Евген Небесняк ■ ЛЕМКІВСКА СТОРІНКА ■ №43, 2015-10-25
До 120-річчя від дня народження Никифора (1895 – 2015)
Перебуваючи сім років у Львові при парафіяльній церкві Покрови отців салезіанців, яка стоїть на вул. Личаківській, я не раз прогулювався центром міста і подеколи відвідував церкву Пресвятої Євхаристії (колишній домініканський собор). При цьому, виходячи з храму, я інколи затримувався перед фіґурою з бронзи, що зображала одного художника-примітивіста, а саме Никифора, тобто Епіфанія Дровняка, про якого я раніше нічого не знав. Фіґуру виготовив 2006 р. скульптор Сергій Олешко за проектом архітектора Михайла Ягольника. А мені у 120 річницю від дня народження Е. Дровняка випало пізнати історію його життя і написати про нього п’єсу «Никифор». Це сталося ось як!
Я вже від 2010 р. обслуговую наших вірян у Болтоні у Великобританії та інших п’ятьох місіонерських станицях, а торік на канікулах у Львові про різну всячину за чаєм розмовляв я з моєю приятелькою Христиною Береговською, тоді ще заступником генерального директора Львівської національної ґалереї мистецтва ім. Б. Г. Возницького, тепер директором департаменту з питань культури Львівської обласної державної адміністрації. Вона зненацька запитала мене, чи я часом не пишу, крім книжок, також і п’єси та чи мені є відомою постать лемківського художника світової слави Никифора (Епіфанія Дровняка). Я відповів, що п’єси не входили до кола мого письменницького зацікавлення і невідомим був мені Никифор. Тоді вона пояснила, навіщо поставила такі запитання: її приятель, редактор одного видавництва (не можу собі нагадати ні його імені, ні видавництва) шукав когось, хто б написав п’єсу про того знаменитого лемківського художника. Замислився я над тією пропозицією і все ж погодився написати драму про нього. Для мене це був виклик, бо до цього часу я не написав ще жодної п’єси, і було би насправді цікавим узятись до такого діла. Зібравши потрібні дані, написав я з неабияким трудом, бо це був для мене цілком новий терен, драму «Никифор»!
Никифор, під таким іменем він відомий у сфері художнього мистецтва, народився 21 травня 1895 р. в містечку Криниці на Лемківщині. Батько був поляком, найімовірніше – це Александер Ґеримський, один із численних художників, які побували у великій віллі «Три рожі», найбільшому тоді готелі-санаторію в Криниці. Його мати Євдокія, що походила з села Поворозника на Лемківщині, працювала у «Трьох рожах» прибиральницею: виконувала найпринизливіші праці і з сином-безбатченком (Александер відразу покинув Євдокію) вела убоге й відлюдне життя. Подейкували, що, йдучи на роботу, вона лишала всі свої «манатки» під мостом, а разом з ними і свого синочка.
До однієї біди додалася ще й друга: Епіфаній Дровняк – от його правдиве ім’я, хоч на Лемківщині кликали його «Нетифиром», а пізніше – «Никифором» (нікому не відомо, звідки взялося таке ім’я), народився з вадами слуху та мови, тому недочував і був нерозбірливим у мові, унаслідок чого всі з нього сміялися, глумились над ним і принизливо до нього ставилися.
Безперечним лишається той факт, що до 1963 р. в нього не було прізвища. Щойно 1963 р. йому видано документи з прізвищем «Криницький», а 2003 р. (зусиллям Об’єднання лемків – ред.) віднайшли його ориґінальні документи, де чітко було зазначене, що він називався Епіфаній Дровняк.
Ще в дитинстві Никифор виявив талант до мистецтва, але, будучи вкрай нужденним, рисував «на чім попало»: використовував незаповнені урядові австрійські анкети, не надписані зшитки, папір з шоколадних таблиць, папірці-обгортки до сигарет, папір для упакування; бувало й таке, що він склеював малі розміром листки.
Никифорова мати померла під час І Світової війни, і двадцятирічний молодий чоловік, украй зубожілий, мусив поневірятися селами й містечками Галичини.
Різними були сюжети його картин, залежно від того, де він перебував. Під час горезвісної Операції «Вісла», коли біля 150 тис. українців із південно-східних частин Польщі (Лемківщина, Надсяння, Підляшшя та Холмщина) виселено геть на північ і захід Польщі, неподалік моря, сюжетами картин самородного митця було море з його узбережжям. Але, правду кажучи, йому до вподоби припали біблійні теми.
Тричі Никифор вертався до Криниці, і тричі його повертали на північ. Невідомо, чи він зумисне вертався до Криниці, чи він не розумів, на чому полягала етнічна чистка Операції «Вісла». За третім разом польська влада залишила його у спокої. Він був змушений поневірятися від одного села до другого, поки не став справжнім жебраком та відлюдником. Це поневіряння дуже підірвало його здоров’я, унаслідок чого він пізніше захворів на туберкульоз.
Найперші збережені його твори можна датувати 1920 роком. У той час він повністю вважав себе професійним художником і підписувався «Нетифор», як його мати називала, або «Матейко з Криниці» – на честь знаменитого польського художника. Вочевидь, він був невігласом (тут: неосвіченим – ред.), тому в його надписах на картинах було багато помилок. Потім став, сказати б, такою собі атракцією в Криниці, відомої тоді в усій Польщі своїми санаторіями. Митець розкладав свій триніжковий мольберт і починав малювати, вживаючи водяні фарби, деколи темперу-масло, а вкінці свого життя користувався пастелями. Його праці доволі примітивні! Він спочатку малював чорними лініями на аркуші контури сюжету, які потім замальовував кольорами. У найбіднішому періоді свого життя він малював також на відвороті своїх картин інший сюжет.
Никифор був греко-католиком. Багато його картин відображають краєвиди з силуетом якоїсь церкви, інтер’єри церков або постаті святих. І все це у примітивний спосіб. Коли йдеться про світські сюжети, він часто зображував пейзажі Криниці та Варшави, колії, які зміяться між зеленими горбами. Нерідко малював портрети пасажирів або навіть себе самого, задуманого, елеґантно вдягненого, що сидить біля свого мольберта, обідає чи вечеряє, рука в нього часто простягнута вгору, що «благословляє», наче він посадовець чи особа вищого ранґу. Наївний примітивізм, канонів якого він дотримувався, полягав у тому, що художники того стилю не ставили в основу своїх картин загально прийняті традиційні параметри академічного крою. Вони хотіли бути незалежні від будь-яких правил та норм у художньому мистецтві. Любили вжити багато кольорів, тому декого з цих митців називають «кольористами». Вони любили природничі пейзажі, як Никифор.
Кажуть, що Никифор залишив після себе біля 40-ка тис. картин, і кожну іншу від другої.
Часами доля йому таки усміхалася! От українському художникові Роману Туринові так сподобалися його картини, особливо ті, які намальовані водяними фарбами, що він зібрав двісті картин Никифора та показував їх у Парижі не одному тамтешньому художникові, а вони високо оцінили ті роботи. Плани організувати особисту виставку Никифорові, на жаль, не вдалися, але його картини все-таки залучили до виставки польських, французьких та львівських художників у домі «Леон Марсель» у Парижі 1932 р.
Під час своїх поневірянь Никифор просив милосердя у прохожих: харчі, грошики та папір для рисування. На подану милостиню він дарував свої картини.
Удруге довелося Никифорові зазнати щастя в житті від подружжя польських меценатів Анджея та Ельжбети Банахів. Вони відкрили його талант і переконалися, що, незважаючи на його незавидні умови життя, – це геній. Тому вони почали ним опікуватися, щоб йому нічого не бракувало. Почали вони також поширювати в пресі різні дописи про нього, а навіть А. Банах випустив 1957 р. книжку: «Никифор, Маестро з Криниці». На жаль, автор стверджує, що Никифор – поляк, заперечуючи тим самим, що він був українцем.
Першу особисту виставку картин Никифора організовано в ґалереї Діні Вєні у квітні 1959 р. в Парижі, даючи початок його міжнародній кар’єрі. Найбільша і найвеличніша виставка Никифора відбулася у варшавській ґалереї «Захента», що дало йому можливість стати членом Спілки польських художників.
У Криниці багато його позабутих творів почали продаватися за великі суми, що, врешті-решт, дало йому можливість зажити безтурботним життям. Незважаючи на те, він і далі пішки прогулювався вулицями Криниці та продовжував малювати просто неба, сідаючи то на мур, то на лавку в центрі містечка, якщо погода на це дозволяла.
Останніх вісім років його життя, коли здоров’я починало занепадати, його законним опікуном став польський художник з Криниці Маріан Влосінський. Він знайшов йому стале приміщення, супроводжав його до лікарні, коли потрібно було, навіть дозволяв йому користуватися своєю майстернею. Никифор продовжував жити простим і невибагливим життям. Після смерті Никифора М. Влосінський організовував виставки його картин.
Никифор 1968 р. заслаб, унаслідок чого опинився в санаторії у Фолюші біля Ясла: у нього був хронічний туберкульоз! І тут він продовжував малювати, хоч санітари були змушені палити його картини, тому що він, хворий на туберкульоз, розбавляв фарби своєю слиною: боялися, щоб хвороба не поширилася!
Никифор – Епіфаній Дровняк – упокоївся в Бозі 10 жовтня 1968 р. На його гробниці латинкою написали «Никифор Криницькі», а кирилицею – Епіфаній Дровняк.
Більшість його картин сьогодні зберігається в музеї Никифора в Криниці – віллі «Романувка». У Криниці поставили пам’ятник Никифорові – митець з пензлем у руці сидить на мурі (як це він робив за свого життя).
Никифор – Епіфаній Дровняк – був великим українцем-лемком і, мабуть, завдяки його картинам можна вважати його найвідомішим лемком у світі. ■
