Розмову вели Григорій Сподарик і Павло Лоза ■ РОЗМОВА ■ №33, 2014-08-17
Про історію релігійних таборів у Новиці та Команчі, про їх учасників та їхні пошуки розповідає організатор заходів о. митрат Іван Піпка, голова Товариства греко-католицької молоді «Сарепта». Цього року табори відзначають своє 30-річчя.
– Чим є «Сарепта»?
Отець Іван Піпка: – Це зустріч людей, які щось у своєму житті шукають. Перша «Сарепта» відбувалась у Новиці тридять років тому. Отець Ярослав Мадзелян, тодішній парох Білого Бору, зібрав людей, також своїх богословів, і вирішив організувати тут табір. У нього з’явилася саме така ідея зокрема тому, що на місцях депортації українців Греко-католицька церква тоді була позбавлена своїх храмів. Часто люди не бачили ні іконостасу, ні справжньої ікони. Крім того, отець хотів показати людям їх рідні землі. Запланований табір відбувся, в ньому взяли участь приблизно 40 осіб. Пізніше ці табори в Новиці відбувалися реґулярно протягом п’яти років. Їхню назву тлумачить гарна історія про пророка Іллю у Старому Завіті. У певному моменті, коли Ілля терпів голод, йому об’явився Бог і наказав іти до місцевості Сарепти. Він пішов туди і потрапив до вдови з сином, яка також переживала важкі хвилини, в неї закінчувалася їда і була загроза голодної смерті. Ілля сказав удові, що його послав Бог, і пообіцяв, що вони разом пройдуть через це випробування. Жінка йому повірила, а потім вони щоденно зауважували, що олії та мука не закінчувалися. Ми хочемо, щоб наша Новиця також стала місцем зустрічі Бога. Його пізнанням та відкриттям. Тут дійсно відчувається, що Бог є близько. Повертаючись до історії наших заходів, уже під час перших таборів програма базувалась на тому, щоб люди могли брати участь у літургії та богослів’ї. У програмі завжди був також вихід на «Лемківську ватру» у Ждині, відбувалися зустрічі з цікавими людьми тощо. Після перших 5-ти років виявилося, що не було кому продовжувати організовувати ці табори, тому все йшло до їх натурального припинення. Якось на початку 90-х років богослови з Люблина звернулися до мене з пропозицією взяти організаційну опіку над «Сарептою». Тоді я був парохом у Команчі і саме туди переніс наші релігійні зустрічі, які відбуваються там і до сьогодні. Ми створили там базу, маємо свої будинки тощо. Поява нового місця у вигляді Команчі дозволила організовувати більшу кількість таборів. Тоді, звичайно, ми все робили спонтанно, тому часом ми мали невелику кількість учасників або навпаки – приїжджало 120 осіб, що з технічних причин було для нас забагато.
– Чи цю стихію вдалося якось опанувати?
– З цією метою ми ввели записи для участі в таборі, беремо також невеликі оплати. Водночас, ми намагаємось уникнути комерції. Її поява могла б довести до зникнення магії цього місця. Наприклад, цього року ми за участь у «Сарепті» пропонуємо добровільну оплату. Тому також здійснюється її ідея – даєш стільки, скільки можеш.
– Існуючи постійно в Команчі, «Сарепта » також повернулася до Новиці.
– Ми це зробили десять років тому. Я подумав, що табори потрібно відтворити. У нас було тут старе майно у вигляді приходства. Довкілля було у повній руїні, але його символічність була вагомою. Це місце, де народився відомий поет Богдан-Ігор Антонич. Після ремонту ми пристосували приміщення до користування, побудували велику стодолу, яку можна використовувати як сцену тощо. Усе це разом дає цікавий осередок.
– Чи цей осередок активний лише під час функціонування таборів?
– Навесні ми співорганізуємо «Театральні зустрічі» в Новиці, потім робимо «малу Сарепту» для наших дітей з Лемківщини. В осередку практично від початку літніх канікул і аж до кінця вересня постійно щось відбувається.
– Табори в основному розраховані на молодь. Що їх в них приваблює?
– Я й сам до кінця цього не розумію. Тож знаємо, яким є в сучасному суспільстві, а особливо серед молоді, ставлення до Церкви, Бога чи молитви. Мене за кожним разом тішить і не перестає дивувати те, що вони хочуть приїхати до Новиці, де, властиво, живуть у пустелі, не маючи ані комп’ютера, ані Інтернету.
– Як реаґують на таке «цифрове відключення»?
– Спочатку їм важко, але це триває лише день-два. Проблема в тому, що сучасне покоління часто не вміє між собою розмовляти, бо таке спілкування вони замінили такою формою зв’язку, як мейлі, «Фейсбук» та СМС-и. А тут цього вимагає ситуація. Молодь починає розмовляти один з одним, разом розважатися тощо. Звичайно, мене так само приємно дивує те, що вони часами двічі приходять на літургію. Тут це не становить проблеми.
– Чи, на Вашу думку, молоді люди моляться, бо так випадає під час релігійного табору чи тут спрацьовує щось інше?
– Це, напевно, магія цього місця. Те, що вони відчувають свій внесок у творення цієї молитви. У своїх парафіях вони часто приходять до церкви і ніби ззовні отримують готовий продукт. А тут вони самі співають і є в центрі процесу. Стоячи перед ними, я відчуваю, що вони дійсно слухають. Отже, я б сказав, що їх участь у молитві не береться з того, що «випадає» так робити, а просто з бажання. Часто після відправи вони залишаються у каплиці і моляться самі. Це абсолютно не нав’язане і не вимушене. А це найважливіше у «Сарепті» – дозволити людині відчути, що молитва може бути чимсь гарним, добрим і може смакувати. Люди сьогодні мають масу інших цікавих пропозицій, важко лише пригадуванням рідної традиції привабити їх до Церкви та молитви.
– В цьому контексті, напевно, серйозним викликом буде підготовка програми для кожної «Сарепти».
– Частина учасників моїх таборів приїжджає сюди вже не вперше. Є такі, що беруть участь у таборі вже десять років. Це відносно маленька група, але вона є. Ми стараємося, щоб програма завжди була різноманітною, і не тільки її суто релігійна частина. Завжди, наприклад, намагаємось запрошувати людей з пасією, які чогось досягнули в житті і просто «живуть» тим, чим займаються. Для молоді такі приклади завжди є дуже важливими. Одного разу був у нас спортсмен, який професійно займається гірським плаванням на човні. Про цю пасію і вкладені в неї зусилля він розповідав дуже цікаво, і видно було, що молодь це приваблює. Часом ми намагаємось запросити психолога, який пробує з’ясовувати проблеми учасників. З іншого боку, ми завжди дбаємо про цікаву літургійну оправу, гарний спів і т.д. Намагаємося кожну «Сарепту» зробити іншою. Я завжди хвилююся, бо нам залежить на тому, щоб люди ніколи не виїжджали звідси розчарованими.
– Ви розмовляєте з цими молодими людьми. Чи в «Сарепті» вони шукають відповіді на свої питання?
– Це правда, що вони часто приїжджають сюди за відповіддю, але, зрозуміло, що ми її не завжди можемо дати. Однак, завжди створюємо умови, щоб вони могли пережити тут щиру сповідь. У своїх парафіях у них не завжди це виходить. Одночасно, вони ставлять багато запитань. Якраз цього року їх цікавили поняття зла, сатанізму, магії та окультизму. Це кружляє десь навколо них і показує, що сучасна людина не завжди вірить виключно у свої сили.
– Чи перші покоління сарептян відрізняють від сьогоднішніх?
Один з батьків розповідав мені, що на обличчі свого сина, який повернувся з «Сарепти», побачив особливий вираз. По цьому він зрозумів, що хлопець «вловив» суть табору і переживає його так, як і він сам 20 років тому. Це все важко якось так просто пояснити. Колишні учасники «Сарепти» часто говорять, що без неї вони не були б такими, якими є сьогодні. Щось подібне нерідко говорять і сьогоднішні учасники. Отже, табори можуть мати вирішальний вплив на життя учасників. Всі покоління в чомусь подібні, хоч, звичайно, це різні люди.
– З чим, на Вашу думку, людина повинна звідси виїжджати?
– Мені залежить на тому, щоб вона була щасливішою, багатшою, щоб її віра була для неї більш зрозумілою. Сьогодні маємо, зокрема, таку проблему – молодь іде здобувати вищу освіту, і, виявляється, у Кракові чи Варшаві молоді люді взагалі не вміють заглянути до церкви. Раніше це робили, але нерідко в супроводі батьків і т.п. Нам йдеться про те, щоб церква була їх розумним і особистим вибором і щоб вони хотіли в ній бути. Я завжди надіюсь, що частка того, що ми тут робимо, залишиться в їхніх головах. І коли поринуть у життя з усіма його проблемами і темпом, то будуть мати на чому опиратися.
– Ювілей завжди є певним підсумком, але водночас ставить питання щодо майбутнього. Як Ви його бачите?
– Ми постійно чогось шукаємо. Наприклад, ми проводили велосипедний рейд. Він існував кілька років, а потім виявилось, що для багатьох учасників це надто важко. Останнім часом ми глибше «увійшли» в ікону і робимо табори для охочих навчитися писати ікони. Наступного року хочемо придбати стару хату, у якій зорганізуємо майстерню писання ікони.
Хочу, щоб та хата була відкрита цілий рік, щоб кожний, хто захоче, зміг сюди приїхати. У Полянах-Суровичних ми хочемо придбати місце, на якому стояла церква і кам’яна висока дзвінниця. Може зорганізуємо тут для охочих якусь пустельню – спрецизованих планів ще немає. Стараємося інвестувати в нашу базу та людей. Маємо товариство «Сарепта» з його структурами, де працюємо над організацією таборів. Робимо все для того, щоб бути привабливими і це нам вдається. Важко мені сказати, що буде далі. Я знаю, що на Заході, наприклад у Німеччині, є великі осередки, але вони порожні. Це показує, що сьогодні в людини зменшена потреба сакрум та святості. Проте, думаю, що повернення до цих цінностей є можливе, бо це нормальний процес. В історії вже були такі періоди, коли духовність зникала, а потім відроджувалась… ■
