Оля Гнатюк ■ КРИНИЦЯ ■ 2009-03-19
{mosimage}
Соломія Павличко (1958-1999) – дослідниця і літературний критик, перекладачка, видавець, університетський викладач, громадська діячка. Цих кількох слів енциклопедичної довідки замало, щоб зрозуміти її значення для української культури. Була однією з тих постатей зламного часу, 1980-90-х, коли творилася українська незалежність, без яких сучасне обличчя української гуманітаристики, та й усієї культури, було б блідішим. Десять років минає від несподіваної, безглуздої смерті, але навіть цей тривалий проміжок часу не зарубцював рани її відсутності.
Роль Соломії Павличко в українській літературі порівнювали з тією, яку відіграв Томас Стернз Еліот в англійській.
Справді, вона була неперевершена в пасії, із якою намагалася модернізувати українську культуру – у різних вимірах, від сучасного літературного життя до переосмислення українського модернізму, від видавничих до дослідницьких програм, від запровадження фемінізму як наукової дисципліни, а заразом виду громадської діяльності, до найуніверсальніших починів у громадському чи академічному житті.
Як усі великомасштабні постаті, вона викликала вкрай протилежні реакції. Нею захоплювалися колеґи, які потроху ставали однодумцями. Але багато хто із колеґ з академічного середовища не сприймав її інтепретацій, зокрема тих, у яких вона ламала табу. Деякі дискусії вийшли поза академічні рамки і поза стандарти публічної дискусії.
Її звинувачували в бажанні епатувати інтимними деталями життя письменників чи письменниць; дехто навіть називав це паплюженням святині української літератури.
Її намагалися марґіналізувати, ви-користовуючи при тому ярлик фемінізму. Соломія Павличко не була “феміністкою всупереч собі” (парафразуючи заголовок відомого дослідження Марти Богачевської-Хом’як, присвяченого жіночому рухові зламу ХІХ та ХХ століть, в українському перекладі відомого як “Білим по білому”). Вона свідомо чинила опір свідомим і неусвідомленим намаганням упослідження жінки в громадському житті. Її фемінізм – це не данина моді, це – реакція на реалії українського життя і, водночас – спосіб самостановлення, виборювання власної позиції. Для ілюстрації наведу фраґмент “Листів із Києва”:
“Всі давно звикли, що наші вчені мужі іноземних мов не знають, їх знають головним чином жінки-перекладачки, тобто, як у нас тут кажуть, дівчата, або дівчатка. До цих дівчат можна ставитися поблажливо, з іронією, як до обслуговуючого персоналу, тільки трошки вищого класу. Ніхто не має сумніву в тому, що все о’кей”. (лист від 4 грудня 1990)
У цьому ж листі мова й про тогочасну Академію наук УРСР як релікт феодалізму. Звісно, важко дивуватися реакції. Авторка, безумовно, усвідомлювала, що її слова викличуть “праведний гнів”. Та мовчати не могла.
Публікувати Соломія Павличко почала рано, ще 1980 року, на сторінках “Всесвіту” (уже після того, як її батька, Дмитра Павличка, усунуто з посади головного редактора цього журналу). Її переклади та літературознавчі статті, присвячені британській та американській літературі, викликали зацікавлення, але в них, як і в працях кінця 80-х, ще не можна було впізнати пізнішої авторки “Дискурсів модернізму в українській літературі”. Пригадую своє знайомство із нею саме в той час, у вересні 1989 року. Забігла вона до кабінету Миколи Жулинського, тоді заступника директора Інстутуту літератури АН УРСР ім. Тараса Шевченка, зі щойно виданою у “Дніпрі” розвідкою про Байрона. Після того ми зустрічалися ще не раз на літературних вечорах, мітинґах, посиденьках. Завдяки їй коло моїх київських знайомих стало значно ширшим, поглибилося також розуміння середовища київської інтеліґенції. Два місяці стипендії на архівні пошуки в київських і львівських бібліотеках та архівах перетворилося для мене в феєрію відкриттів та знайомств.
Події зламу 80-90-х, зокрема здобуття незалежності, дозволили Соломії Павличко виявити всі свої таланти: дослідницькі, перекладацькі, педагогічні, організаційні. Відбувся водночас злам і в її особистому, і в творчому житті. Перехід до українських студій від англосаксонського світу був знаменним. Писала про це Віра Агеєва:
“Зауважу, що прощання з радянськими цінностями не було геть безболісним навіть для нас, тодішніх тридцятилітніх. Але все ж для молодих учених Академії наук методологічна криза була очевидною. (…) Чи не найгостріше кризу відчували україністи: їхня освіта здебільшого передбачала мало виходів за межі “рідного” письменства і порівняльні студії з’являлися нечасто. Якраз у ці, здавалося б, несприятливі для такої переорієнтації роки Соломія Павличко звертається до україністики”.
У цей же час вона заснувала видавництво “Основи”, яке почало діяльність у надзвичайно складний період – 1992 року. Видавнича програма “Основ” – творення фундаментів. Це була спроба надолуження тих прогалин в українській культурі, з якими думка про Платона чи Аристотеля українською мовою здавалася нездійсненною мрією. Крім світової класики, в “Основах” друкуються твори українських модерністів, майже невідомих і непізнаних, зокрема “Держава слова” Михайла Ореста (1995). Замість говорити про кризу, вона воліла займатися конкретними справами.
Її студенти з елітарної Києво-Могилянської академії під час лекцій та семінарів були свідками народження фундаментальної праці, присвяченої модернізмові. Дехто з них і до сьогодні згадує, з якою радістю вона ділилася своїми відкриттями та ідеями. “Дискурс модернізму” появився спочатку як докторська дисертація 1995, потім вийшов книжкою 1997 року. Друге видання, ґрунтовно доповнене і оновлене, надруковано 1999 року. Свою рецензію цієї монографії Костянтин Москалець назвав “Роман з дискурсом”, оскільки це книга “з досконало побудованим маґістральним сюжетом, захопливими колізіями, суто романним багатоголоссям, що створює до цього непередбачувані відчитання знайомих констеляцій, урешті-решт, суто романний дискурс цього дослідження – все свідчить про один із нечисленних реальних виходів із кризової ситуації для літератури і, відповідно, літературознавства ХХІ сторіччя”.
Під час презентації першого видання цієї книжки у Львівському музеї етнографії, де свого часу Віктор Неборак організовував зустрічі з літераторами, які численно відвідувала львівська творча інтеліґенція різного віку та складу, Соломія Павличко визнала, що на цю розвідку наштовхнули її пошуки інтелектуальних батьків бубабістів, для яких питання модернізації було центральним. Ґенерація, до якої вона належала і яку було названо вісімдесятниками, свідомо дистанціювала себе від неонародництва частини шістдесятників, відмежовуючись не так від традиції, як від традиціоналізму, який не дозволяє вийти із зачарованого кола. І саме на цьому полі відбувалися найрізкіші зіткнення поміж “дітьми” та “батьками”.
У цей же час Соломія Павличко відкриває цілий материк української модерної літератури: крім згаданого Михайла Ореста, Ігоря Костецького, Віктора Петрова-Домонтовича, Юрія Косача, видає антології, які презентують нову українську літературу англомовному світові (From the three worlds, Boston 1996 та Two lands, New visions, Regina 1998). Уже після її смерті опубліковано її незавершену студію “Націоналізм, сексуальність, орієнталізм. Складний світ Агатангела Кримського” (2000), “Фемінізм” та “Теорію літератури” (2002). До цієї останньої книжки увійшли, крім “Дискурсу модернізму”, її есе та статті, що публікувалися у періодиці (деякі з них перекладено з англійської). Її “Листи з Києва”, видані спочатку англійською (1992), вийшли також українською, уже 2000 року.
Здавалося б, після появи цих праць, не може вже бути повернення до штампованих інтерпретацій української класики. Однак іноді зароджується підозра, що таки Соломія Павличко мала рацію, кажучи “Сучасна українська література і літературна критика виявляють неймовірний, подиву гідний опір модернізації і свідомій критичній саморефлексії. Немає нових романів – винен читач; книги не виходять – винна держава; комусь не вдається стати новим класиком – винні жінки; бракує грошей – винен Захід. Ми перейшли страшне й абсурдне століття. В ньому було багато трагедій і драм, хоча остання трагікомедія розігрується сьогодні. Вона полягає в тому, що дискурси, започатковані на початку нашого століття і навіть значно раніше, діють і донині. Оновлення стилів, риторик і культурних ритуалів відбувається повільно. Відтак література втрачає шанс знайти нове обличчя і нову аудиторію”.
“Наше слово” №12, 22 березня 2009 року {moscomment}
