Якуб Логінов ■ УКРАЇНА ■ №41, 2016-10-09
На перший погляд, між Польщею та Чеською Республікою і Словаччиною немає навіть найменшого приводу для історичних суперечок про державні кордони. Безпроблемне сусідство, сказав би хтось. Однак не завжди так було.
Історичних конфліктів між Польщею та Чехо-Словаччиною у ХХ ст.. вистачало, проте поляки, чехи і словаки вже давно закрили цю тему й живуть мирно, як найкращі сусіди. Хоч цей приклад багато в чому важко прирівняти до українсько-польських реалій, то про нього варто згадати, оскільки він може бути добрим зразком для тих поляків та українців, які шукають шляху до закриття історичних суперечок.
Війна за Спиш та Ораву
Польсько-чесько-словацький конфлікт розпочався під кінець І Світової війни, коли розпадалася Австро-Угорщина. Підстав до нього теоретично не було, оскільки ніби все було ясне. Кордон між новоствореними державами Польщею та Чехо-Словаччиною мав пробігати точно по лінії внутрішнього кордону між двома габсбурзькими провінціями: Галичиною та Угорщиною.
Утім, група польських політичних діячів висунула територіальні претензії до частини земель, які входили до складу історичної Угорщини, тобто по-новому – Словаччини. Серед них був геолог і лідер «південних кресов’ян» Валери Ґетель, який доказував, що етнографічні реґіони Орава, Спиш, Ліптов і Кисуце мали б належати Польщі, оскільки там живуть верховинці, котрі говорять з польським акцентом. Хоч насправді мешканці вважали себе словаками. Деякі польські претензії ішли навіть далі і збігалися з мрією створити спільний кордон з дружньою Угорщиною, що означало б поділ Чехо-Словаччини. Польсько-угорський кордон мав пробігати по лінії Низьких Татрів, загалом Високі і Західні Татри мали бути польськими, у польських кордонах також мали бути Попрад, Ліптовський Мікуляш і Чадца.
Ідея «південних кресів Польщі» була копією подібної ідеї «східних кресів» і зводилася до твердження: «це все наше» та «мешканці Спишу й Орави – поляки, хоча ще про це не знають». А відтак – треба їх було любові до Польщі навчити. Якщо потрібно – примусово. Отже, тривав навіть у 1918–1919 рр. військовий конфлікт, правда, без якихось особливих утрат в людях. Майбутнє Орави і Спишу мав вирішити референдум. Однак 1920 р. на підставі арбітражу сторони поділили Спиш та Ораву: приблизно дві третини спірної території припало Чехо-Словаччині, решта – Польщі.
Товариство словаків у Польщі досі має претензії до тодішньої польської влади, як вони кажуть, за анексію словацьких земель Польщею та наступною полонізацією словацької меншини. Але на тому не кінець. Всі знають, що 1938 р. Варшава скористалася нагодою, і коли Гітлер ділив Чехо-Словаччину, Польща забрала собі Тешинську Силезію. Та мало хто знає, що разом з цим поляки долучили також декілька сіл на словацькому Спиші, Ораві й Кисуцях (Яворина, Подспади, Суха Гора, Голодівка).
Польща раділа цими територіальними здобутками всього рік, адже 1 вересня 1939 р. «незалежна» словацька держава, яка виникла під патронатом Гітлера, взяла участь у військовій аґресії на Польщу. Словацькі війська разом з німецькими зайняли Закопане, пройшли Карпати, прибули до Тарнова, а після 1941 р. спільно з німцями зайняли навіть Львів. За згодою Гітлера, всі спірні території Спишу та Орави, які до І Світової війни належали Угорщині, повернулися до складу Словаччини, хоч поляки це називали словацькою окупацією, а словаків – третім аґресором.
І нарешті прийшов 1945 р., кінець війни і партизанська діяльність польського «проклятого солдата» Юзефа Курася – «Вогня». Він боровся проти німців, але так само проти словаків, яких уважав окупантами на рівні з Німеччиною. Причому його жертвами стало і цивільне словацьке населення Спишу та Орави. Отже наступна причина для польсько-словацьких конфліктів на історичній основі – готова.
Чому поляки і словаки помирилися?
Історія польсько-чехо-словацьких конфліктів не така кривава і довготривала, як польсько-українських. Однак усе ж таки є багато підстав для того, щоб дві сторони мали до себе обґрунтовані претензії та почуття кривди. Словаки до поляків – за фактичну анексію їхніх земель та звірства партизана «Вогня» на цивільному словацькому населенні. Поляки до словаків – за участь у вересні 1939 р. на боці Гітлера в атаці на Польщу.
За таких обставин польсько-чехо-словацькі відносини могли б сьогодні бути обтяжені взаємними претензіями, подібними до тих, польсько-українських. Поляки могли би вважати «Вогня» героєм і ставити йому пам’ятники, заперечуючи злочини, які він учинив на цивільному словацькому населенні. А словаки могли б уважати своїм героєм Тіса (президент гітлерівської Словаччини) та святкувати свою єдину військову перемогу в історії, тобто перемогу над Польщею 1939 р.
Але є зовсім по-іншому. Правда, навпроти автовокзалу в Закопаному стоїть пам’ятник «Вогню», однак його відкриття відбулося в атмосфері скандалу, вся ліберальна частина польського суспільства засудила це як ознаку польського націоналізму. Саме з огляду на те, щоб не робити прикрості братньому словацькому народові, поляки радше не вважають «Вогня» героєм, частіше говорять про нього як про «неоднозначну постать», «трагічну особу», яка мала заслуги в боротьбі з нацизмом і комунізмом, але вона також відповідальна за злочини, яких не можна виправдовувати.
Подібна ситуація у Словаччині. Тільки на початку незалежності, за часів квазі-авторитарного «мечіаризму» в 1992–98 рр., були спроби будувати ідентичність молодої держави на історії Словаччини у 1939–1945 рр. Адже це була єдина в історії форма словацької державності. Зараз до традицій Тісової Словаччини з часів ІІ Світової війни признаються практично лише неофашисти – прихильники скандальної Народної партії «Наша Словаччина» Маріана Котлеби. Решта суспільства їх ізолює і засуджує словацьку державу 1939–1945 рр. як злочинний твір. І не має значення те, що тоді словакам добре жилося і що завдяки співпраці з Гітлером словаки уникнули переслідувань та окупації, які стали участю Польщі. Сучасна Словаччина будує свою історичну політику радше на традиції багатоетнічної історичної Угорщини, словацького національного відродження ХІХ ст., спільної з братами-чехами держави Чехословаччини та антигітлерівського Словацького національного повстання 1944 р. А також на економічних і євроінтеґраційних успіхах сучасної Словаччини, яка досягнула справді багато, особливо якщо це порівняти з Україною.
Саме тут варто шукати пояснення того, що між словаками і поляками сьогодні нема конфліктів з приводу історії. Замість шукати помилок у сусіда, словаки та поляки самі, невимушено, критично ставляться до свого минулого і досить обережно вибирають своїх героїв. Може, варто цей приклад вивчити полякам та українцям і використати його як зразок для наших взаємних відносин? ■
[/timed]
