Мирослава Олійник ■ РЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ ■ №45, 2012-11-04
Василь Шляхтич, На схилах Карпат (збірка віршів), Том ІІ, Зелена Гора – Сянік 2012, 94 с.
«Собою бути, більш нічого…». Такі прості слова, а так багато значать. З кожним віршем Василя Шляхтича в його новій збірці другого тому «На схилах Карпат» («Святогорець», Зелена Гора–Сянік 2012) криється, власне, весь зміст написаного – бути собою, зберегти й пронести крізь життя своє «я». А життя було непростим – із самого народження довелось відчути гіркоту чужини, яка передалася малому Василеві від батька-неньки.
Зі слів автора дізнаємося про найголовнішу трагедію і його сім’ї, і його односельчан, і загалом усього лемківського краю – вигнання з рідних земель у незвідані світи, спалення поляками родинного села Улюча. Люди втікали хто куди – і «розлізлися межи людьми мов мишенята» (за словами Т. Шевченка). Дуже цікавий епізод навів пан Василь – історія відбулася під час входу Війська польського в їхнє село: батькові не вдалося втекти, і його разом з донькою привели на сільську площу. Вже був даний наказ застрелити батька, але донька (сестра В. Шляхтича) дуже сильно кричала й просила відпустити його. Той плач і крик почув котрийсь з командирів, і, підійшовши до карателя, наказав відпустити невинних людей. Як підкреслив сам поет, «у кожному народі є ЛЮДИ і є „людці”». Збірка віршів присвячена 65-літтю Акції «Вісла».
Вірші В. Шляхтича написані лемківською говіркою та рідною українською мовою, як пояснює сам автор. Майже в кожному вірші – біль душі за втраченою батьківщиною: «Землю, ліси нам забрали/ Охрещени брати./ Хцеме би нам єй віддали,/ Лем не хцут віддати» («Про минуле» – на говірках). Поряд з висловленням болю, який відчувається наче плач самотньої скрипки, автор закликає нащадків ніколи не забувати Лемківщину, Надсяння й гори Карпати, які навічно залишилися в пам’яті скривдженого народу. У нього не пройшли поза увагою і груші та яблуні в саду, і білим снігом покриті бані церков, і мовчазні хрести на могилах рідних…
Здається, кожна клітина єства поета дихає пам’яттю, бо вірш «Наші свята» закінчується словами: «Якщо можна, хоч думками/ Поспішаймо в Батьківщину». Єдиним «порятунком» для В. Шляхтича є відвідання рідних земель під час Ватри у Ждині: «…Там вас жде рідне небо/ І церковця ще стоїть/ Та здичілі поля Лемківщини». Ніжними словами автор називає – «Ждиня, мов княгиня», до якої, мов лелеки, прилетіли «з близька і з далека», а далі: «Предків кров заговорила./ Дух Карпат колише…». Читаючи ці рядки, переймаючись авторовими болями і спогадами, усе ж таки хочу підняти вище голову, хочу не тільки «шанувати минуле/ вогонь нести/ родити волю…», але й «вперед іти/ не сміятись в кулак». В. Шляхтич сміливо закликає завжди, в будь-яких обставинах зберігати свої (тобто українські, лемківські) традиції, свою автентичність, і особливо своє «я». Він також стає в позу патріота-борця за незалежну Україну, за збереження рідної мови: «Якщо ми будемо німі/ Промовлять голоси брехні/ І наша правда буде тихо пропадати…» («Заклик»).
Читати збірку поезій «На схилах Карпат» – наче слухати лемківську пісню, яка лунає донині на схилах зелених гір. Рецензуючи цю книжку, не можу не вказати кілька недоліків, які «проскочили» повз увагу, насамперед, редактора Маріанни Ярої: у багатьох випадках літера «і» переплутується з літерою «и» і навпаки. Якщо вірш лемківською говіркою – зрозуміла специфічна вимова, але якщо українською – то повинна бути українською, без «добавки» лемківською. Особливий наголос – на вірш «Про ліщини», написаний у польсько-українському варіанті. У вступі допущені граматичні помилки, але хочеться звернути увагу авторів на переклад з польської на українську, в якому окремі слова не відповідають ориґіналові. Та й графічний малюнок на стор. 64 до вірша «Спомин», на мою думку, недоречний… ■
