Анна Коженьовська-Бігун ■ УКРАЇНА ■ 2011-02-10
На початку січня 2011 р. на сайті “Portal Spraw Zagraniczych” був надрукований дуже міцний текст д-р Надії Ткачук з Європейського колеґіуму польських і українських університетів про мовну ситуацію в Україні після перемоги Віктора Януковича в президентських виборах. Авторка називає її прямо і брутально – “лінґвоцидом” (мововбивством), показує крок за кроком, як в Україні вбивають українську мову й українську культуру. Одним з елементів цього процесу є, наприклад, рішення нового міністра освіти Дмитра Табачника про вилучення зі шкільної програми творів таких видатних сучасних українських письменників, як Оксана Забужко, Марія Матіос, Юрій Андрухович, Ліна Костенко, Сергій Жадан…
Але процес викидання українських письменників з публічного простору на тому не закінчився: тепер він проходить в Україні другу фазу. У середині січня в українських газетах з’явився відкритий лист М. Матіос до генерального прокурора України Віктора Пшонки, у якому письменниця звинувачує працівників прокуратури і міліції в політичних переслідуваннях. Безпосередньою причиною цих переслідувань стала скарга депутата Комуністичної партії України Петра Цибенка на найновішу книжку М. Матіос “Вирвані сторінки з автобіографії”. Цибенко, який очолює організацію ветеранів Великої вітчизняної війни (хоч сам народився 1949 р.), був ображений фактом, що письменниця порівняла пам’ятник перемоги в Києві з фалосом. Тобто щось, що в умовах нормального політичного дискурсу демократичної країни може бути щонайбільше приводом для “естетичної суперечки”, у мешканців, що живуть на розі вулиць Леніна і Маркса, викликало тугу за цензурою. Звичайно, таким злочином правоохоронці мусять зайнятися серйозно. І зайнялися. На перший вогонь пішло видавництво “Піраміда” у Львові, яке друкує книжки Матіос. Саме там спочатку з’явилися міліціонери, шукаючи “громадянки М. Матіос”, хоч усі знають (а якщо не знають, можуть це перевірити в Інтернеті), що письменниця живе в Києві і цього факту не приховує. Зрештою, це не було перше напруження між “Пірамідою”, Матіос та українською прокуратурою. Приводом для перевірки видавництва 2008 р. було розміщення реклами книжки Матіос “Москалиця” на білбордах та сіті -лайтах. Однак правоохоронці не знайшли тоді жодних доказів порушення закону чи завдання кому небудь шкоди.
Після Львова прийшов час і на Київ. Прокуратура зацікавилася будинком, у якому М. Матіос наймала квартиру ще за “царя Гороха”. Працівник міліції зробив обхід будинку, питав мешканців про “громадянку М. Матіос” і показував усім розпорядження генерального прокурора та ксерокопії сторінок книжки. На закид письменниці, що така акція має риси нагінки і психологічного тиску, столична міліція відповіла, що “виконуючи вимоги головного контрольно- наглядового органу держави, працівник Печерського РУВС (райуправління столичної міліції – ак- б) відвідав будинок, адресу якого авторка називала в тексті книжки, і спілкувався з мешканцями”. Що ж, велике щастя мав працівник Печерського РУВС, що М. Матіос не пише наукової фантастики і сюжет її книжки не розвивається на Марсі…
Проблеми М. Матіос з українською реальністю з’явилися раніше. Разом з приходом нової влади введено також нові порядки в Комітеті з Національної премії України ім. Тараса Шевченка, в якому письменниця була заступником голови. Спочатку президент змінив склад Комітету, а пізніше – скоротив кількість щорічних премій до п’яти в десяти номінаціях (раніше було десять) і зменшив розмір премії на 30 тис. грн. (10 тис. зл.). Річ у тім, що Матіос була не тільки віце- головою Комітету, але також керівником секретаріату – і саме це звільнення, як і спосіб його проведення, письменниця вважає незаконним. Справу в першій інстанції суду М. Матіос програла. Тепер подала апеляцію і чекає на її результати. Говорить, що всі її проблеми в Комітеті почалися після 9 березня, коли вона публічно критикувала зменшення розміру Шевченківської премії. Принизливими вважала теж поради влади українським письменникам, що мають жити скромно, як Тарас Шевченко – тим часом більшість з них і так живе на межі бідності…
Не є таємницею критичне ставлення М. Матіос як до особи Д. Табачника, так і до факту його призначення на посаду міністра освіти України. У березні минулого року в газеті “Високий замок” Матіос заявила: “Я не знаю, чи уявляє собі президент України Віктор Янукович, який самурайський меч поклала йому до рук ним же благословенна коаліція, “втиснувши” в уряд чорного українофоба, людину, нечисту на руку і совість?! Людину, за публічні висловлювання якої “плачуть” кілька статей Кримінального кодексу?! (…) Чи усвідомлює собі президент, яке УКРАЇНСЬКЕ торнадо буде породжене саме після цього призначення?! Але, як казала моя покійна бабця Гафія, “пережили’сми вОйну”, то і я кажу, що ми, притомні українці, переживемо й Табачника. А ще старі люди на Буковині кажуть, що гробар сам собі могилу копає. Так що лопата йому в руки”.
Чи вже “породжується українське торнадо”? На це питання відповість близьке майбутнє. Тим часом відгукнулася світова преса – німецькі газети “Die Welt”, “Deutsche Welle”, англомовні тижневики в Чикаґо, Філадельфії, Нью -Йорку, московська “Независимая газета”, радіо BBC, радіо “Свобода”, Міжнародний Пен- клуб, польська “Gazeta Wyborcza”, інша іноземна преса, майже всі українські телеканали та багато парламентарів (шість депутатських запитів до Генпрокуратури та Міністерства внутрішніх справ України!). На сторінці письменниці в соціальній мережі Facebook повно голосів підтримки, також під статтями про ситуацію М. Матіос на інших веб сайтах. “Дякувати Богу, що Ви є в нас”, “Зареєструвався на сайті тільки для того, щоб підтримати Марію Матіос. Я і вся моя сім’я вболіваємо за Вас. Тримайтеся! Хай береже Вас Господь!”, “Якщо треба буде допомогти, шановна Маріє, пишіть, будь ласка, я допоможу” – це лише деякі приклади позитивних відгуків, які викликала “справа громадянки М. Матіос”. Але є також неґативні реакції, найчастіше російськомовні – про бандерівців, про незрозумілий трепет до українства. Були і дуже вульґарні.
Справа М. Матіос стала аналізом громадських настроїв в Україні. Те, що письменниця започаткувала, є таким, як і вся її творчість, – можна її кохати або ненавидіти, але не можна ставитися до неї байдуже. Треба прийняти одну з позицій. Ми зараз можемо тільки чекати і дивитися, куди піде українське суспільство – у напрямку майдану Незалежності чи вулиці 40 -річчя Радянської України?
“Наше слово” №7, 13 лютого 2011 року {moscomment}
