Каєтан Врублевський ■ ПОДІЇ ■ 2010-04-22
Що повинен зробити українець, який летить літаком із Чикаго до Києва, щоб не мати клопотів? По-перше, викупити страховий поліс, дійсний у зоні Шенґен, навіть якщо він не планує перебувати в ній протягом хоч би й години. Інакше його чекає ходіння по муках і витрати, які навіть не снилися.
Ірина і Сергій летіли 5 березня зі США додому, в Україну. Над територією Польщі Сергію раптом стало дуже погано, а за момент взагалі втратив притомність.
Капітан літака повідомив контрольну вежу варшавського аеропорту Окенцє про драматичну ситуацію. На землі на пацієнта чекала швидка допомога, яка відвезла його на відділення реанімації лікарні на вулиці Банаха. Лікарі підозрювали, що у Сергія тромбоемболія легеневої артерії та інфаркт.
Друзів пізнаєш у біді
– Формальності з польською Прикордонною службою зайняли тільки хвильку, а все це з огляду на стан здоров’я чоловіка. Прикордонники поставили нам візи в паспорти, але я навіть не звернула уваги, які це були візи. Я була тоді просто перелякана, – розповідає Ірина, яка ніколи перед тим ще не була в Польщі. – Ми поверталися в Україну після семи років перебування в Чикаго, купили будинок, у якому хотіли разом жити, не сподівалися такого нещастя.
Ірина була в шоку, не знала, до кого може звернутися за допомогою, сама в чужій країні, переживала, чи її чоловік протягом найближчих годин ще буде жити. На щастя, знала трохи польську мову, бо в Америці часом працювала з поляками. Коли стояла так заплакана на лікарняному коридорі, підійшла до неї Анна, яка працює в лікарні секретаркою.
– Це була нормальна людська реакція, я просто запитала, що сталося і як можу допомогти, – пояснює Анна, яка запросила Ірину до себе додому і почала допомагати їй разом з чоловіком. – На початок могла запропонувати хоча б переночувати, бо ж не мала де подітися. Натомість ніхто з нас не знав, що маємо зробити, щоб виконати вимагання польських установ у справі перебування, лікування і страхування чоловіка Ірини. Бо, наприклад, виявилося, що прикордонники хоч і поставили в паспортах Ірині і Сергієві візи з правом перебування на 15 днів, однак уже в самій візі було написано, що вона дійсна до 15 березня, тобто не 15, а тільки 10 днів! Ми почали шукати допомоги в неурядових організаціях, бо в жодній державній установі ніхто не хотів чи не міг нам нічого пояснити.
Так Ірина і Анна потрапили до Фонду “Проксенос” і Фонду розвитку “Крім кордонів” (яка є співзасновником “Центру привітання” у Варшаві, що допомагає імміґрантам), які негайно зайнялися справою.
Бюрократія живе фікцією
– Вони прийшли до нас буквально в останній момент, бо наступного дня минав термін, коли можна складати заяву для продовження візи, – говорить Ксенія Наранович з ФРКК. – Спочатку ми відразу, вночі, поїхали в аеропорт, де Прикордонна служба виправила свою помилку і поставила в паспортах правильні дати закінчення терміну дійсності візи. Завдяки цьому Ірина з чоловіком уникнули можливості стати нелеґальними імміґрантами.
Наступного дня Анна з чоловіком прописали Ірину і Сергія, діячі фонду допомогли відкрити банківський рахунок і застрахувати їх обох в PZU – без цього теж не могли б скласти заяву на продовження візи.
– Найгірше те, що так насправді усе те, що ми зробили протягом 24 годин, було потрібне лише для того, щоб заспокоїти вимоги чиновників, які ніколи ще не зустрілися з подібною ситуацією, – розповідає знервована Ксенія Наранович. – Польські законодавці не передбачили таких випадків і тому ніхто не знав, які поставити вимоги. І, звичайно, ніхто з них за тими всіма бюрократичними нормами не помічав життєвої драми непритомного Сергія і переляканої Ірини.
Дірка, яка існує в польському законодавстві, фактично не дозволяє їх застрахувати. Щоправда, у шенґенську зону можна в’їхати тільки за наявності страхового поліса, однак в особливих випадках, такий як цей, можна в’їхати без нього. Тільки жодна приватна страхова фірма не продасть страховку людині, яка лежить в реанімації, не маючи впевненості, що доживе наступного дня (страховий поліс, викуплений в PZU, не враховує витрат, які були перед підписанням умови). У свою чергу, польський Національний фонд здоров’я відмовився страхувати українське подружжя, оскільки в ньому можуть страхуватися тільки ті іноземці, які мають візи з правом на працю в Польщі або карту перебування.
Здоровий дійсно чи “економно”?
З дня на день стан здоров’я Сергія покращувався. “Уже пробує ходити самостійно з допомогою, – раділа Ірина після двох тижнів, проведених у тривозі. – Лікарі запевнюють, що протягом кількох найближчих днів можна буде перевезти його швидкою допомогою у Львів. Проблема полягає в тому, що лікарня прийняла рішення про транспортування хворого практично без консультації з уповноваженими з Фонду “Проксенос” і ФРКК, які щойно під час відвідин у лікарні усвідомили лікарям, що поки пацієнт і його дружина не отримають принаймні процедурну візу, то на кордоні їх чекає депортація. Щоправда, лікарі запевняли, що причиною їхнього поспіху не є заборгованість Сергія (яка виросла вже до кількох десятків тисяч злотих), проте дійсно важко знайти якесь розумне пояснення для рішення, щоб перевозити пацієнта швидкою допомогою з відділення реанімації у Варшаві на таке ж саме відділення у Львові.
Тим більше сумнівів викликає факт, що уже того самого дня, коли Ірина й Сергій отримали процедурні візи, лікарня звернулася з проханням до Генерального консульства України у Варшаві про те, щоб знайти машину швидкої допомоги, яка б могла наступного дня забрати Сергія з українського боку кордону.
Ірина знову боїться, адже не може їхати з чоловіком у швидкій, у Львові теж нікого не знає, та й ніколи там не була, а на додаток – не знає навіть, у яку лікарню той потрапить. І знову допомагають добрі люди – Анна з чоловіком завезли її до кордону, “Проксенос” знайшов шофера, який завіз її до Львова і був з нею там цілий день, а отець Петро Кушка, парох варшавської греко- католицької парафії на вул. Медовій, попросив сестри василіанки у Львові, щоб переночували безплатно Ірину під час її перебування в місті.
Усе закінчилося щасливо – Сергій добре переніс дорогу, а Ірина мала де спати. Вони мали щастя – трапилися їм люди, які могли допомогти. А що з сотнями інших, які опиняються в подібних, не передбачених у законодавстві ситуаціях, які життя створює щоденно?
“Наше слово” №17, 25 квітня 2010 року {moscomment}
