Григорій Сподарик ■ ПОДІЇ ■ №15, 2015-04-12
Своїми роздумами про Великодні свята ділиться отець Петро Кушка ЧСВВ , парох греко-католицької парафії у Варшаві
Одні це свято називають Великою ніччю, а інші – Великоднем. Чому?
Отець Петро Кушка: Відомо, що Христос воскрес уночі, а жінки відкрили це на світанку. Коли минав єврейський шабаш і своїми діями вже не порушували святої суботи, жінки прийшли до гробу й довідалися, що «Його нема тут». Ствердили факт – воскресіння вже відбулося, воно відбулося ще вночі. На схід сонця ангели їм сповістили, що Ісуса вже тут немає. Думаю, що саме звідси походить назва Велика ніч.
У східній традиції головне святкове богослужіння – це утреня, перше богослужіння дня. Тоді починаємо співати величний пасхальний тропар: «Христос воскрес із мертвих, смертю смерть подолав…», і сповіщати усьому світу, що Ісус Христос воскрес. Це початок дня, який є радісним ісповідуванням цієї істини. Це справді великий день. Думаю, що саме від цього якраз у нас прийнялася назва Великдень. Однак хочу зазначити, що це лише мої особисті здогади.
Від загалу польського суспільства, в якому живемо, відрізняє наше святкування не лише назва. Саме на Великдень, а не 1 листопада, ми врочисто відвідуємо могили покійних.
Бо приходимо туди сповіщати всім воскресіння і той факт, що життя людини не закінчується зі смертю. Це не кінець, це лише перехід. Ті, що поснули в Ісусі, воскреснуть. Саме цього Великоднього дня великий сенс має той факт, що людська дорога не закінчується на могилі. Це згадуваний перехід, як Ісусова Голгофа чи хрест.
Що говорить про першість Великодня поміж християнськими святами?
Навіть у Великодній утрені говоримо «свято над святами і торжество всіх торжеств». Чому? Тому, що воскресіння є остаточною печаттю, підтвердженням, що цей, народжений у Вифлиємі, який жив у Назареті, навчав у Галилеї та Юдеї, кого видали римлянам, був засуджений Понтієм Пилатом, що саме він є сином Божим. Отут є цього підтвердження! У Євангеліях згадується ствердження сотника, поганина, який не мав нічого спільного з Ісусом, як порядний солдат виконував свою функцію: «Цей справді був сином Божим» (пор. Мт 28,54). Також апостол Павло в посланні до коринтян пише нам: «А коли Христос не воскрес, то марна проповідь наша, то марна й віра ваша. І ми являємося неправдивими свідками Бога, бо свідчили проти Бога, що воскресив Христа, якого він не воскресив, якщо не воскреснуть мертві. Бо як не воскреснуть мертві, то і Христос не воскрес. А як Христос не воскрес, то марна віра ваша, – ви ще у гріхах ваших; отже, ті, що й померли у Христі, загинули. Коли ми надіємося на Христа лише в цьому житті, то ми – найнещасніші з усіх людей. Алеж Христос таки справді воскрес із мертвих» (1Кор 15, 14–20). У цьому є суть. Тому це свято є понад усі свята. Воскресіння, потверджуючи понад усякий сумнів божество Ісуса Христа, чинить леґітимними всі інші святкування.
Піст, сповідь, участь у Великодньому богослужінні, сімейна гостина – так святкуємо. Що важливо зробити для того, щоб ці дні не перетворилися в механічне відтворювання ритуалу?
Коли ми служимо літургію в пам’ять якогось свята чи події, ми це уприсутнюємо. Сьогодні Христос Воскрес! Ми переносимо цей факт і час до сьогодення. Це не якісь чергові роковини, це наша участь у тому, що було тоді. Ми беремо участь у радості оцих жінок, апостолів, перших християн, які дізнаються про воскресіння. Ми цього дня разом з ними. Глибше переживання Великодня напевно неможливе без віри і духовного підходу. Під час посту ми, страждаючи разом з Ісусом, готуємося до цього торжества. Покутуємо за свої гріхи та виявляємо солідарність з Христовими страстями. Коли глибоко входимо в очищення, стаючи ближче Ісуса, тоді свято Воскресіння стає особистим святом. Він воскрес і я з Ним. Очевидно, неможлива повна участь у тій радості на самоті, в закритій на ключ кімнаті. Радість мусить знайти вияв назовні, тому ми святкуємо у спільноті. Перша спільнота – це Церква, храм, парафія, а також сім’я, найближчі та друзі. Тут у чисто людському вимірі святкове застілля випливає з духовної радості. Ми хочемо нею поділитися. Тому цей урочистий сніданок – на Великдень, а на Різдво – вечеря.
Чому саме таке значення має їжа?
Завжди в загальнолюдському вимірі ділитися хлібом – це значить ділитися серцем. Даю другому те, що маю. Це може бути як багато заставлений стіл, так і скромний почастунок. Тут виявляємо зичливість і знову творимо спільноту. Звичайно, якщо забракне входження в духовні таїнства, то це святкування перетвориться на щось поверховне і втрачатиме свій сенс.
Ви відчуваєте те, що люди в цей період мають якусь сильнішу потребу згадуваного очищення?
Абсолютно так. Вже від середини Великого посту в нас видовжені години сповіді. Для прикладу, в «поза святковий» час на вечірньому богослужінні в неділю сповідь найчастіше закінчується ще в його ході. Останньої неділі ми сповідали ще довго після його закінчення. Тут напевно спрацьовують два фактори. Один можна назвати формальним, він пов’язаний з тим, що церковне право передбачає сповідатися принаймні раз на рік і саме у великодній час. Люди інколи приймають це дуже дослівно. Я мав такий випадок, коли людина чекала з підходом до сповіді два роки, оскільки першого з якихось приватних причин не могла цього зробити. Загалом дається відчути, що ті сповіді, навіть якщо спричинені формальним фактором, все ж є глибокі і духовно обґрунтовані. Видно в людей дійсну потребу пережити це Воскресіння також в особистому вимірі.
Де у Великодні Ви б вказали найбільш символічний момент?
Дуже видимий знак – це покладення плащаниці на престолі, при якому відправляється літургія. Це перенесення її у простір неба з гробу, який стоїть перед іконостасом у храмі вірних. Це саме знак воскресіння – гріб лишається порожній, а плащаниця іде до святилища. Поза літургією важливим також є символ яйця. З нього у найбільш видимій формі для нас постає нове життя. Воно приходить з чогось закритого, що може нагадувати гріб і заодно становить символ воскресіння. Тому за святковим столом саме тим яйцем ми ділимося.
Писанки, поливний понеділок, голосні постріли біля церкви – це декілька фольклорних складових святкування. Яку роль вони виконують з погляду Церкви?
Сприймається це як вияви людської радості. У випадку писанки – розмальоване яйце гарніше, воно втішає око тощо. Переживши свято релігійно, продовжуємо його саме такими традиційними способами. І добре, що так є. Однак все це набирає найглибшого сенсу тоді, коли підґрунтям є духовне переживання факту Христового воскресіння. Це завдяки ньому довершується наше відкуплення, увільнення від провин перед Богом. Ми не завжди це усвідомлюємо.
Чи такі події, як у минулому виселення, а тепер сучасний спосіб життя, якось змінюють у нашій громаді підхід до свят?
У церковному вимірі таких змін я не усвідомлюю. Натомість у суспільно-сімейному, напевно, так. Я чув від мами про гаївки, які вона називала й гаголиками, але я не дуже уявляв собі, що це таке, бо вже не міг їх бачити. Що цікаво, це сталося тільки тут, у Варшаві, коли молодь з України в нашому саду біля церкви почала з дітьми водити хороводи, співати пісень тощо. Три сім’ї в якомусь селі, брак своєї церкви чи школи – така дійсність після депортації в рамках Акції «Вісла» довела до того, що нам часто не вдавалося зберігати традицій наших предків. Тим більш вартісно, що сьогодні ці звичаї люди пробують повертати. Напевно спрацьовує і сучасний цивілізаційний вимір. Телевізор чи комп’ютер входять на місце тамтих фольклорних забав. Ми практично вже не пишемо святкових листівок, а висилаємо мейлами електронні. Утрачається оцей персональний вимір. Написаний один смс можна розсилати до ста адресатів. Зникає те, що я, Іван, тобі, Станіславе, бажаю того, а тобі, Анно, іншого. Бо хлопцю Іванові варто побажати гарного одруження, а Анні, щоб онуки росли здоровими. З другого боку, може, не варто це переживати. Може, молоді в такій дійсності почуваються добре і тамтих форм їм не потрібно. Не хочу оцінювати, але особисто я переконаний, що все ж таки жаль утрачати цей колишній близький між людьми контакт.
Паперова газета – це ще досить традиційний засіб, отже, що за її посередництвом Ви б хотіли побажати на цьогорічний Великдень?
Відкривання наново духовного сенсу цих свят. І щоб ми могли віднайти в собі радість Христового воскресіння. А коли віднайдемо в собі, то щоб уміли ділитися з іншими. Наше життя переплетене різними стражданнями і трудними моментами, і саме воскресіння нам підказує, що завжди є надія. Тому й бажаю, щоб це свято допомагало нам віднаходити глибший сенс цього, що переживаємо сьогодні. Щоб воно допомагало нам жити надією й у макровимірах, таких, як війна в Україні і пов’язані з нею страждання. В цьому контексті надія і віра у Воскресіння та Божу перемогу особливо символічні. «Бадьоріться! Я бо подолав світ» (Йо 16,33). Бог і добро завжди перемагає, отже маймо надію, що й нам допоможе перемагати в усіх наших трудних переживаннях – особистих, сімейних, громадських, національних та державних. ■
Фотографії з сайту bazylianie.pl
о. Петро Кушка
Гаївки у саду греко-католицької церкви у Варшаві (травень 2013р.)
