Роман Кабачій ■ УКРАЇНА ■ №5, 2013-02-03

У контексті цьогорічного святкування Дня Соборності варто задати питання: як розуміють гасло злуки українських земель в Україні? За правління Віктора Януковича і його команди доводиться стверджувати, що українські національні та державні свята і дати нібито формально й існують у зовнішньому вимірі, проте не несуть для представників влади жодного морально-смислового навантаження.

Це випливає з реальної діяльності можновладців. Шевченко в Януковича асоціюється з новим вертолітним майданчиком у Каневі, куди він зможе прилітати з іншими головами держав; Голодомор – зі способом підсунути дулю Росії (після приходу Януковича до влади з сайту президента зникли відомості про Голодомор, проте вони невдовзі повернулися, а при візиті Медведєва до Києва Янукович навіть змусив його покласти квіти до меморіалу Голодомору); соборність – із можливістю відпочивати в Карпатах, де, між іншим, Янукович нещодавно зустрічав Новий рік (2013), що і стало підставою російським ЗМІ ствердити: український президент поїхав у «бандерівські Карпати». Зрештою, ця соборність для всієї «донецької» влади означає лише більші можливості перерозподілу власності та фінансових потоків.
Тож значущі суспільно дати і їх відзначення поступово переходять (як це було й за комунізму) до сфери зацікавлень суспільства, народу. Врочистості відбуваються переважно за народною ініціативою. Приміром, осіннє вшанування жертв Голодомору проходило порізно: влада в п’ятницю поклала квіти (офіційно День вшанування пам’яті жертв голодоморів повинен відзначатися кожної останньої суботи листопада), а в суботу до меморіалу в Києві протягом усього дня йшли люди, поминальну службу відслужили спершу представники УПЦ МП, а потім спільно УПЦ КП та УГКЦ. У День Соборності також «донецькі» – в прямому значенні президент, голова Верховної Ради і прем’єр-міністр – поклали по букетику до пам’ятників Шевченку та Грушевському, натомість реальне свято улаштовували ті українці, для котрих це слово – не останнє в системі цінностей.
В обласних центрах України на мітинґи зібралися опозиційно налаштовані люди: у Херсоні, крім гасел щодо єдності, були також протестувальники, яким не подобається розбазарювання земель коло Дніпра; у Дніпропетровську офіціозне святкування під пісні Софії Ротару збіглося з суспільним – влада виставила танцювальні колективи, а її противники – червоно-чорні прапори. У Хмельницькому й Черкасах люди утворили кількасотметрові ланцюги єднання. У Вінниці опозиція розгорнула 40-метровий прапор; біля двох яток, за повідомленням «Газети по-українськи», партійні активісти тримали 5-метровий плакат «За Соборну Україну від Сяну до Кавказу» з картою, на якій вказано, до якої території приєдналася Західноукраїнська народна республіка 1919 р.

До слова, експлуатація теми про територіальну велич імовірної (в етнографічних межах) України дуже популярна в українському Інтернеті – і з наближенням Дня Соборності набирає обертів. Особливо це характерно для більш популістських, ніж націоналістичних середовищ. Малювання України зі Ставропіллям за Кубанню, проведення північного «кордону» по прямій лінії приблизно посередині Білорусі, «підтягування» лемківського клину між Польщею і Словаччиною десь на висоту Ряшева – усе це позбавлене будь-якого наукового сенсу, натомість виховує ура-патріотизм без належної на те підготовки. Не кажучи вже, що під такими мапами йдуть коментарі й заклики до переділу кордонів і приєднання всього, що «поза». Включно з депортованим Закерзонням.
Більше сенсу в розуміння соборності тієї України, яка історично та політично склалася, вносять люди, котрі закликають будувати нормальну демократичну українську країну в державних межах. Одна лишень Донеччина, що за населенням дорівнює трьом галицьким областям, варта діяльності тисяч національно­культурних товариств, громадських організацій, волонтерів тощо. Дуже символічною видається щорічна акція київської молоді живого ланцюга з поєднанням двох берегів Дніпра. Цього року вона була розширена до двох мостів Києва: береги головної ріки України поєднали люди з національною символікою на Мосту Патона і на Мосту метро. Узагалі, на думку соціологів, саме Київ, як найбільше та столичне місто, здатний відіграти й відіграє вже роль «зшивача» українських земель. Якщо луганчанин не має змоги почути думки львів’янина в телебаченні чи навіть подорожуючи Галичиною (а проблема в тому й полягає, що чимало українців нерідко не виїздить за межі власної області), то в Києві це реалізувати значно легше. Київ є осердям усе ще слабкого метелика української державності, крила якого спираються на Карпати і Дінець.
Натомість якщо йдеться про Львів, то там уже вдруге відбулася акція частування прибулих потягами «східняків» традиційними пампушками. Організатори перформансу – Громадський рух «Відсіч» та молодіжна організація «Українська молодь – Христові». Минулого року скуштувати пампушок пощастило пасажирам поїзда «Маріуполь–Донецьк–Львів», цього року – сполучення «Харків–Львів». Крім пампушок, пасажирам і залізничникам львів’яни вішали стрічки в кольорах національного прапора, роздавали листівки. Такі практичні кроки до соборності є набагато ефективнішим методом, ніж тисячі галасливих промов. ■

Поділитися: