Богдан Гук ■ ПОДІЇ ■ 2010-06-17
{mosimage}
Цьогорічний похід 30 травня на могили воїнів українських армій ХХ ст. в Пикуличах був 20-м (після закінчення війни) перемиським святом національної пам’яті.
Коли львівський оркестр Західного територіального центру військово- музичного мистецтва увійшов на вулицю Асника та вишикувався на площі Чацького, стало зрозуміло, що й цього разу маршрут престижною центральною вулицею Перемишля для українців чомусь неможливий. Ветеран УПА, колишній вояк відділу “Ударники”-5 Василь Лисичка з довгим хрестом на плечі, з гідністю спираючись на струнку паличку, наче відставний айстро-угорський офіцер, повів похід тісними вуличками – від Кармелітської та Комісії національної освіти до вул. Словацького.
З трьома синьо жовтими прапорами та під бадьорі звуки стрілецьких пісень людська хвиля подалася у визначеному традицією напрямку – на Український військовий цвинтар у Пикуличах. На перехресті вул. Словацького з вул. Бакончицького, перед Добромильською брамою, до походу приєдналися православні парафіяни з Перемишля, Сянока й Кальникова з парохами о. Ю. Мокравсом та о. І. Заброцьким, привітавшись тричі похиленням хрестів. У поході виділялося чорними мундирами троє козаків з луцького відділу Козацького стрілецького братства на чолі з отаманом В. Федосюком.
На цвинтарі похід вітали архикафедральний хор під дир. Я. Вуйцика та перемиські чорні запорожці отамана Р. Боровика. Панахиду за упокій душ воїнів армії Української народної республіки, Української галицької армії та Української повстанської армії відслужили священики обох віросповідань на чолі з греко католицьким парохом Перемишля о. митратом Євгеном Поповичем.
У проповіді греко- католицький капелан Польського війська о. Мирон Михайлишин сказав зокрема, що учасники походу на Пикулицькі могили прийшли сюди заради зв’язку поколінь між тими, хто помер задля вільної української держави – такої держави, де в моліннях священиків не з’являтимуться слова “Ґосподі” чи “Panie”. Він задумувався і над тим, чи в історичній пам’яті нації понад усе має бути зв’язок крові: на думку священика, верховенство однак належить тим, хто зберігає Христові заповіді. В ім’я єдності та на честь патріарха Йосифа Сліпого о. Михайлишин закликав владику Мартиняка не обминати в богослужіннях слів “православні християни”, а також докладати всіх зусиль для рятування церков у Польщі.
Православний парох Перемишля Юрій Мокравс сказав, що ті, чия проща до Бога закінчилася в Пикулицькій могилі, були сіячами свободи, які сторицею пожали плід своєї смерті, тому що на їх кістках ми можемо вільно плекати церковну та національну традицію. “Що заважає людям бути добрими? – запитував проповідник. – Адже людям не треба воювати, а лише мирно жити на землі. Так само і наші воїни: вони не хотіли брати зброю в руки. Вони вмирали, бо хотіли бути вільними”. Пропам’ятним кличем “Стати в стрій!” їхніх командирів під проймаючий сумний звук великого тулумбаса закликав чорний запорожець О. Стець. Отак він пригадував живим прізвища полеглих.
Після покладення вінків від імені України виступили консул України в Люблині С. Дириза, відповідальний секретар Державної міжвідомчої комісії з увічнення пам’яті жертв війни та політичних репресій С. Шеремета, перший віце-голова Львівської обласної ради Р. Ілик, начальник Управління з питань внутрішньої політики Львівської обласної державної адміністрації І. Ожиївський, заступник міського голови м. Тернополя З. Новосельський, депутати Львівської обласної ради О. Козак і О. Кристиняк, заступник керівника справами Львівської обласної ради А. Болкун, голова Об’єднання товариств депортованих українців “Закерзоння” і Львівського товариства “Надсяння” В. Середа, заступник голови Тернопільського обласного товариства “Надсяння” О. Чорняк та голова товариства “Надсяння” м. Калуша З. Назаревич.
Після промов гостей слово від імені організаторів – Перемиського відділу та гуртка ОУП і товариства “Український народний дім” – узяла М. Туцька. Вона зі зворушенням пригадала початок 90-х років, коли учасником походу був В. Чорновіл, незабутню атмосферу перших років державності України, оскільки нині настала пора цю державність захищати, щоб ми її не втратили.
* * *
Я настільки довго беру участь у Пикулицькому поході, що можу зробити висновок: офіційна Україна перед учасниками свята не мала що сказати. Перед сподіваним візитом у Польщу президента В. Януковича вони не вважали за належне явно чи неявно говорити про складні моменти в міждержавних відносинах. По- друге, президентство Януковича настільки виразно представило небезпеку всім посадовцям, що на території стратегічного партнера вони визнали дешеві фрази найкращою формою поведінки. Не доведеться чекати Пикулицького походу 2011 р., щоб зрозуміти, чи слова М. Туцької про загрозу над Україною підтвердять перший або другий із цих варіантів.
“Наше слово” №25, 20 червня 2010 року {moscomment}
