Софія Яблонська – дивовижна світова мандрівниця

Ярослав СтехІСТОРІЯ№6, 2017-02-04

«У моїх мандрівках з краю до краю я ніде не зустріла раю, якого сподівалася. Зате іноді, хоч здалека, схопила кілька відблисків земного щастя, яке тепер має для мене більшу вартість, ніж уявлені раї», – рефлексувала Софія Яблонська 1934 р. Цю унікальну, самобутню шляхетну українку називають громадянкою світу.

Софія Яблонська. Фото з сайту photo-lviv.in.ua

Софія Яблонська в нас одна така небуденна галичанка, яка без творчості і мандрівних пригод не спроможна жити, як риба без води. Про неї складено чимало леґенд
і кружляє багато цікавих переказів. Народилася наша героїня у священичій родині 15 травня 1907 р. у Германові (тепер с. Тарасівка Пустомитівського р-ну Львівської обл.). У цьому невеличкому селі народився відомий архиєпископ Іван Бучко (*1 жовтня 1891 – †21 вересня 1974, Рим, Італія) – церковний і громадський діяч УГКЦ. С. Яблонська з молодих років мала схильність до мандрівок, сьогодні ми б сказали, до туристики. Читаючи її подорожні хроніки й нариси, переповнені несамовитими пригодами, можемо відчути її душевні і мужні якості. Її мандрівки увінчалися великим успіхом завдяки письменницькому і журналістському талантові, а також умінню схоплювати фотоапаратом найпривабливіші об’єкти. Додатково в неї розвинулися неабиякі кіномистецькі здібності.
Під час І Світової війни Софія потрапила разом з родиною до Росії, де зазнала різних життєвих негод, але і там дівчині пощастило дістатися до школи в Таганрозі. Коли вона 1921 р. повернулася в Україну, змогла здобути ґрунтовнішу освіту, якої дуже прагнула. Спочатку вступила на навчання в учительську гімназію, де запізналася з бухгалтерією, кроєм та шиттям на спеціальних жіночих курсах. Потім вчилась у драматичній школі, готувалася стати акторкою. Була особою різноманітних обдарувань і зацікавлень. А при тому дуже активною, що пояснює її невтомність у набутті нових знань і професій, перебуваючи в різних місцях і середовищах. І все це вона майже повністю удокументувала. Софія працювала в кінотеатрах (1925 р.) у Тернополі і Львові, щоб трохи поправити свій матеріальний стан. Їй пророкували успішну акторську кар’єру, але дівчина поставила перед собою іншу ціль. Вона 1927 р. вирішила виїхати до Франції, адже Париж тоді мав славу світової столиці мистецтва. Софії це вдалося. Там вона отримала працю кіножурналістки у фірмі «Опторг-Юнан-Фу». Вона вивчила бездоганно французьку мову і техніку знімання документального кіно. Тодішні французькі знавці кіномистецтва заповідали їй кар’єру в кіномистецтві. Однак суддею її долі було виключно її власне сумління. Повна сил і творчої енергії вирішує залишити Париж і податися в дальші світові мандри, щоб якомога глибше пізнати цивілізацію інших народів. Спершу поїхала до Марокко, а потім через Порт-Саїд, Джибуті, Цейлон у французький Індокитай. Відвідала також Лаос, Камбоджу, провінцію Юнанань (Китай), Сіам, Яву і Балі, острів Таїті, Австралію і Нову Зеландію, Північну Америку (США і Канаду) та інші. У Китаї вона прожила 15 років, там познайомилася з Жаном Уденом (французом) і вийшла за нього заміж. У їхній родині прийшло на світ троє дітей, які взірцево Софія виховала, у тому в палкій любові до її корінної Батьківщини. А після перших успішно відбутих закордонних мандрівок (Марокко, Китай), наслідком яких були блискучі документальні кінорепортажі, вона здобуває незвичайний авторитет і світове визнання. Найбурхливішим періодом життя і праці С. Яблонської були 30-ті рр. минулого ст. Вона тоді здійснює невтомні подорожі, опиняється на різних материках та островах, зустрічається з представниками різних народів і різних культур. Відома істина, що подорожі поширюють кругозір мислення, а особливо подорожі морем. Вони стали доброю темою Софії до створення феноменального кінофільму «Півтори кімнати або сентиментальна подорож на батьківщину». Де б вона не бувала, завжди серцем і душею була споріднена з рідною землею та українським народом. Уперше відвідала Україну 1925 р. і мала ряд виступів перед галицькою публікою. На прохання тогочасних часописів Яблонська починає писати цікаві репортажі і нариси, які реґулярно публікувалися протягом 1930-х рр. у «Жіночій долі» (Коломия), «Новій хаті» та «Нових шляхах», «Ми і світ», «Назустріч», «Діло» тощо. Її нариси належали до улюбленої та захопливої літератури молодих читачів, спраглих пізнати життя в далеких країнах.

На жаль, її твори були заборонені в радянський час, а саму авторку комуністи називали націоналісткою. Сталінська система колючим дротом відгороджувала Україну від світу, і в цей спосіб її духовно й морально уярмлювала. Її творчість також по-різному сприймали в деяких галицьких колах. Перша книжка нарисів «Чар Марокко» С. Яблонської, видана у Львові 1932 р., викликала необґрунтовані дискусії. Але ці дебати спонукали Софію до написання нових праць. От і 1936 р. з’являється збірка нарисів про подорож до Китаю «З країни рижу та опію». А найбільша довколасвітня мандрівка Яблонської талановито й дотепно описана у двотомному документально-подорожньому романі «Далекі обрії», виданому у Львові 1939 р. Цінною теж є збірка нарисів та оповідань «Дві ваги – дві міри» (вийшла 1972 р., посмертно). У всіх виданнях авторка вміщувала власні фотографії, які вдало ілюстрували побут і культуру екзотичних відвідуваних країв і народів. Галицька критика 1930-х рр. звернула увагу на високі якості всієї її подорожньої творчості. Михайло Рудницький, рецензуючи першу з названих публікацій, хвалив письменницю за її талант, спостережливість, життєвий оптимізм та впевнений і вільний стиль викладу.
Під час ІІ Світової війни (від 1939 до 1946 р.) Софія жила в Китаї, де переносила всі прикрощі японської окупації. Щойно після закінчення війни вона повернулася до Франції і поселилася на острові Нуармутьє, де й проживала до смерті (1971 р.) В останні роки життя С. Яблонська писала нариси й мемуари. Нерідко згадувала свої далекі мандри та активно листувалася з численними друзями з різних континентів. Останні твори, на жаль, з’явилися друком уже по її смерті. Це – збірка новел «Дві міри – дві ваги» (1972 р.) та документальна повість «Книга про батька» (1977 р.). Творчість Софії пропаґувала за кордоном її подруга, українська поетеса Марта Калитовська, яка переклала французькою мовою та видала твори Яблонської.
Про С. Яблонську можна багато розповідати. Підбиваючи підсумки, мимоволі задумуємося над тим, чим є людське життя. Воістину воно надзвичайно цікаве, а разом з тим складне. Задумуючись над життям Софії, ми бачимо, як вона в різних обставинах перевіряла свої сили на міцність почуттів, на здатність залишитися собою та переконатись, наскільки вона віддано і жертвенно здатна любити свій батьківський край. С. Яблонська вважала, що найбільш райський куточок під сонцем є там, де людина народилася. Там є її своєрідний храм життя, цінний не тільки місцем народження, але також і тим, що звідти тягнуться і туди вертаються всі нитки буття людини. Це місце, немов святий образ, перед яким треба повсякчас молитися, йому служити, а навіть перед ним страждати. Таким заповітам Софія вірно служила.Це не дискваліфікує її зацікавлень і жадоби пізнати всі приманливі таємниці світу. Пізнаючи ці таємниці, вона жила українсько-галицькими звичаями, чарівними піснями, любувалася запахом сніжно-білими вишитими сорочками, обрусами і рушниками, а передусім її безмежно пестила материнська любов, яка так невимовно зігрівала її дитячу душу своєю теплотою. Доказом цього є її китайський нарис, в якому вона описує свій сон ранніх літ і палку любов до рідного краю: «Ось рідне село, повне яблуневих садів. Здаля я чую скрипіт фіри, хтось тре коноплі. Спів гаївок!.. Навіть маю оману пахощів. Запах свіжопеченого хліба. Відгадую, що це – субота. В кухні вимита жовта підлога, розкладені вишивані обруси… Біля печі Настя виймає золоті бохонці пшеничного хліба і відкладає їх побіч на лавку. На землі сніп соломи. Настя з неї в’яже коромисла і кидає їх у піч, щоб розігріти її під булки. Виразно бачу довгі полум’яні язики, що лижуть край печі і висмикуються до комина… Чую, як Настя підходить до мене і на моїй голові розлуплює два зліплені хліби. Вона всміхається до мене і приспівує: „Рости, рости, золоте волосся, рости, рости нам на втіху, чорнявенька Зосю!”» І виросла Софія на радість і втіху свого народу, щоденною працею здобула всенародне визнання. ■

Поділитися:

Категорії : Історія

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

*
*