Мирослав Чех ■ ПОДІЇ ■ 2011-09-22
{mosimage} Сплеск емоцій у польсько-литовських відносинах – дуже повчальний. Ми побачили, як надзвичайно далеко обидві держави відійшли від лінії паризької “Культури” Єжи Ґедройця, від концепції “УЛБ” – Україна, Литва і Білорусь. “Без незалежної України немає незалежної Польщі, без незалежної Польщі немає незалежної України”. Це – гасла і провідні лінії не лише польської політики (принаймні, до певної міри), а й української, литовської та білоруської долукашенківського періоду.
Символом цього було відзначення Ґедройця орденом Ґедиміна – найбільш почесною нагородою незалежної Литви. В Україні редактора удостоїли орденом “За заслуги” ІІІ ступеня, бо – як пояснював тодішній президент Леонід Кучма, – це найвища почесть, якою можна відзначити іноземця. Хоч це і не зовсім правда, але факт залишився фактом – на зламі століть українська держава визнала заслуги не лише “Культури”, але й політичного напрямку, який вона створила і який патронувала до своєї смерті.
Ґедройць надавав великого значення статусові національних меншин. Перш за все в Польщі – бо він вважав, що від сильнішого вимагають більшого. А Польща була і є сильнішою: зокрема тому, що не була радянською республікою, а “тільки” супутником СРСР. “Усе робити для того, щоб зміцнювати окремішність білорусів, литовців та українців” – це девіз Ґедройця.
Дух, який зник
Сьогодні від тодішньої атмосфери і заповіту Редактора залишилося не так багато. На словах ніби все залишилося по-старому. Польща далі є адвокатом України в Європі, допомагає білоруській опозиції та розвиває партнерство з Литвою в ЄС. Проте громадська думка вже не та.
У погляді на минуле відносин з Україною та українцями поляки тепер опинилися в глибині комуністичного періоду. З великою силою повернувся стереотип “українця-різуна” й “українця-бандита”. На запитання про те, який народ скоїв найбільше злочинів проти поляків під час ІІ Світової війни, дві третини респондентів вказали відповідь: “українці”. І тільки пізніше – німці і росіяни.
Новий литовський закон про освіту передбачає викладання в школах національних меншин литовською мовою історії та географії Литви і занять з її політичної системи. На атестат зрілості екзамен з державної мови буде однаковим для всіх учнів – як з литовських шкіл, так і зі шкіл нацменшин. Учителі мають також скласти протягом двох років державний іспит з литовської мови.
Аналогічні правила є обов’язковими в Польщі та інших європейських країнах. Проте в Польщі зчинився лемент про “порушення прав національних меншин” чи “потребу винесення цієї справи на загальноєвропейський форум”. “Загроза ліквідації польського шкільництва”, “польські діти не матимуть права вчитися польською мовою”, – лунало майже в усіх випусках інформаційних теле- і радіопередач. На пальцях двох рук можна було порахувати голоси людей, які пояснювали ситуацію та закликали не нагнітати істерію.
Однак політики не втрималися, щоб на гарячій темі заробити кілька електоральних балів. Били на сполох та обіцяли “зробити все”, щоб стати на захист ущемлених прав польської меншини.
Не пишу цього, щоб безвідмовно стати на захист литовської влади і держави. Могли зробити більше, щоб не допустити до спалаху аж такої проблеми. Двомовні написи назв місцевостей чи вулиць – це у Європі стандарт (у Литві досі точаться дискусії щодо цього). Однак у новому законі про освіту Вільнюс не порушив жодних прав національних громад. Просто литовці хочуть, щоб через 20 років незалежності державну мову діти всіх національностей вивчали як державну, а не додаткову мову. А саме так було за радянських часів.
Використати шанс
Я так розлого прокоментував польсько-литовські відносини та зміну громадських настроїв до східних сусідів, щоб поставити основну тезу моєї статті: у політиці ніщо не дано назавжди. Навіть протягом нашого життя ситуація змінюється настільки кардинально, що постійно треба докладати зусиль для збереження здобутків. Бо тільки на цій основі можна думати про краще майбуття.
Протягом 22 років демократії Польщі ми спромоглися на багато. Повністю забезпечили права Греко-католицької та Православної церков, подбали про освітні потреби. Держава підтримує культурну діяльність – хоч не вирішено проблеми створення центрів культури національних меншин. Є й програші – це брак компенсацій за майно, втрачене під час акції “Вісла”, та справа місць вшанування пам’яті українців (треба відзначити й позитивні факти). Маємо закон про національні й етнічні меншини: політичне представництво в парламенті не забезпечено, хоч комітети національних меншин не мають прохідного 5-відсоткового бар’єра.
Через два тижні підемо голосувати на парламентських виборах. Багато з нас питає: “Що від цього зміниться?” Відповідаю: може, не так і багато за короткий час, але в довшій перспективі – чимало. Невикористані сьогодні шанси не повернуться в майбутньому. Порівняння досвіду колишніх комуністичних країн показує, що не всім народам пощастило мати добрий політичний провід. Деякі з них – як, на жаль, громадяни України, – не дочекалися державного керівництва, яке виправдало б надії свого суспільства.
Те саме можна сказати і про національні меншини. Деякі скористалися історичними можливостями, розвивають свою культуру й освіту, а деякі – втратили можливості. Зокрема тому, що не зуміли забезпечити свого представництва в парламенті.
Наша громада має досвід двох ситуацій: коли її представник був у сеймі та коли його там не було. Я вже не раз писав про переваги першого варіанту. Чотири роки діяльності депутата Мирона Сича повністю підтвердили мої тези. Тоді, коли хтось заступається за нас у парламенті – нам, як громаді, набагато легше. Наші права краще забезпечені.
До болю українське
Головний успіх депутата М. Сича – це вирішальна роль у відвоюванні нашою громадою Народного дому в Перемишлі. Маючи багатолітній досвід власної безуспішності в цій справі, я казав Миронові Сичу та голові ОУП Петрові Тимі: “Старатися треба, проте не варто сподіватися успіху: місто не дасть, а політики будуть боятися”. Я помилився. Влада міста, під тиском обставин, врешті погодилася продати Народний дім, а тодішній віце-міністр внутрішніх справ Томаш Семоняк (сьогодні – міністр оборони) не побоявся взяти на себе вирішення проблеми.
Депутат М. Сич був заступником голови комісії національних та етнічних меншин, працював над законом про перепис населення. Це його зусиллями введено запис про подвійну національну й етнічну ідентичність у формулярі перепису. Це він допоміг відкрити українські класи в школі в Більську-Підляському. Шкільництву присвячував надзвичайно багато часу. Завдяки його зусиллям скорочення в державному бюджеті, спричинені економічною кризою, не стосувалися фінансів на культурну діяльність національних меншин. Він виступав з численними депутатськими інтерпеляціями і заявами. Був активним у налагодженні співробітництва між Польщею та Україною.
При цьому М. Сич став об’єктом цинічної кампанії, яка вийшла з нашої громади, і до якої дуже радо підключилися т.зв. кресові організації. Він та його близькі, зокрема дружина Ольга, все це мужньо перенесли й не піддалися. М. Сич балотується в цьогорічних виборах. Йому належить підтримка всієї громади – якщо ми маємо надалі себе вважати єдиною громадою.
Головна рада ОУП підтримала депутата Сича, в Ельблонзі відбулася нарада діячів з місцевого відділу для розроблення плану кампанії на його допомогу. Усе це добре і дуже потрібне. Проте не можна замовчувати й того, що саме в окрузі, з якого балотується депутат, “розвелося” українців, які балотуються зі списків інших партій. Не тому, щоб самим попасти до сейму, а лише тому, щоб “насолити” Сичеві.
Горезвісне українське “і сам не гам, і другому не дам” та “щоб моєму сусідові хоч корова здохла”. Відповіддю повинна бути мобілізація всіх, кому не байдужа доля українства в Польщі.
Результат, який отримає депутат Сич, буде показником згуртованості нашої громади та розуміння нами спільних інтересів. Зараз – той період, коли єднання як ніколи потрібне. Щоб потім ми не нарікали на “лиху долю” та сусідів, які покинули стару політику. Час такий, що можна і треба самому кувати своє щастя.
“Наше слово” №39, 25 вересня 2011 року {moscomment}
