Анджей М. Еліаш ■ ПУБЛІЦИСТИКА ■ 2010-05-07
{mosimage}
Досі Польща самостійно давала собі раду з відносинами з Україною і їхньою трагічною спадщиною. Сьогодні – у справі Бандери – покликала на допомогу дещо здивовану Європу. Зголосився також ще один охочий до співпраці – прем’єр-міністр Владімір Путін. Що сталося з візією нашої східної політики, створеною Ґедройцем і “Культурою”?
Степан Бандера загинув у жовтні 1959 р. від хімічної отруйної речовини, якою йому вистрілили в обличчя. Аґент КДБ не підозрював, що вбиває того, хто через 50 років займе центральне місце в українсько -польсько-російському трикутнику пам’яті та в стараннях України про вступ до ЄС. На той час Бандера був програним політиком, керівником однієї з трьох фракцій Організації українських націоналістів. Його вплив обмежувався виключно еміґрацією, бо в країні підпілля було вщент розбите.
Так само і президент Віктор Ющенко не сподівався, що детонує політичну бомбу, коли наприкінці січня присвоював Бандері звання Героя України. Він програв не тільки президентські вибори, а й набагато важливішу справу – боротьбу за імідж лідера демократичної революції і людини, яка відіграла позитивну роль у примиренні з поляками. Шкоди в польсько-українських відносинах було б менше, якби все закінчилося лише жестами президента, який залишав посаду.
З ініціативи польських євродепутатів, наприкінці лютого висловився Європейський парламент. У пункті № 20 резолюції, присвяченої Україні, парламентарії висловили сподівання, що нова українська влада перегляне “такі рішення”, чим засвідчить “дотримання європейських цінностей”. Адже ОУН “співпрацювала з нацистською Німеччиною”.
До дебатів на тему польсько-українського минулого наші євродепутати втягнули ЄС, вдалися до ультиматуму і повернули польсько-український діалог до стану, який існував перед 1989 роком. Їхні дії прозвучали в унісон з Росією і проросійськими силами в Україні. Це викликало величезне роздратування в Україні – і не тільки серед ультраправих сил.
Хотіли поцілити в Ґеббельса
Бандера – постать більш ніж суперечлива і правда про нього не може зводитися до твердження, що той співпрацював із Третім Рейхом.
Він став членом ОУН у 20 років, вже за чотири роки був її крайовим провідником – керівником у Східній Галичині. Відповідав за замах на радянського консула у Львові – це мав бути протест проти Голодомору і мовчання світу в цьому питанні. 1934 року підготував замах на польського міністра внутрішніх справ Броніслава Перацького і після гучного процесу був засуджений до смертної кари, яку замінено на довічне ув’язнення. Вийшов на волю після того, як вибухнула війна.
Тоді Бандера спричинився до розколу в організації: утворилася його власна фракція і фракція прихильників провідника ОУН Андрія Мельника, який доти був єдиним лідером. Бандера розпочав підготовку до збройного повстання в СРСР, встановив співпрацю з Абвером, у результаті чого були сформовані два спеціальні українські батальйони під німецьким командуванням: “Нахтіґаль” і “Роланд”. За його наказом, 30 червня 1941 р. у Львові проголошено створення української держави і призначено уряд.
Німці вимагали скасування цих актів, бо Гітлер не планував утворення української держави. Коли Бандера відмовився, то був заарештований. Після кількох тижнів переговорів його ув’язнено в концентраційному таборі Заксенгаузен, у якому тримали, а 1944 року стратили, також і командувача Армії крайової генерала Стефана Ґрота-Ровецького. Бандеру звільнили під кінець війни, він брав участь у створенні Українського національного комітету – політичного представництва українців у конаючому Третьому Рейху. Однак Бандера в остаточному розрахунку не увійшов до його складу, вибрав конспірацію і шукав порозуміння із західними союзниками.
Отже, Бандера співпрацював з гітлерівською Німеччиною і водночас був її жертвою. Після війни він співробітничав із розвідкою Великобританії та Італією, а також з Китаєм Чан Кайші та іншими диктатурами правого спрямування, яких підтримували США. Бандера був одним з найвідданіших солдатів “холодної війни”. І за це поплатився життям.
У переддень замаху на Перацького в Польщі гостював Йозеф Ґеббельс – нацистський міністр пропаґанди. Він приїхав покращувати польсько-німецькі відносини. За даними поліції безпеки Третього Рейху, Ґеббельс також мав стати мішенню українських боївкарів. План ОУН провалився, бо не вдалося підготувати справну бомбу. На доказ дружби, з Німеччини до Польщі депортовано одного з головних організаторів замаху, а штаб-квартиру ОУН “попросили” забратися з Берліна.
Цікаво, що на процесі у справі про вбивство Перацького свідчення, у яких йшлося про підтримку ОУН Німеччиною, давалися за закритими дверима і не були включені до офіційної стенограми процесу. “Це був жест, – як написав Ришард Тожецький, найкращий фахівець з цієї тематики, – своєрідної лояльності Польщі до Третього Рейху”.
Що ви на це скажете, панове?
Поки Гітлер розраховував на приєднання Польщі до Антикомінтернівського пакту, українська карта не була йому потрібна. Герман Ґерінґ, Йоахім Ріббентроп і сам Гітлер під час переговорів з польськими політиками підкреслювали, що Третій Рейх не зацікавлений в експансії в українському напрямку. Бо цей шлях зарезервований для Польщі. Абвер поновив контакти з ОУН щойно 1937 року, а “в політичній тактиці з українськими націоналістами до березня 1939 року гітлерівці і надалі залишалися малозначними покровителями”, як написав Тожецький.
Бандера був готовий співпрацювати з Третім Рейхом заради визнання незалежності проголошеної ним української держави. В актах Нюрнберзького трибуналу знаходився наказ гітлерівської поліції безпеки (SD) від 25 листопада 1941 р.: “Достеменно встановлено, що рух Бандери готує повстання в Рейхскомісаріаті Україна з метою створення незалежної України. Усіх активістів руху Бандери негайно заарештувати і після докладного слідства таємно стратити, як грабіжників”. Були заарештовані 80% членів проводу ОУН (б), двоє братів Бандери загинули в Освенцимі.
Коли пам’ятати про це, стає легше зрозуміти 100 депутатів з фракції Блоку Юлії Тимошенко і “Нашої України” Ющенка, які протестували проти пункту 20 резолюції Європейського парламенту. “Для кількох поколінь українців, – написали вони, – Бандера є символом патріотизму і державної незалежності України. “Злодієм” і “поплічником” Гітлера його зробила комуністична пропаґанда, метою якої було посварити українців з поляками і росіянами”.
Однак українські депутати зайшли надто далеко, коли заявили, що резолюція Європейського парламенту “позбавляє українців права на самовизначення і зменшує популярність ідеї європейської інтеґрації серед її прихильників в Україні”. Європейський парламент має право робити зауваження країнам, які прагнуть членства в ЄС, що недопустимим є посилатися на суперечливі історичні традиції. Не міняє суті справи навіть ультимативний тон резолюції і те, що в ній міститься лише частина правди про ОУН. У нашому реґіоні не тільки українські націоналісти деякий час співпрацювали з нацистською Німеччиною. Однак кожний народ повинен розрахуватися зі своїм минулим, аби ніколи не повторилася трагедія воєн і панування тоталітаризму.
У травні 1990 р., під час першої зустрічі польських парламентаріїв з “Солідарності” і українських з опозиційного на той час Руху, Адам Міхнік запитував: “Як на вашу думку, панове, чи існує потреба і чи вважаєте ви, що є можливість у сучасному українському мисленні змірятися з такою темою, як профашистська опція ОУН? Чи дозріли вже умови для нового погляду на історичну роль Степана Бандери? Чи сучасна історична і політична думка в Україні вміє по-новому розглянути і сформулювати всю повноту проблеми українсько гітлерівського альянсу в роки Другої світової війни?”
Донедавна здавалося, що українські політики позитивно відповідають на це питання. Указ Ющенка радикально змінив ситуацію. Він і словом не згадав про темні сторони діяльності Бандери та очолюваної ним організації. Про інтеґральний націоналізм, ксенофобію й антисемітизм, які ті несли на своїх хоругвах у початковий період війни.
Некорисна і шкідлива назва
В ухвалах Другого конґресу ОУН(б) у квітні 1941 р. містилися слова: “ОУН дає відсіч тим польським угрупованням, які прагнуть повернути під польську окупацію українські землі. Відмова від антиукраїнської кампанії з боку поляків – необхідна передумова для встановлення нормальних відносин між українським і польським народами”.
І далі: “Жиди в СРСР – вірнопіддана опора пануючого більшовицького режиму й аванґард московського імперіалізму в Україні. Антисемітські настрої українських мас використовує московсько-більшовицький уряд, аби відвернути їхню увагу від справжніх причин зла і аби під час зриву скерувати їх на погроми жидів. ОУН бореться проти жидів як підпори московсько-більшовицького режиму, водночас роз’яснюючи народним масам, що головним ворогом є Москва”.
Це не були теоретичні рекомендації. Коли німці увійшли на українську територію, окуповану СРСР, то дійшло там і до погромів. Немає доказів, що їх ініціювали Бандера і ОУН, однак певно, що в них брали участь створені ними міліційні формування. Всупереч загальноприйнятій думці, батальйон “Нахтіґаль” не брав участі у вбивстві львівських професорів, ані в липневому львівському погромі, наслідком якого стали кілька сотень або навіть тисяч жертв. Не змінює це факту, що в цьому брали участь українці, зокрема члени ОУН. Керівництво організації, хоч не Бандера особисто, відповідає за винищення польського населення на Волині та у Східній Галичині.
Присвоюючи Бандері звання Героя України, Ющенко хотів вирішити фундаментальні дилеми новітньої історії України: відсутність спільної історичної тотожності мешканців різних реґіонів, різні погляди на ІІ Світову війну і роль ключових постатей національної історії.
Замість того Ющенко посилив розкол у власному суспільстві, посварив сусідів і дав ворогам незалежності України знаряддя, про яке вони раніше не могли навіть мріяти.
Ющенко та його теперішні і колишні прихильники забули про наказ проводу ОУН, виданий навесні 1945 р., щоб кожний вояк УПА “називав себе “українським повстанцем”. Адже назва “бандерівець”, якою залюбки послуговуються наші вороги, не відповідає натурі нашої боротьби, некорисна і шкідлива”.
Співпрацівники Бандери чудово розуміли, що таку велику справу, як незалежність країни, не варто ототожнювати з однією особою. Адже хоч це і може мати сенс в умовах конспірації, коли важлива насамперед єдність дій, то в умовах свободи і демократії стає небезпечним.
Наприкінці свого президентства Ющенко зробив фатальний крок. Він почав діяти згідно з логікою проголошення свідоцтва. Немовби Україну не чекає майбутнє, а виключно боротьба за збереження основ її окремішності. Ющенко закінчив займатися політикою і разом зі своїми прихильниками піддався відчаю.
“Культура” вже не потрібна
Під час згаданої конференції 1990 р. Яцек Куронь сказав: “Є справа ОУН, є справа УПА, але передусім – різні. Це не вдасться вирішити так, як тут, здається, говорив пан Дмитро Павличко, – що ОУН вони відкидають. ОУН відкидаєте, але УПА вже не можете. УПА – це велика сторінка історії України. І як би там не було, українці мають таке ж відношення до УПА, як ми до Армії крайової”.
Йому відповів В’ячеслав Чорновіл: “Коли йдеться про Волинь, то я нещодавно проїхав її вздовж і впоперек, і мені було приємно, що серед людей зникає ненависть, а замість неї з’являється більша толерантність. Мені показували костели, де ховалися поляки від українців. І говорили про вбивства, скоєні українцями. І мені розповідали про це з осудом українці. Мені показували на Волині і церкви, в яких поляки вішали українців. Перераховували факти, цифри, засуджували це, але без ненависті до поляків”.
Сьогодні від того духу небагато лишилося
Президент Качинський кілька тижнів тому написав, що оцінка діяльності ОУН і УПА в Польщі однозначна. “Ці організації проводили масові вбивства польського населення на східних теренах ІІ Речі Посполитої, де загинуло понад 100 тисяч поляків лише тому, що вони були поляками”. Тому нагородження Бандери “порушує процес історичного діалогу і примирення”.
І досі говориться про діалог і примирення. Тому євродепутати поставили новій українській владі ультиматум – зближення з Європою буде можливим в обмін на відмову від історичної політики попередників. Польські євродепутати могли сказати це простіше – єдиною допустимою історичною традицією українців може бути приналежність до СРСР і Червона армія.
Янукович зрозумів. Під час візиту у Москві 5 березня він пообіцяв скасувати указ Ющенка щодо Бандери, ОУН і УПА. І пояснив це тим, що дії його попередника не сприймаються “ані в Україні, ані в Європі”. Справа має бути вирішена напередодні 9 травня, коли Росія і Україна організовуватимуть спільні урочистості з нагоди 65-ї річниці завершення Другої світової війни.
Польські євродепутати відрізали польську політику від тієї частини українців, які вважають, що УПА була відповідником Армії крайової; які відчувають моральну і політичну відповідальність за добру й погану традицію УПА; і з якими до цього часу будували польсько-українське примирення. Чи мали польські євродепутати на це право і чи принесло це користь Польщі?
До цього часу Польща самостійно давала собі раду у відносинах з Україною і їхньою трагічною спадщиною. Сьогодні покликала на допомогу дещо здивовану Європу. Зголосився також ще один охочий до співпраці. Прем’єр- міністр Владімір Путін не приховував задоволення, коли коментував, що нагородженням Бандери “лідери помаранчевого руху плюнули своїм політичним спонсорам в обличчя”. Бо вшанували людину, яка не тільки “співпрацювала з нацистами, але й відзначалася особливою жорстокістю в розправах з євреями і поляками”.
Вбрався чорт у рясу і на службу хвостом дзвонить. Російська політика має довгу традицію попереджування світу перед українською загрозою. У Польщі переважно добре знали, що це гра міченими картами. Та через наших євродепутатів ситуація кардинально змінилася.
Російська політика недорогою ціною досягла стратегічної мети. Росія стала “третім необхідним” у розмовах поляків з українцями, не лише на історичні теми. Таким чином, польсько-російський стратегічний союз, про необхідність якого дискутують польські дипломати, зводиться на міцному фундаменті – загрозі з боку брунатної України і спільних діях, щоб цю загрозу відвернути.
У польсько-українських відносинах усе те, що добре, вже було. Перед нами – невідома з Росією в тлі. Почалася глибока криза в реалізації проекту паризької “Культури” в польській східній політиці. Залишається надіятися на те, що ідея Єжи Ґедройця і його співпрацівників надто потужна, щоб відступити з поля бою без боротьби.
Стаття появилася в “Газеті виборчій” 29.03.2010. Друкуємо за її згодою.
“Наше слово” №19, 9 травня 2010 року {moscomment}
