Вальдемар Балда ■ КУЛЬТУРА ■ №12, 2016-03-20
Церкву у Явірнику-Руському спіткала типова доля: після переселення невдовзі по ІІ Світовій війні в Радянську Україну і на т.зв. Повернені землі корінного населення, нащадків тих, хто звів святиню, чудова дерев’яна будівля залишилася без господаря, щоб досить швидко, на щастя, перейти в руки колоністів і виконувати роль костелу.
Нові парафіяни дбали про дім Божий, як уміли, тож незаслуженою образою було б твердження, що опіка католиків нанесла об’єктові шкоду. Це відбувалося в такий дивний період історії села, коли пуристи Польської Народної Республіки вирішили знищити сліди минулого, які збереглися в назвах місцевостей, що лежать переважно на південному і східному приграниччі Польщі, і перейменували Явірник-Руський на Яворовиці. На щастя, цей період тривав недовго, від 1977 до 1981 р. – відтоді мініатюрне село знову має історичну назву.
Церква Святого Димитрія постала 1882 р. на місці святині, збудованої найпізніше 1830 р. У попередниці святині, можливо, прийняв хрещення автор музики українського гімну Михайло Вербицький, син явірницького пароха («можливо», бо на цю честь так само претендує церква в Улючі, де також служив Вербицький-старший). Дерев’яна будівля невелика. це трохи дивно, бо село хоч і не було надто великим, проте досить густонаселеним: у часи будування храму в Явірнику-Руському проживало близько 900 осіб греко-католицького віросповідання (до початку ІІ Світової війни їх було близько 1200 на 1500 мешканців).
Теслі виконали майстерну роботу: виросла акуратна, гармонійна і пропорційна церква – зруб, згідно з традицією – тридільна й орієнтована на схід. Видовжена пресвітерія закрита з трьох боків, квадратний неф, бабинець і притвор – прямокутні. Біля стіни пресвітерії – ризниця. Вінчають усе окремі брущаті перекриття з куполами. Куполи бляшані, натомість стіни обшиті дошками. Пізніше з боку дороги добудовано муровану триярусну арочну дзвіницю, яка виконувала роль брами.
Після переходу церкви у відання Католицької церкви нею розпоряджалися зверхники парафії Святого Серця Ісуса Христа у Борівниці, для якої храм був додатковим костелом (це теж її особливість: історично Борівниця, починаючи з ХІХ ст., була лише хутором коло Явірника-Руського). Про церкву дбали (до переходу з неї зникли тільки царські ворота класицистичного іконостасу, ровесника будівлі), однак наприкінці ХХ ст. парафіяльна громада вирішила збудувати новий костел – більший, сучасніший, кам’яний. Хоч кошт був чималий, мети досягнуто, і церква стала непотрібною. Її використання завершилося, чим це загрожує – пояснювати зайве.
Церква і великий дерев’яний будинок поруч (збудований у міжвоєнний період будинок культури, де примістився читальний зал ім. Качковського та осередок «Просвіти») складали своєрідний заповідник давнього Явірника-Руського: із сільських споруд на сьогодні майже нічого не збереглося, зокрема через те, що після переселення будівлі масово спалювали. Тож природно, що коли віряни борівницької парафії перенесли служби до нового костелу, греко-католицька курія в Перемишлі спробувала повернути історичну будівлю. З такими ж намірами виступив і Фонд А. Шептицького, плануючи улаштувати в колишньому будинку культури (який довго був крамницею, а останніми роками був зачинений) дім пам’яті Михайла Вербицького. На жаль, втілити розумну ідею постійно щось заважає, і досі не виходить дочекатися достойного і довготривалого повернення сільської традиції, ворожість продовжує перемагати.
Мешканці Явірника-Руського не погоджуються повернути будинок культури наступникам його колишніх господарів, церква формально (бо не фактично) залишається в розпорядженні борівницької парафії. Дуже прикро! ■
