Степан Мігус ■ ПОДІЇ ■ 2009-10-08
{mosimage}
Після чотирьох з половиною років перерви у Перемишлі відбувається черговий, VІ з’їзд ОУП. Протягом цього часу чимало змінилося, а, водночас, дуже багато залишилося на тому самому місці. Несподівано й передчасно відійшов у вічність голова ОУП Мирон Кертичак. Іншим також стало “Наше слово”. Останніми роками встигла показати своє справжнє обличчя польська демократія, яку годі називати європейською. Вона все ще не може зміцніти, хоч зростає і зростає вже протягом двадцяти років.
Невеликі зміни – це, в першу чергу, безперервні (від непам’ятних часів з’їздів, зустрічей, нарад) розмови про незадовільне фінан сування державою організації, нашої культури, ініціатив, шкільництва та всієї нашої бази, яку вдалося призбирати за роки нашого організованого життя-буття.
Про все це говоритиметься на з’їзді, а додатково і про те, що ми втрачаємо, здобувши на короткий час: лічені українські хвилини в засобах масової інформації (йдеться не лише про “Теленовини”, але й про програми в реґіонах) – нібито з приводу боротьби з всюдисущою кризою і в пошуках заощаджень. Обмежуються також години навчання української мови. Не можна оминути і залізний пункт порядку денного ще від 1990 р., тобто брак засудження польською державою злочинної операції “Вісла” і повернення забраного внаслідок цього майна. Невдовзі останнє вирішиться саме по собі: майна не буде вже кому повертати. Інших причин для нарікань знайдеться ще чимало, але слідкуймо за з’їздом – він покаже.
Значно менше буде чим хвалитися. У першу чергу, як успіх пролунає факт відвоювання у понад сорокарічній війні українського Народного дому в Перемишлі. Це, певно, буде головна причина до задоволення, але не до кінця: адже цей український дім і далі не в наших руках. Отже, не спішімо з дифірамбами… Список, як видно з перерахованого, чималий, а з’їзд триватиме лише два дні. Слід було б поговорити ще й про місце молоді в організації, про її активність на місцях. Зі звіту виникає, що незмінно протягом кільканадцяти років із думкою про молодь організуються фольклорні дитячі фестивалі в Ельблонзі, молодіжні ярмарки в Ґданську та деякі інші заходи. Вони вічно молоді й молодіжні, хоч декого з їхніх авторів уже давно нема на цьому світі. Новинками є, правда, поїздки дітей в Україну, молодіжні обміни, пластові табори тощо. А от організованого молодіжного життя, на зразок хоча б СУНМів чи СУМів, – немає. “Активність” на інтернет -форумах, яка полягає в анонімному паплюженні “всіх й усього” якоюсь мовною мішаниною, не тільки не приносить нам користі, а лише шкодить.
Перед нами – нові виклики й успіхи, якщо ми зуміємо вийти цим викликам назустріч. Практично ніхто не знає, скільки в Польщі українських еміґрантів -заробітчан. Одні кажуть про півтора мільйона, інші про кількасот тисяч, а ще інші – про декілька мільйонів. Як не рахуй, але нас у порівнянні з ними – мала жменька, а ми й досі серйозно не намагаємося вийти до них з ініціативою, об’єднатися, залучити до громадської роботи чи хоча б заохотити до участі в організованих нами заходах. Минуло 20 років від установлення в Польщі демократії та 18 років від проголошення незалежності України, а в нашому статуті нема ані словечка про те, чи громадяни України можуть бути членами нашої організації, чи можуть вони обиратися до керівних органів тощо. Усе це треба змінити, треба у співпраці з представництвами України – посольством, консульствами й організаціями – опрацювати стратегію залучення наших братів і сестер до громадської діяльності задля спільного добра всіх нас. Тут і місце на партнерські розмови зі згаданими представництвами: адже часом складається враження, що ми є для них п’ятим колесом до воза, перешкодою в налаштуванні добрих відносин із сусідами, бо вічно чогось вимагаємо.
Варто ще раз повернутися до питання демократії в Польщі. Часом вважають, що в деяких проявах вона стає анархією. Напевно не мають нічого спільного з демократією україноненависники, які останніми роками підняли голови й паплюжать усе, що українське. Що ж, ці панове (і пані теж трапляються), які вже на ладан дишуть, зі своїм чорноризим “ґуру” не визнають святостей, коли йдеться про українців: український президент для них – перший націоналіст; ієрархи – теж їхні поплічники; посол України – той, хто тисне на польських політиків, щоб досягти своєї мети; місцеві українці – усі чорні націоналісти. Для них добрими бувають лише їхні власні герої, а українські – всі погані. Одна розумна людина сказала якось: “Той, хто не визнає права сусідів на своїх героїв, не шанує й рідних”. Мудрість мудрістю, але такі люди раптом не затихнуть. Отже, на їхні цькування й атаки потрібна рішуча реакція України, її представників і нашої організації.
“Наше слово” №41, 11 жовтня 2009 року {moscomment}
