покинути “раціональне мислення” і поїхати в далекий великий Київ, щоб навчатися на хореографії. Особливо за це дякую нашій “шашкевичівці” – за поширення горизонтів і відвагу спробувати йти проти “раціональної” течії.
Іванка Козар
З життям кожної людини невід’ємно пов’язаний етап шкільного навчання. У мене згадка про цей період відгукується світлими, теплими спогадами. Вже з першого дня у стінах “шашкевичівки” я знала – я вдома. Кожний урок подавав мені не лише основні знання – я мала також змогу пізнати минуле нашого народу і його героїв.
Можливість плекати рідну мову та водночас поглиблювати історію – це защепило в кожному з нас, учнів, почуття приналежності до народу, розбуджувало патріотичні настрої.
Згадуючи шкільні роки, не можна забути про вчителів. Це вони відкрили перед нами шлях знань. І я, і мої друзі запам’ятаємо їх такими, якими були: справжніми професіоналістами у школі, мудрими порадниками в життєвих ситуаціях.
Пройшло зовсім небагато часу і школа залишилася тільки у спогадах. І як би далеко не кинула мене доля – я знаю – думками завжди повертатимусь до Рідної Школи.
Аляна Феснак
Як згадую цю школу?.. Дуже добре! Якби я мала змогу повернути час і знову обрати школу, стовідсотково була б нею саме “шашкевичівка”! Одні з кращих хвилин у школі, які я пам’ятаю, пов’язані зі щотижневими репетиціями танців, хору, бандуристів, виїздами на концерти, виступами в Народному домі. Коли пригадую, якою приємністю була для мене праця над драмою “Лісова пісня”, я усміхаюся – це був дуже важливий для мене час.
Винятковий вплив на мою особистість мали уроки польської мови; я також полюбила пані Дануту Бруд за її уроки фізики, якими я була просто зачарована. Мушу ще згадати незабутні уроки української мови з паном Іваном Шумадою (на жаль, ми зустрічалися тільки один рік). Чи були неприємні моменти? Ой були – хоча б: “Зараз підеш до пані Галі в секретаріат” – на щастя, з них тепер можу тільки сміятися. Сьогодні хочу повертатися до найкращих моментів, проведених у “шашкевичівці”, за які завжди буду її кохати.
Оля Боднар
“Наше слово” №43, 23 жовтня 2011 року {moscomment}
