Ярослав Присташ ■ УКРАЇНА–ПОЛЬЩА ■ №38, 2012-09-16
Здається, що в найбільш віддаленому закутку Польщі – Щецині – зацікавлення Україною мало би бути меншим, ніж, скажімо, у Перемишлі чи Люблині. Проте саме в Щецині є люди й організації, не пов’язані з українською меншиною, які роками співпрацюють з Україною.
Товариство співпраці
Два роки тому, у вересні 2010 р., у Щецині органи місцевого самоврядування заснували Товариство самоврядної співпраці Польща–Україна (пол. Konwent Współpracy Samorządowej Polska–Ukraina), яке об’єднує польські самоврядні структури, що співробітничають або хочуть працювати з українськими відповідниками. Метою такої співпраці є координація, ініціювання та підтримка ідеї місцевого самоврядування польських партнерів – членів товариства – у співпраці з українськими самоврядними структурами. Дотепер членами організації є 19 місцевих самоврядувань з усієї Польщі. Ідею створення платформи на юридичному рівні висунув директор Інституту реґіонального розвитку Збіґнев Зихович, теперішній директор бюро товариства. Після цього багато місцевих самоврядувань Польщі, особливо Західного Помор’я, з допомогою товариства знайшло партнерів в Україні. Такий орган має один бюджет, до якого докладають члени. Тим самим, можна збірні кошти дати як власні до різного роду проектів. Правління створило п’ять постійних комітетів: самоврядної співпраці, культури, обміну молоддю, економіки та неурядових організацій.
Усе почалося від взаємних візитів делеґацій представників багатьох ґмін і повітів в Україну і навпаки. Результатом взаємних ознайомлень стало підписання 2009 р. у Щецині 19 самоврядними управами з польського та українського боку документа про намір співпраці. Після останніх самоврядних виборів організація інтенсифікувала свою роботу. Ще 2010 р. 7 польських самоврядних установ увійшло в контакти з кримськими самоврядними установами.
Коли питаю про шляхи подолання ментальних бар’єрів, то голова сеймику Західнопоморського воєвідства Марек Таласевич наголошує, що головною перешкодою у спільній праці є кордон, а щойно потім – менталітет. Польсько-українська історія, подібно як і ментальність, на його думку, не повинна заважати при співробітництві: «Розвиток не полягає у згадуванні власних кривд», – говорить голова.
– Коли я вперше приїхав в Україну, до Уманського району на Черкащині, – розповідає про початки контактів з Україною член правління товариства, ґнезненський староста Даріуш Піляк, – то через два дні перебування там зізналися, що дуже боялися нашого візиту. Ми були першим закордонним партнером району й не знали, що буде, як порушуватимуться історичні відносини. На офіційних і неофіційних зустрічах ми мали сміливість порушити цю тему, та було очікування: що далі, що тепер має бути? Може бути тільки нормально. (…) Коли я приїхав до голови району на 20-ліття незалежності України, то мене сприймали як свого. (…) Історія не повинна мати значення, – наголошує Д. Піляк. На інформацію про загострення відносин між деякими польськими та українськими містами, для яких каменем спотикання стала постать Степана Бандери, я почув: «Якщо хтось має націоналістські погляди й дивиться таким чином на світ, то, у принципі, ні з ким не договориться. (…) Подібні люди хочуть дивитися дуже вузько, тому кожен пункт може стати джерелом непорозумінь і конфліктів».
Директор бюро товариства однозначно бачить розвиток і зближення між народами у молоді: «Молодь дуже швидко вміє порозумітися між собою, тож не приховуємо, що нам залежить, щоб таку співпрацю розширювати. Молодь концентрується більше на сьогоденні та майбутньому. Її менше обходить історія», – констатує директор.
Від вересня ця організація реалізує проект «Польсько-український обмін молоддю – добрі практики задля демократії на місцевому рівні», фінансований Міністерством національної освіти Польщі в рамках конкурсу «Міжнародний обмін молоддю». Проект скеровано до понадгімназіальної молоді. На початку відбудеться тренінґ для опікунів дітей. Проект реалізуватимуть дев’ять членів товариства.
Директор Зихович, розповідаючи про свою участь у двосторонній співпраці, говорить: я мав почуття боргу. Хотів передати досвід і вміння, які отримав від західних партнерів, далі на схід. Крім того, він бачить, що «наші війти, бурґомістри іноді думають у більш державних категоріях, ніж деякі політики. Вони теж усвідомлюють, що демократична, сильна Україна – про що колись говорив Ґедройць, – це прекрасний, великий партнер для поляків».
Голова Товариства і водночас староста Дравсько-Поморського повіту Станіслав Цибуля спільно з директором бюро вигадали шлях покращення економічних зв’язків. Отож, місцеві адміністрації з двох країн ґарантуватимуть рекомендаціями надійність партнера зі свого реґіону. Таким чином, удасться уникнути недобросовісних підприємств та підвищити якість бізнесу.
В контексті результатів цих відносин Д. Піляк згадує історію: уперше за кордон, а саме до Польщі, їхала директорка української школи, яка не знала країни. Вона довірилася йому (а знала його мало), сказавши, що все буде гаразд – і щасливо повернеться додому. Для Д. Піляка – це найвища міра визнання його праці.
С. Цибуля хоче збільшити кількість членів товариства, зокрема, залучивши Вармінсько-Мазурське воєвідство та інші реґіони, де багато місцевих самоврядувань працюють з українськими колеґами: «Якщо не будемо співпрацювати, спільно діяти, то на цьому втратить весь реґіон», – підсумовує він.
Добрим духом товариства є почесний консул України у Щецині Генрик Колодій, який на дипломатичному рівні популяризує дії асоціації.
Фонд розвитку
Крім Товариства самоврядної співпраці Польща–Україна, у Щецині активно діє організація, яка віддавна реалізує проекти в Україні. Навчальний центр Фонду розвитку місцевої демократії (пол. Fundacjа Rozwoju Demokracji Lokalnej, Centrum Szkoleniowe w Szczecinie), в якому головує Домінік Ґурський, уже від 90-х рр. ХХ ст. працює з черкаською філією Інституту демократії ім. Пилипа Орлика. Від 2006 р., на зразок польського проекту, спільно реалізується програма «Прозора Україна», яку фінансував МЗС Польщі. Дев’ять проектів, скерованих до місцевої адміністрації та ЗМІ, мали на меті показати етичний бік управління та обслуги населення. У цій сфері 2010 р. співпрацювали Канів і Тшеб’ятів. Вишколені українські експерти і громадські організації контролювали виконання програми. Деякі пункти проекту були обов’язковими, деякі – ні. Самоврядні органи самі вирішували, чи наприклад, будуть вводити кодекс службовця, оприлюднювати свій бюджет, чи чиновники носитимуть ідентифікатори. Наступний етап має бути досить ґрандіозний: у ньому повинні взяти участь 25 міст України. Та все руйнується через кошти. Цей проект – практичний і приносить конкретні результати, змінюється менталітет і культура службовців. Навіть якщо місцеві самоврядування в Україні перервуть участь, то все-таки певний слід лишиться – «тиха вода греблю рве».
Крім такої великої програми, фонд організував у Каневі конкурс для молоді – із сучасної історії Польщі з нагоди 20-ліття «Солідарності».
Прикладів співпраці з українськими партнерами в багатьох містах Польщі знайдеться чимало. Головне, щоб Україна вміла використати нагоду й не підходила до пропозицій як до чергового обов’язку й додаткової праці, а як до шансу на розвиток. ■
На фото: Загальні збори членів товариства 27 березня 2012 р. у Щецині. Світлина з офіцйної сторінки організації: kwspu.pl
