або Візьміть у кишеню пригорщу позитивних емоцій

Збираєтеся на канікули чи у відпустку? А може, не маєте такої можливості, бо “прив’язані” до робочого місця? Так чи інакше, візьміть з полиці книжку з віршами, які урізноманітнять, розпогодять кожну днину…
75 років тому, у липні, у час найвищого сонця, “згорів” від виснажливої хвороби й відійшов у засвіти Богдан-Ігор Антонич. Як же потьмяніла українська поезія з його відходом!.. Поменшало в ній сонця: воно в Антонича було зовсім близько, “у кишені” або навіть “на плечі”.

А якщо точніше, то в ньому самому. Бо одного разу він “продав” сонцеві життя (про це говорить в “Автопортреті”). І з того часу вони, Антонич і сонце, нерозлучні.

У його гарному світі сонце трудиться: то “стає на мідних сходах”, то павуком “розпинає павутиння” (“Ротації”), іноді “з трави скаче, мов сполохане лоша” (“Чарки”), а то й просто появляється собі з батогом (“Перший сніг”).
Одного дня сонце Антонича вирішує плисти “рікою у світ” (“Елегія про співучі двері”). Чи ж це не сам автор вирушає зі своєї лемківської Новиці, через Сянік до Львова? По дорозі сонце пригадує, як воно освячувало короваї і навіть слухало, як молилися до нього… корови (“Село”). Воно йде услід за прагненнями чогось великого. Ці прагнення не дозволяють бути бездіяльним:
Так родяться мистецтво й міти
Із туги за далеким, вищим…
За кращим, більшим, за незнаним,
Що підняло б над світу низом.
(“Тюльпани два”)
Отак допливло сонце поета в саме “муравлисько міста” зі співучими телефонами і бормашинами (“Концерт з Меркурія”). Там воно уподібнюється вогняній тарелі, дині, а потім – кулі, птаха, бубна і навіть… “червоній цеглі”. І знову міниться: тьмяніє, сіріє, блідне, біліє і… ” вибухає божевільним дзвоном” (“Екстатичний восьмистроф”).
Ці експерименти з сонцем не припинялися впродовж усього життя письменника: то він старається “продати його на ярмарку в Горлицях” (“Ярмарок”), то будує для нього надгробок (“Пісня про чорні лаври”). Отак Антонич його “носить” – аж одного дня додивився, що на долоні “стигма сонця… світить” (“Шість строф містики”). Чи то, щоб його остудити, чи з якоїсь іншої причини – автор поміщає його під воду, а навіть на ніч кладе “спати в криницю”. Воно ж, відпочивши, творитиме “світла свято” та музичні діаманти знову й знову, виписуватиме свої мініатюри (чи бува не вірші?). В отому місті можна й спортом позайматися. Але знову ж таки на сонці: “Сонце любимо та спорт… Сонця жар справляє, Що тіла блищать, як бронза”, – читаємо у “Бронзових м’язах”. Саме сонце причиняється до успіхів у праці і всіх змаганнях. Бо так насправді кожну людину потягає все радісне, світле та щасливе.
Тож, опинившись у “марнотратному світі”, поет найперше шукає, де його сонце. А в тому місті воно ховається: то на вільху, то його “воли рогами колють… аж із нього кров іде багряна” (“Захід”).
Це – перші сиґнали про те, що не все в тому місті підлаштоване гармонії співжиття земного й небесного. І тому Антонич оглядається на свою “біблійну землю”, де небо сонцем привалило білі села (“Вишні”). Там віють “синайські вітри”, тобто освячені, з особливим складом повітря, із “божою водою, виколисаною полярними ангелами” (“Полярія”). Антоничеві хочеться до рідного села, з брамами й ключами від них, до хати з порогом, “дзвінким” і “мальованим”, і щоб у хаті була колиска, і стіл, а на ньому дзбанок, “у дзбані сонце”, молоко, миска (“Зелена Євангелія”). А ще – щоб червоний півень будив ранок. І ще прагнеться йому обійти всі потоки, джерела, торкнутися в саду морелей, винограду і яблунь, а далі – кленів, ясенів, сосон і черемх. Він бажає нічого не забути, усьому поклонитися: кожній пташині, квітці, бджолі і звірятку. У його селі “застрягло сонце між два клени” (“Село”), а в річці “дівчата сонце миють” (“Хати”). Усе навколо сонця кружляє, росте і піднімається. Та дух поета неспокійний, бо передчуває “трагізм у батьківщині” (“Уривок”).
Певне з тої туги виростають нові слова, а тому “хмари хмарять”, “листар носить листи”, “ключар” відмикає ворота, “айстри оайстрені”. І час, і дні “майтачаться”.
Повертаючись туди, “де вільхи й риби, де м’ята, іви, де квітчасті стіни”, Антонич стає перед сонцем на коліна (“Поворот”). Він тут, “під вільхами і сонцем народився” – щасливий і розпромінений.

“Наше слово” №32, 5 cерпня 2012 року {moscomment}