Анна Вінницька ■ ПОДІЇ ■ №12, 2016-03-20
У Свідвині підійшла до нас літня жінка і сказала: «Хай вас береже Бог». На наших очах з’явилися сльози, оскільки це була найбільша подяка. І саме для таких слів варто співати, – говорить Тереза Козицька, полька, яка вже п’ять років співає в українському вокальному ансамблі «Барвінок».
Учасниками гурту, крім неї, є ще восьмеро закоханих в українську пісню поляків, а також Маріанна Бальцерек, лемкиня, яка заснувала гурт. Раніше М. Бальцерек жила у Валчі, де організувала український гурт «Черемшина». Шість років тому вона переїхала в родинне село Русиново, в якому проживають усього дві українські родини.
Спів і гра на інструментах – усе життя пані Маріанни. Коли починаю говорити з нею про початки ансамблю, який виріс з великої любові до Лемківщини, звідки виселено батьків п. Маріанни, вона не може стримати сліз.
– Коли я переїхала жити до Русинова, то сказала своїй мамі, що не уявляю свого життя без пісні, – зізнається п. Маріанна.
Вона розповідає, що батько не грав на жодному інструменті, але чудово співав. Так само брат. Отже в їхній хаті завжди звучала пісня. Батько п. Маріанни родом з с. Дальової, а мати – зі Суровиці на Лемківщині.
– Тепер у Дальовій нема ні одної хати, а лише самі дерева… Тому хоч у піснях хочу відчути те, чим жили мої мама і тато… Коли співаю лемківські пісні, на душі стає легше, – крізь сльози мовить п. Маріанна.
Вона в Русинові зустріла чудових людей, які співали вже в польському гурті «Домбров’яци», та захотіли співати і в українському ансамблі. Всі учасники згідно кажуть, що вони закохані, подібно як п. Маріанна, в українську пісню, бо той, хто хоч раз спробував співати ці пісні, не може перестати. Першою піснею, яку навчилися співати, була «Смерека».
– Початок, однак, був важкий, оскільки ніхто в ансамблі крім Маріанни не говорить українською мовою. Тому протягом останніх п’яти років ми справді навчилися багато – знаємо, що українські пісні дуже зворушливі та породжують тугу. Пригадується, як після концерту в Пижицях слухачка сказала: «Дякую вам, що існуєте, і запитала, чи не можемо заспівати її улюблену пісню «Смерека». Це дуже мотивує. І поки люди схочуть слухати нас, ми співатимемо, – висловлює свою думку Т. Козицька.
Малґожата Явілак, чоловік якої є українцем, згадує, що коли чоловік довідався, що М. Бальцерек запропонувала їй співати в «Барвінку», дуже зрадів і заохочував її погодитись. Але вона трохи побоювалася, що не зможе вивчити напам’ять стільки українських пісень, та, на щастя, вдалося.
– Коли чоловік бачить мене в народному костюмі, за кожним разом з захопленням каже: «Яка ти гарна», – сміється п. Малґожата. Попри те, що вже кілька разів вони побували в родинних краях чоловіка, саме гурт «Барвінок» породжує спогади і тугу за рідними сторонами. Тішиться також теща п. М. Явілак, коли вона співає вдома українські пісні.
Учасниці гурту розказують, що завжди любили співати. Найбільше радує те, що люди так охоче їх слухають, а тоді ще більше хочеться співати. «Коли бачиш, як під час концерту сльози котяться в наших слухачів, аж серце болить», – згідно кажуть співачки. Хоч вони всі співають також у польському гурті, керівником якого є М. Бальцерек, нині не уявляють собі, щоб не співати саме і в українському. За п’ять років існування, «Барвінок» має вже своїх любителів, які допитуються, де ансамбль концертуватиме найближчим часом.
– Коли співаємо українські пісні, то почуваємося молодшими, оскільки музика нас втягує. Через пісню хочемо давати щастя іншим, тому ще довго співатимемо, – ділиться думкою Кристина Бродовська. Натомість Яся Недзведзька переконана, що той, хто навчився співати хоч одну українську пісню, то «połknął bakcyla» (заразився – ред.) на все життя.
Співачки радіють, що дуже часто після концерту підходять до них люди і питають, чому так коротко співали. Бо чи може бути краща заплата за співання, як відчуття щастя у слухачів? – запитують жінки з «Барвінку» і згідно відповідають: «Ні, такого не може бути!» Отже визнання слухачів справді тішить.
Протягом п’яти років існування ансамблю вони вивчили біля 50-ти пісень і, як кажуть, пісні – це вже частина також їхнього життя. На концертах співають з пам’яті.
– Коли хтось погано заспіває, ми жартома намагаємося прикрити наші промахи, бо ж ми не професіоналісти, а лише аматори. До того, наше знання української мови зводиться тільки до вивчених пісень, тому знаємо, що наголос і вимова не завжди ідеальні. Проте мелодія настільки втягує, а слова такі переконливі, що людина справді вірить у те, про що співає, – зізнаються співачки. Вони впевнені, що без музики світ був би дуже сумний. Це ж радість, яку вони передають слухачам, а від цього не може бути нічого кращого.
Спільне співання – це спосіб на життя, форма відпочинку від домашніх занять та проблем, а крім того, жінки зустрічаються на різних заходах. Вони переконують, що справді люблять бути разом. І це видно. Коли я приїхала до Русинова, уже надворі чути було радісні розмови та сміх зі спільних жартів і розваг.
– На селі заздрять нам, що ми часто виїжджаємо і зустрічаємося, – каже п. М. Явілак. Про добру атмосферу в гурті засвідчує і той факт, що всі члени належать до ансамблю з самого початку його існування, і ніхто не збирається його покинути. Нині вони без співу не уявляють собі життя, оскільки спів додає їм сили, відіймає роки і наповнює радістю.
Поруч зі співочим ансамблем «Барвінок» існує ще капела під такою ж самою назвою, яка виступає теж окремо від гурту. За п’ять років існування «Барвінок» здобув ряд престижних нагород, в тому два рази гран-прі, здобуті у Мєндзиздроях і Дебжні. Вітаємо з ювілеєм! ■
