Наталя Кляшторна ■ РЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ ■ №1, 2014-01-05
Andrzej Potocki, Zaginiony świat bieszczadzkiego kresu. Bojkowie, Żydzi, Polacy, Niemcy i Cyganie, Rzeszów 2013, 348 s.
Навряд чи загубиться у своєму сегменті книжкового ринку свіже видання відомого тележурналіста, краєзнавця і популяризатора Бескидів Анджея Потоцького. У доробку цього автора – десятки публікацій, серед яких найвідомішими є леґенди Бещадів та Низького Бескиду.
«Zaginiony świat bieszczadzkiego kresu. Bojkowie, Żydzi, Polacy, Niemcy i Cyganie» – книжка, яка вийшла друком у видавництві «Carpathia», є чи не першою в польській публіцистиці спробою розповісти про представників усіх націй, що заселяли Бескиди. Варто знати, що 13 років тому А. Потоцький видав книжку «Bieszczadzkie losy. Bojkowie i Żydzi bieszczadzcy». У новому виданні автор вирішив не лише додати розділи про поляків, німців та циган, але й структурувати найбільший блок своєї публікації, присвячений бойкам, поділивши його на історичну та етнографічну частини.
Винесена в назву книжки теза про світ, який зник, передбачає насамперед необхідність розібратися: яка ж катастрофа призвела до загибелі цього світу? З короткого, але інформативного вступу читач довідується про основні етапи цього процесу. Отже, 1939 р. гітлерівська Німеччина і сталінський СРСР провели демаркацію кордону. Фашисти винищили євреїв. Під тиском УПА відійшли поляки. І ось, нарешті, читаємо: «W ostatecznym rozrachunku w latach 1944 – 1947 wysiedlono z Bieszczadów ludność ruskiego pochodzenia, w większości na sowiecką Ukrainę, w znacznie mniejszej skali na tzw. ziemie odzyskane». Хто ж виселяв автохтонів, котрі становили тут, за словами автора, до 90% населення? Відповідь на це питання автор «дозовано», з ретельністю, якій позаздрив би й аптекар, дає почергово в кількох розділах.
Намагання відкрити сенсацію щодо походження автохтонів Бескидів Потоцький не полишає і тут. Але свідчення, що мешканці Волосатого під час ІІ Світової війни відмовлялися від німецьких кенкарт з літерою U (українець), багато років тому спростував польський географ Войцех Крукар. Його нарис про зустрічі з уродженцями Волосатого публікувався в журналі Карпатського товариства «Плай». Проте Потоцький і далі наводить цей давно спростований факт як доказ того, що мешканці Волосатого не вважали себе українцями.
Власне чого бракує в історичному нарисі про Бескиди, то це глибшого, неупередженого аналізу суспільного життя міжвоєнної доби і, зокрема, національної політики ІІ Речі Посполитої. Що в той час означало бути в Бескидах українцем, поляком, євреєм, німцем, ромом? Які виклики зустрічали ці люди тоді на тій землі? Без відповіді на ці питання картина бескидського світу буде недомальованою, а всі подальші описані в книжці події без розуміння їх причин і загальної атмосфери – сприйнятими поверхово й однобоко.
Фраґмент бойківської говірки з-під Літовищ, записаний Кольберґом у 70-ті рр. ХІХ ст., який, за задумом автора, мав переконати польського читача «Bieszczadzkich losów», «jak bardzo gwara bojkowska byla bliska naszemu językowi», до нового видання не увійшов. Отже, польська аудиторія втратила можливість почути навіть наближене до автентичного звучання говору бойків.
Потоцький не припиняє глибоко занурюватися у світ бойківської минувшини. Він відкриває сторінки історії, маловідомі навіть у колі українських науковців, більшість з яких за інерцією вважають весь терен Закерзоння Лемківщиною. Та й тут загальне враження від цікавих фактів та вмілого викладу псують недоліки. Наприклад, розповідь про відмову бойків від лемківських букварів 1936 р. виглядає непереконливо через невдалі приклади розбіжностей між бойківським та лемківським діалектами.
Кілька слів про географію. Жодного слова про те, що сам топонім Бєщади чи Бещади місцевому люду не був знайомим, на відміну від Бескід, Бескіди. Цікаво було би довідатися, з яких міркувань автор «обтяв» Бойківщину настільки, що виніс за східний кордон долину Опору на Тухольщині. Можна вважати це просто технічною помилкою, адже далі увага зосереджена на детальній розповіді про західний кордон.
Окремим сюрпризом стали світлини. Їх у книжці понад 180, найцікавіші з яких походять з об’єктива проф. Романа Райнфуса та з архіву Яд Вашем. Хоч на обкладинці немає світлин з бойками – за винятком заднього форзацу (папір, що з’єднує книжку з внутрішньою частиною обкладинки – ред.) – проте розділ про бойків автор наповнив зображеннями зоологічної специфіки: дві фотокартки степових волів і одна фотокартка з мангалицею – угорською породою свійських свиней. Якщо ж зображення волів хоч якось перекликається з версією про походження етноніма бойки, то ілюстрація небачених раніше в Бескидах тварин викликає щонайменше подив. На мою думку, екзотичні свині у розділі про бойків виглядають настільки органічно, наскільки ковбойський капелюх пасує старій кам’яній хрестильниці церкви у Беньовій.
Нарешті, про поляків. Представниками цієї національності в Бескидах Потоцький вважає шляхтичів, представників так званої ходачкової чи загродової шляхти, щоправда пояснюючи, що шляхта ця була настільки рутенізована, що не відрізнялася від місцевих русинів ані мовою, ані віросповіданням. Між тим, автор у цьому питанні, хоч воно надто складне і потребує ширшого розгляду, висловлюється ствердно. Адже ототожнювати суспільний стан і національну ідентичність для професійного історика, яким є А. Потоцький, – неприпустимо. Історики розрізняють станову свідомість і національну свідомість. Поняття «польська шляхта» періоду до кінця ХVІІІ ст. не суперечить тому, що це могли бути вихідці з руського чи литовського середовища. Але їх називають «польською шляхтою» чи «польською аристократією» в сенсі приналежності до Речі Посполитої. Лише у ХІХ ст. поняття «польський» і «руський» набувають національного звучання і стають елементами національного суперництва.
Свідомо чи ні, але автор уникає формули gente Ruthenus, natione Polonus, яка утворилася «як ментальний компроміс народу зі сформованою етнічною свідомістю, але без політико-державної самореалізації» (Мар’ян Мудрий), і попри те, що вказувала на перевагу національності над походженням, все ж навряд чи схиляла до того, щоб представити галицьку шляхту однозначно поляками. Відтак виникає закономірне питання: невже Потоцький, зараховуючи галицьку шляхту до поляків, заперечує існування руського боярства, відомого в Карпатах задовго до Казимира, ще з часів Данила і Лева Галицьких? Але що там події минулих століть! Він так ретельно вкладає в голову читачів тезу про польське походження людей з прізвищами на ський, що двічі в книзі (с. 106 і с. 277) подає одну й ту ж саму розлогу цитату зі споминів Павлусевича: «…ich dziаdkowie byli Polakami, ale sami uważali się już za Rusinów…».
Хто ж загубив бескидський світ? Автор покладає відповідальність на націоналістів та «тих, хто творив новий порядок», а отже на українців і німців, натомість відволікає увагу від того, хто і яким чином позбавив автохтонне населення цієї землі своєї батьківщини. Українці «безсенсовно» йшли в бій під Бірчею, натомість поляки воювали за батьківщину. Де ж тоді будемо шукати вітчизну бойківського племені?
Насправді автор має відповідь на це питання, і воно покликане перевернути події в пам’яті виселених бойків та ревізувати уявлення дослідників. «Wiadomo, że Bojkowie, w znacznej mierze bardziej niż Łemkowie, czuli się częścią narodu ukraińskiego i chętniej dobrowolnie godzili się na repatriacje», – пише Потоцький. Отже, прийнявши українську ідентифікацію (цей процес, до речі, описаний як наслідок містичного навіювання грекокатолицького духівництва), бойки втратили відчуття дому в рідних горах, «охочіше» пакували клунки на схід, і ймовірно, навіть підмовляли до виїзду братів лемків? Щоправда, далі автор, не соромлячись заперечити того, що писав раніше, зауважує, що покинути батьківщину більшість бойків змусило польське військо, і наче виправдовуючись, завершує думку тим, що через 60 років після виселення ці події як «burza… emocje i trudno o obiektywną ich ocenę». Дійсно, для чого нервувати читача, змученого описами звірств націоналістів, ще й такими нюансами, як, скажімо, примусове вигнання бойків зі своєї землі під тиском загрози фізичного знищення, що супроводжувалося насильством і навіть убивствами. Майже 10-сторінковий розділ про трагедію в Терці, розміщений у попередньому виданні, скоротився до одного абзацу. І це при тому, що розділ про братовбивчу війну розширився.
Загальний тон оповіді схиляє до думки, що у складі польських збройних формувань просто були окремі порушники, і взагалі-то польські вояки у Бескидах проводили час, «ochraniając wysiedleńców przed atakami upowców». Відтак у нарації домінує не брутальний примус залишити своє місце мешкання, а складається враження про супровід «добровольців» під конвоєм «опікунів» на батьківщину. Що цікаво, подібні формулювання зустрічаються в радянських документах про «українців, які втекли в СРСР із Польщі від терору УПА». За такою логікою, якщо українці й страждали, то більше від таких самих українців, а отже, винні у всьому самі…
Відповідальність за спалення кількох десятків сіл автор також покладає цілковито на УПА. Мовляв, палили, щоб там не поселялися поляки. Скільки сіл військо польське спалило під час виселення за тією ж логікою, щоб туди не поверталися українці, які втікали від «опіки» до лісу, – ані слова. Важко повірити, що в книжках Є. Місила, Я. Пісулінського, Г. Мотики чи історико-краєзнавчих словниках «Bieszczady» автор не зауважив інформації про спалення сіл польськими військовими. Більшість з цих джерел Потоцький залучив до бібліографії, але використав, як бачимо, вибірково.
Питання «хто винен?» трансформується у Потоцького в «що робити?» тільки тоді, коли він пише про долю покинутих цвинтарів. Що робити нам всім, щоб за фестивалями і чаркуваннями у рідних селах не забувати про предківські могили – питання дійсно актуальне. І тут на сторінку книги проситься спогад про громадських активістів, які ініціювали перші табори з упорядкування цвинтарів у Бескидах, про табір «Надсяння» Станіслава Крицинського і товариство «Маґурич» Шимона Моджеєвського. Складно уявити, якими би нині ми бачили бескидські цвинтарі, якби понад 20 років тому ці люди не розпочали своєї праці. На жаль, про них у книзі не згадано жодного слова.
У Польщі ж бойківський напрямок представлений не лише музеєм у Мичкові, а також в академічній царині курсами бойкознавства на базі Вроцлавського університету. За всіма цими ініціативами стоять люди з бойківським корінням як в Україні, так і в Польщі.
У книжці, яка побачила світ 2013 р., відомості про етнічний склад мешканців Підкарпаття від 2002 р. виглядають застарілими, оскільки останній перепис у Польщі відбувся 2011 р. Невже головною метою було довести, що тепер на своїй землі вже жодна особа не почувається бойком? Два роки тому 258 осіб у Польщі задекларували своє бойківське походження. Насправді бойків у Польщі значно більше, і вже сама поява цієї групи в анкетах засвідчує про нову тенденцію.
Загиблого світу не повернути, як не повернути й минулого. Та варто прагнути зберегти його сліди і водночас звільнитися від наслідків важкої спадщини. Натомість автор «Zaginionego światа…» провадить читача в полон стереотипів не першої свіжості. І найприкріше – саме тих, які свого часу стали причиною до руйнування того світу. ■
