Розмовляла Анна Вінницька ■ РОЗМОВА ■ 2010-08-20
{mosimage}
РОЗМОВА з о. Русланом МАРЦІШАКОМ, парохом греко-католицької парафії у Старґарді-Щецинському, та Івоною МАРЦІШАК, головою старґардського гуртка ОУП
Від 2006 р. греко католицька парафія в Старґарді-Щецинському має окремого пароха – до того часу місто обслуговував священик зі Щецина. Відколи в Старґарді є свій парох, значно пожвавилося культурне життя міста, яке зосереджене насамперед навколо греко- католицької церкви. Раніше старґардська громада була дещо в тіні Щецина.
–о. Руслан Марцішак: У Старґарді-Щецинському греко -католицьку парафію заснував 1957 р. о. Володимир Боровець, який заклав на Щецинщині три парафії: у Щецині, Тшеб’ятові і Старґарді-Щецинському. Спершу священики жили в Старґарді, та коли Щецин отримав для потреб церкви будинок, який необхідно було ремонтувати, він водночас став своєрідним центром культурного життя. Відтоді священики перебували вже постійно в Щецині, надалі обслуговуючи парафії в Старґарді-Щецинському та в Інську.
Справді, з моїм приходом від 2006 р. спостерігаємо пожвавлення і церковного, і культурного життя. Однак це природне явище – коли священик живе постійно в якійсь парафії, то силою обставин громаді хочеться щось робити. Кожна громада потребує людей та осередків, навколо яких може гуртуватися.
У Старґарді-Щецинському таким осередком є церква, тому від початку моїм пріоритетом є побудова нашої святині в цьому місті. Проте місцева громада завжди проявляла велику активність та організовувала чимало культурних заходів, а також навчання української мови – і все завдяки головам гуртків: колись УСКТ, а тепер ОУП. Але я погоджуюся з Вами, що раніше старґардська парафія перебувала в тіні Щецина.
У 50-ту річницю існування греко- католицької парафії в Старґарді-Щецинському, 2007 р., ви почали будувати свою церкву. Досі греко- католицькі богослужіння правилися в римо-католицькому костелі. Нині місцева громада активно включається в будівництво, а Ви спільно з ОУП організовуєте ряд акцій: наприклад, під час Днів Старґарда підготовляєте прилавок з українськими стравами, а прибуток призначається на зведення храму. А якими були початки?
–о. Р. М.: Майже 50 років греко- католицькі богослужіння у Старґарді правилися в бічній каплиці римо-католицької Марійської колеґіати, де українці мали свою капличку, але після ремонту, проведеного 2005 р., українців туди вже не впустили. Тоді під час свят (великодніх і різдвяних) у літургії брало участь майже 500 вірних. Прикро, що для того, щоб позбутися українців, використано саме ремонт костелу. Парафіяни не сподівалися, забираючи перед ремонтом літургійні речі з каплиці до себе додому, що вони вже там не повернуться. Через 58 років від переселення українці в Старґарді-Щецинському знову зазнали принизливого вигнання.
Коли я приїхав до Старґарда, парафія була дуже розбита – біль та жаль парафіян був настільки великим, що спочатку важко було навіть говорити про спорудження своєї церкви. Після прикрих подій минуло всього кілька місяців, а будівництво церкви – це насамперед кошти, натомість наша громада сьогодні невелика. Якщо взяти до уваги всіх приписаних до нашої парафії, то в Старґарді-Щецинському й навколишніх місцевостях нараховуємо тільки 120 родин, однак на недільні літургії приходять біля 70-80 людей (під час Великодніх та Різдвяних свят – понад 250). Отже, це не є парафія, яка може собі дозволити звести церкву просто так. Тому я організував ряд парафіяльних зустрічей, на яких вірні мали можливість висловити свої побоювання. А вони були великі: був час, коли старґардські парафіяни взагалі не мали даху над головою. Попри те що українців нарешті погодився прийняти римо-католицький костел Святого Духа, де наші літургії правляться до сьогодні, парафіяни пам’ятали, що нас не бажали бачити в інших святинях. Та якщо громада не має власного кутка – годі щось робити, рости в силу, проґресувати. У Старґарді-Щецинському від самого початку не було місця, яке б інтеґрувало місцеву громаду, де вона могла б розвиватися. Досі українці сходилися й розходилися, оскільки римо-католицька каплиця давала можливість брати участь у наших богослужіннях, однак навколо чужої каплиці не розбудовувалася справжня молитовна спільнота.
А коли парафія має свою церкву, за якою стоїть історія і традиція, то вона відчуває свою силу, стає повноцінною. Духовне багатство українців підкреслює також інший інтер’єр святині. Насправді конфлікт навколо наших богослужінь забрав у нас право вибору – хоч і як дивно, але рішення про побудову церкви прийняли за нас, однак вірним потрібно було трохи часу.
До 2006 р. ініціатором культурного життя був місцевий гурток ОУП, а сьогодні церква та гурток між собою співпрацюють. 2008 р. головою місцевого гуртка стала дружина священика, яка того ж року отримала нагороду від мера міста за культурну діяльність на користь Старґарда-Щецинського.
–Івона Марцішак: Коли ми вже познайомилися з місцевою громадою і включилися в її життя, то вирішили, що з нашою культурою треба вийти назовні. Раніше культурні заходи організовувалися передусім з думкою про українців, натомість ми хотіли, щоб це було спільне надбання міста та щоб українці вписувалися в місцеве суспільство. Щоб ми не були українцями виключно для себе, а вміли також пишатися своєю культурою на тлі надбань усього реґіону. Перш за все ми хотіли покінчити з певним стереотипним сприйманням українців у Старґарді-Щецинському – як громади, яка не хоче голосно заявляти про себе, оскільки, можливо, вона боїться та почувається гіршою від поляків. Попри наші побоювання щодо активності громади, місцеві українці від самого початку беруть участь у всіх заходах, організованих спільно з містом. Також українці з України, які живуть у нашому місті, активно включаються в громадську роботу, а їхні діти навчаються в пункті навчання української мови. Спільні заходи нас об’єднують – українці включаються й у працю ОУП, і в життя парафії. Сьогодні нашим пріоритетом є зведення церкви, тому всі прибутки, які ми отримуємо від заходів, що їх організовує ОУП, передаємо на спорудження святині.
Сьогодні місто підтримує українців: наприклад, у Старґарді-Щецинському Дні української культури організовуються в рамках Днів міста – і така пропозиція вийшла від міського управління. Нам це сподобалося, оскільки місто бере на себе всі організаційні справи, у тому числі – забезпечує на відповідному рівні рекламу заходу, а ОУП вирішує, хто буде представляти українців та яким чином вони рекламуватимуться. До того ж, ми не мусимо турбуватися про кількість присутніх, бо Дні міста здобувають щораз більшу популярність, а разом з ними – і наші заходи, які вписуються в багатокультурність реґіону. Думаю, що на сьогодні саме вихід з нашою культурою назовні є запорукою того, що ми повністю не асимілюємося. Ми повинні пишатися тим, що ми – українці. Не стидаймося про це говорити. Таким чином, від нашої присутності в місті виграють як українці, так і поляки.
о. Р. М.: Саме вихід до міста – хоча б у зв’язку з вирішуванням справ, пов’язаних зі спорудженням церкви – допоміг нам перестати бути анонімною громадою. Тепер і церква (вона зареєстрована як Культурнорелігійний центр), і гурток ОУП співпрацюють з Міським відділом культури. До речі, останнім часом запропонував нам співпрацю місцевий музей, який хоче провести ряд розмов із жертвами акції “Вісла” і на базі їхніх спогадів видати книжку. Також нас запросили взяти участь у спільній конференції про сьогодення. По моєму, такі акції дозволяють нам глибше входити у старґардську громаду.
До речі, не всюди співпраця між ОУП, церквою та громадою укладається так безпроблемно. Як вам вдається поєднати громадську активність із церковною без виникнення почуття меншовартості в котроїсь зі сторін?
–І. М.: Звичайно, в ОУП також маємо великі потреби, оскільки наша домівка вимагає проведення негайно ремонту, а все ж як громада ми відчуваємо пріоритетність спорудження своєї церкви. Не може бути так, що коли ми належимо до ОУП, то через це найважливішими є справи, які стосуються виключно ОУП – таким чином тільки поділимо громаду. Для старґардської громади зараз найбільш важливе – побудувати власний храм. І в цьому руслі ми спрямовуємо всі наші зусилля. Коли я організовую збори ОУП і пропоную підготовити ятку з українськими стравами на Дні Старґарда, а прибуток призначити на будову церкви, то всі погоджуються, а наші жінки радо в це включаються: страви ж потрібно приготувати. Ніхто не ставить під сумнів такої пропозиції, оскільки це наш спільний пріоритет.
Ми намагаємося працювати разом. Скажімо, не всі наші парафіяни є членами ОУП, однак як на базі одних, так і інших ми робимо спільні проекти. Зараз чекаємо на рішення від міського управління, чи воно профінансує семінари для дітей, які мали б тривати від вересня цього року до лютого наступного й охоплювати українських і польських дітей. Мета цього проекту – інтеґраційний діалог між поляками та українцями, але також між старшим та молодшим поколінням.
Яким чином повинні ми працювати, щоб краще інтеґрувати наше середовище? Що робити, щоб приєднувати до нашої громади нових людей? Останнім часом і світські, і церковні структури підкреслюють вагомість праці з дітьми. Наскільки важливим є це питання у вашій парафії?
–І. М.: Перш за все, ми мусимо спільно діяти, а не сваритися – як церква, так і ОУП повинні працювати разом, оскільки мета в нас єдина: збереження нашої самосвідомості та протидія асиміляції. Якщо ми самі будемо себе цінувати, тоді й інші ставитимуться до нас з пошаною. Ми мусимо бути згуртованими й активними, щойно тоді зможемо добиватися своїх прав.
о. Р. М.: Мусимо постійно показувати, що українцем можна бути і серед поляків, а не лише вдома. На жаль, деякі українці живуть ще як за давніх часів, приховуючи свою національність. Стереотипи з минулого все ще живі.
І. М.: До речі, я навчаю римо-католицького катехізису в польській школі, де всі знають, що я українка, а мій чоловік є греко католицьким священиком. Однак ніколи не мала я з цього приводу неприємностей, а навпаки – завдяки контактам з ОУП школа, де я навчаю, почала співпрацювати зі львівською школою. Крім того, до мене підходять діти і кажуть, що їхня бабця також говорила по-українськи. Отже, коли ми відкрито заявлятимемо про свою національність, то, можливо, якщо і не повернуться до нашої громади, то будуть нам прихильними нащадки тих, які вже асимілювалися.
о. Р. М.: Спостерігаючи за тим, що робить наша громада, вважаю, що загалом українці дуже активні. Ми проводимо багато різних заходів, часом навіть почуваємо себе, як витиснутий лимон. До речі, у Старґарді найбільш активною меншиною є саме українська, хоч живуть тут ще й німці. У нас постійно актуальне питання праці з дітьми, з якими зустрічаємося тричі на тиждень. Дітей постійно втягуємо в різноманітні культурні заходи. Однак головний акцент ставимо на інші позакласні зустрічі, які дають змогу показати здібності наших дітей у нетрадиційній формі. Наприклад, на останньому Фестивалі сакральної творчості в Білому Борі діти представили пантоміму, за допомогою якої зобразили Божу любов до кожної людини. І все ж, для розвитку старґардської громади необхідна церква. Ми мусимо мати власний простір, де співіснуватиме релігійне та громадське життя.
Спорудження храму – це насамперед великі кошти. Сьогодні значно важче роздобути гроші на побудову сакральних споруд, ніж кілька років тому. Звідки берете гроші?
–о. Р. М.: Відколи ми почали старання, щоб отримати ділянку, відтоді наші парафіяни стали перераховувати гроші з призначенням на зведення церкви. Тому, коли ми почали будівництво, у нас була вже певна сума. Дотеперішні роботи повністю профінансували наші парафіяни, однак нам не під силу зібрати гроші на все. Тільки фундаменти коштували майже 180 тис. зл., адже територія підмокла, і тому потрібно було фундамент додатково зміцнювати палями.
Від самого початку ми шукаємо додаткових джерел фінансування, однак, беручи до уваги фінансову кризу, не так просто знайти таку підтримку. Нам дуже допомагає будівельна фірма “Марбуд”, яка будує храм, не чекаючи після кожного етапу робіт на заплату. Керівником фірми “Марбуд” є Богдан Андрусечко, який має українське коріння. Б. Андрусечко каже, що його батьки раділи б, якби знали, що він будує церкву, тому хоче, щоб вона була гарна. До речі, це перша сакральна будова, яку реалізує фірма “Марбуд”, отже її працівники тим більш зацікавлені гарним кінцевим результатом. Ми мріємо відправити першу Службу Божу в новозведеній церкві на Великдень – хай і посеред голих стін. Тому звертаюся з закликом до всіх, кому не байдужа наша громада: допоможіть нам спорудити в Старґарді-Щецинському.
Гроші можна вплачувати на рахунок парафії:
PARAFIA GRECKOKATOLICKA
ŚW. JOZAFATA MĘCZENNIKA
OS. 1000-LECIA 1/5,
73-110 STARGARD SZCZECIŃSKI
nr rachunku 07 1940 1076 3014 2958 0000 0000
(KOD SWIFT: RCBWPLPW)
з поміткою: “Na budowę cerkwi”
“Наше слово” №34, 22 серпня 2010 року {moscomment}
