Юлія Боєчко ■ РЕПОРТАЖ ■ №15, 2016-04-10
Отець Дмитро Бігун служить у церкві Різдва Пресвятої Богородиці м. Рогатина вже 23 роки. Він є рогатинським деканом, а його храмові виповнилося 800 років. Отець Дмитро має закерзонське – бойківське коріння, оскільки його мати народилася в селі Ветлині, а батько – у Берегах Ліської ґміни.
У дитинстві Дмитро мріяв стати лікарем або офіцером, але доля розпорядилася так, що став духовним лікарем і капеланом у зоні бойових дій на сході України.
На зборах деканів архиєпископ Володимир Війтишин запитав отців-дека-нів, хто хотів би поїхати в зону бойових дій, бо солдати мають велику потребу в капеланах. Отець Дмитро запропонував свою кандидатуру. Через два тижні після написання заяви йому зателефонували з Департаменту силових структур України Патріаршої курії УГКЦ і повідомили: «У найближчому часі маєте відбути в зону АТО». Працівники департаменту сказали готуватись, а про місце прибуття повідомлять пізніше. Отець Дмитро почав готувати спеціальний одяг: камуфляж, військове взуття. Рогатинська районна рада купила йому бронежилет, Івано-Франківська єпархія – кевларову каску, а отець подбав про чашу, дискос (літургійна тарілочка – ред.), агнці (проскура – ред.). Потім звернувся до своїх парафіян, повідомив, що їде на лінію фронту, попросив їх передати щось від себе воїнам. Люди купили вервиці, хрестики, іконки.
у саме пекло
Під кінець серпня 2014 р. отцю повідомили, що його призначено капеланом 51-ї Володимир-Волинської механізованої бригади, тому може виїжджати в зону бойових дій. На запитання: «Куди саме скеровують?» почув відповідь: «У саме пекло! На передову, у Дачне – границя Донецької і Луганської областей». З 51-ї бригади найбільше постраждало людей в Іловайському котлі. У Києві в курії УГКЦ отцю дали документи, що він є капеланом, сказали їхати в Дніпропетровськ, потім електричкою до станції Межевої, а звідти на таксі 200 кілометрів у сторону Донецька. Під’їжджаючи до блокпоста, о. Дмитро побачив страшну картину. Йому пригадалися радянські фільми про війну. Скрізь були танки, бойова техніка і багато військових. Заступник командира, оглянувши документи, сказав: «Ідіть у намет зенітників (артилеристів протиповітряної оборони – ред.) і відразу приступайте до праці. Тут є чотири з половиною тисячі бійців. Учора після нанесеного тяжкого удару багато бійців повтікало». Пізніше капелан довідався, що 51-а бригада потрапила в засідку – Іловайський котел. Щойно прибувши, він побачив сотні поранених і вбитих. Це було дуже страшне видовище. Тоді прийшло розуміння, що це – справжня війна. Пригадалось, як поверталися хлопці з Афганістану, як вони розповідали, що ніяк не могли адаптуватися в нормальних умовах, постійно жили у стані підвищеної тривоги.
Отець Дмитро одягнув підрясник, узяв хрест і пішов від намету до намету запрошувати бійців на молитву. Як потім виявилося, більшість хлопців були східняками. Вірити в Бога їх навчила війна. Більшість не вміла молитися взагалі. На панахидах бійці дуже плакали. Не один приходив і говорив: «Батюшка, моего друга убили, нету его. Почему так?» Кожен переживав панічний страх. Отець Дмитро також його відчув, тому зрозумів, що бійцям потрібні хороші психологи. Капелан почав з хлопцями розмовляти, виводити їх зі стану депресії. Тоді він пробув на передовій 18 днів, які здалися вічністю. Йому здавалося, що війна, яку побачив на власні очі, пошириться по всій Україні.
Не побачив чіткого командування. Чув від бійців, що командир убитий, що комбат утік. Уночі всі ховалися в бліндажі, бо гради (рід снарядів – ред.) могли посипатись кожної хвилини. Капелан звернувся до заступника, щоб офіцери зібрали своїх бійців і порозмовляли з ними, бо ті не знають, що їм робити. У відповідь почув: «Вы – капелан, вот идите и успокаивайте их!»
Коли вирішено розформувати 51-у бригаду, а на її місце мала прибути Закарпатська бригада, то о. Дмитра курія УГКЦ перевела в Дніпропетровський шпиталь. Після приїзду туди капелан, оброслий щетиною, спав дві доби. Від головного лікаря почув, що «у нас есть два батюшки, нам не нужен капелан». Та о. Дмитро пояснив, що його присутність є обов’язковою, це питання не обговорюється. Наступного дня представив отця медперсоналу, наголосивши, що він має право відвідувати поранених. Отець Дмитро обіцяв відвідати місцевого священика, запевнити його, що не відбирає в нього парафію.
У терапевтичному відділенні капелан побачив «море» народу, який стогнав, кричав, плакав. У хірургічному відділенні один – без ока, другий – без руки, третій – без ноги, четвертий – на витяжці. До кожного капелан підійшов, заговорив, вислухав, подарував вервицю, духовну книжечку. Чимало його питали: «Якої ви конфесії?» «Я – греко-католик!», – відповідав. «А это православный?» – не відставали ті, хто цікавився. Хто скаржився, що всі його покинули, то чув із уст капелана: «Бог тебе не покинув, сину. У мене також є сім’я, але я приїхав сюди, щоб бути з тобою. Господь нас, військових священиків, покликав до вас, як Мойсея до ізраїльського народу, щоб вивести з єгипетської неволі».
Воїни сприймали о. Дмитра краще, коли чули, що він був на передовій у зоні АТО. На той час дуже активно працювали волонтери Дніпропетровщини. Люди приносили їжу, одяг. А 2014 р. у плані забезпечення одягом був дуже слабким. Бійці майже не мали одягу, особливо після поранень. Через отця волонтери передавали камуфляж, військові чоботи. Шпиталь уміщував 320 бійців, крім тих, хто лежав у коридорах. Завдяки волонтерам «Самозахисту підприємців» при співпраці отця-капелана придбано 60 камуфляжів, 40 пар взуття. Чимало бійців фотографувалися з отцем, щоб мати спільну фотографію.
Навіщо воювати
Отцю виділили у шпиталі кімнату, якій він молився над бійцями. До православної церкви Московського патріархату, яка є на території шпиталю, де зберігаються мощі Іллі Муромця, майже ніхто не ходив. Коли о. Дмитро ввійшов туди, то побачив три скриньки з написами. На одній писало «Пожертва на квіти», на другій – «пожертва на храм», на третій – «пожертва для мощей Іллі Муромця». На жаль, там не було скриньки з написом «Пожертва для поранених бійців». Московський батюшка, який офіційно працює в цій церковиці, жодного разу не відвідав солдатів. Бійці, котрі вже могли ходити, заходили, щоб помолитися, то чули від жінок, які там чергують: «Миленький, ты зачем воюешь. Нельзя, ты – православный!»
Від 25 серпня до 1 листопада 2014 р. о. Дмитро перебував з бійцями. Повернувшись на Рогатинщину, продовжував своє служіння в рідному храмі. А в січні йому зателефонували з курії УГКЦ і сказали, що керівництво з дніпропетровського шпиталю знову просить його приїхати до них у ролі капелана.
Друга велика битва була в січні 2015 р., на цей раз під Дебальцевим. У телебаченні ще не було новин, а бійці вже казали: «Наших здали». Одного дня після обіду почали звозити силу-силенну поранених. Було зрозуміло, що всі не помістяться в лікарні. Тоді їх почали забирати в Одесу, Харків, Черкаськ. У телебаченні навіть не називали точної кількості поранених і вбитих.
Якось привезли двадцятьох бійців. Капелан підійшов до одного, що курив сигарету, в якого дуже тряслися руки, хотів поговорити з ним. Симпатичний юнак навіть не глянув на священика. Тоді хтось сказав, що це полонений (їх визволили з полону). Вже раніше капелан розмовляв з тими, хто був у полоні. Їх привозили до Дніпропетровської обласної адміністрації, їх вшановували, як героїв, їх вітали, а потім у шпиталь везли лікувати. Кожного разу головний лікар просив о. Дмитра поговорити з полоненими, як психолог з пацієнтами. З ними найважче було розмовляти, вони були дуже мовчазні. А ці останні, як один, заявили, що більше на війну не підуть, не захищатимуть Україну. Їх ніби зазомбували феесбешники (російська Федеральна служба безпеки – ред.). А потім головний лікар сказав, що 15 з них кастрували. Тепер той юнак постійно перед очима в о. Дмитра. Полонених відвезли до Житомира у психоневрологічну лікарню. Так завершилася друга ротація.
Пам’ятайте, що в нас – війна
А о. Дмитро побачив, що лікарня має велику нестачу автомобілів, тому почав думати, де знайти кошти. Товариш Юрій Келестин запросив його до Англії. Там капелан зустрівся з українською громадою в Лондоні. Єпископ після йорданського богослужіння надав слово о. Дмитрові. Отець сказав коротко: «Я – військовий капелан. Сини і дочки України, пам’ятайте, що в нас – війна. Будьте гідними патріотами, пам’ятайте про своїх рідних, допомагайте нашим бійцям в Україні». Дружина Олега Лужного Елла познайомила отця з українськими волонтерами в Англії. На запитання волонтерки Жанни Гниденко, що потрібно найбільше, отець відповів: «Позашляховик (samochód terenowy – ред.). У шпиталі не вистачає машин, щоб лікарі виїздили на передову». Через деякий час позашляховик придбано на кошти українців Англії. Вони його доставили. Законно, через Польщу не дозволили це зробити, сказали, що треба розмитнювати. Довелось отцю звертатися до поляків, які поклали його на лафету і привезли до Рогатина.
У листопаді 2015 р. після зборів деканів владика в присутності всіх отців освятив позашляховик. Економічна рада Івано-Франківської єпархії виділила кошти на пальне. Учні двох рогатинських шкіл зібрали консерви й одяг для бійців. З Дніпропетровська приїхав заступник командира і шофер. Разом з отцем-деканом з Рогатина виїхали у шпиталь. Позашляховик урочисто подарували, а капелана знову призначили на місяць на роботу.
До о. Дмитра звернулися бійці підрозділу «Сармат» полку «Дніпро-1» і попросили його, щоб він поїхав з ними в Піски, бо бійці хочуть порозмовляти і помолитися з отцем. Проїздили повз дачу Ахметова – виходити і роздивлятись не рекомендували, бо «можуть обстріляти». На одному з блокпостів сказали, що стоять за три з половиною кілометри від Донецького аеропорту.
Почалося життя в бліндажах, постріли по ночах і розмови з бійцями підрозділу «Сармат» і бійцями 2-ї та 3-ї роти 93 бригади. Чути було розмову сепаратистів, що були за 200 метрів, які кричали: «Давайте фотографироваться». А через якийсь час уже були інші вигуки: «Вы – бандеры, мы вас всех убъем, зарежем!» Начальник штабу, позивний Йося, родом з Білорусі. На запитання капелана: «Коли ж ти повернешся додому?», відповів: «Если я вернусь, мне светит 18 лет тюрмы. Так сказал Лукашенко». Бійці з передової теж просять позашляховик. Отець знову телефонував до волонтерки Ж. Гниденко, яка разом із своїми друзями Неллі Предбурою, Володимиром Котовським, Іриною Спаською, Валентиною та Ігорем Васькевичами збирає кошти для української армії.
За віддану працю отця нагородили медаллю «Захисник Вітчизни». А він каже, що як тільки буде наступний позашляховик, то знову поїде в зону бойових дій. ■
