Вахтанг Кіпіані ■ УКРАЇНА ■ 2010-06-17
Немає зараз в журналістських блоґах і “курилках” популярнішої теми, ніж повернення цензури. Те, що було страшним сном ще протягом 2001-2004 років (коли не самі редакції визначали, що показувати в телебаченні чи друкувати в газетах, а робили це за них чиновники в канцелярії президента і найняті ними українські та російські “ґастарбайтери”), тепер повертається. Правда, вже на іншому рівні і не залишає слідів.
При Кучмі існував такий інструмент контролю за ма-с медіа, як темники (це скорочення від “теми дня”). Анонімні директиви виконувалися, як накази у війську – тобто без обговорення. У якийсь момент витворена темникотворцями реальність, особливо в телепросторі, геть замінила те, що відбувалося напередодні Помаранчевої революції. Бо відомо – якщо чогось не показували в телебаченні, то цього й не було.
Тепер письмових темників уже нема. Проте з’явилися так звані “усники” – інструкції у формі “порад” згори, які так само не можна обговорювати, тільки треба беззастережно виконувати. Наказано не акцентувати, що в день ратифікації флотсько-газових угод в залі було лише 211 депутатів, коли для прийняття рішення потрібно було бодай 226, то телеканали на цьому й не акцентують. Наказано не говорити, що в усій Україні міліція зупиняла автотранспорт, який віз учасників протестних маніфестацій до Києва, отож телебачення сумлінно виконує побажання. Попросив чиновник адміністрації президента Януковича не показувати конфуз із падінням вінка на главу держави – кілька каналів беруть “під козирок”. І тільки вчасно викладений на youtube вихідний відеоматеріал, який на сьогодні подивилося близько двох мільйонів користувачів Інтернету, не дав шансу замовчати подію.
Нещодавно в Києво-Могилянській академії відбулися установчі збори громадянського руху українських журналістів “Стоп цензурі!”. Було цікаво й водночас прикро слухати колеґ, які повідомляли про нові форми замовчування і заборон – не інтерпретацій та політичних позицій, як наголошують власники медіа й слухняні головреди, а самих фактів. Ведучий телеканалу “1+1” (один із тих, чий підпис викликав вибух у сонному журналістському цеху) Віталій Гайдукевич розповідає, у чому полягає новий формат – “новини одним рядком”, констатація, що стався факт: “Янукович зустрівся з Азаровим, дав вказівки, і Азаров сказав, що вказівки будуть виконані”. Запитання “чому?” ми не ставимо. Тому що це не формат, – кажуть нам. “А кому це цікаво?”, – ставить питання головний редактор”. Насправді, ніякий це не новий формат новин. Це калька з державного російського телебачення – Путін чи Медведєв зустрілися з міністром і той пообіцяв зробити все і вчасно. Жодних експертних оцінок, жодних спроб проаналізувати – “а кому це цікаво?”…
Сергій Андрушко, репортер телеканалу “СТБ”, – яким володіє зять екс -президента Кучми Віктор Пінчук, новини якого багатьма медіа критиками вважаються найкращими в країні, – розказав, якою ціною все це робиться: “Ми вимірюємо температуру нашої редакції. Я запитав наших колеґ і можу сказати так: донедавна ця температура була ненормально високою, вірус цензури руйнував наш організм”. Що цікаво, після того, як журналісти, майже весь колектив, заявили у відкритому листі про свою вимогу – цензуру геть, температура в ньюзрумі (інформаційній програмі) поступово нормалізується. Тобто, правда лікує. Не тільки суспільство, але й самих журналістів.
Ще одна проблема – лінь та страх самих журналістів і редакторів. Їм ще не встигли дати вказівки, а вони вже зупиняють розслідування, не посилають камери на цікаві, але контроверзні події, мінімізують критику чільних представників влади. Героїня останніх днів – журналістка Першого Національного телеканалу Юлія Банкова, написала статтю про те, як заступниця глави президентської адміністрації Ганна Герман зустрічалася з західними журналістами. Виявилося, що в “імпортному виконанні” слова достойниці звучать не так, як для вітчизняних медіа. Юлія вважає, що самоцензура відбувається в головах і “ньюзрумах, коли щось підготували, показали, а редактори одразу злякалися і сказали, що це непотрібно…”.
Звісно, є небезпека, і колеґи цього побоюються, що професійний протест використають політики. Новинарі СТБ спеціально відклали оприлюднення фактів тиску на час після виборів, – щоб ніхто не міг їх звинуватити, що вони “відробляють замовлення” тієї чи іншої політичної сили.
Політична цензура – не єдина проблема в українських медіа. Як відзначила шеф -редак тор профільного видання “Телекритика” Наталія Лігачова, “джинса”, тобто замовні комерційні чи політичні сюжети, на телебаченні набули “промислового характеру”. Їх так багато, що іноді дивуєшся, як серед потоку непотрібних суспільству аґіток з’являються врядигоди і справді значущі сюжети.
Створено координаційну раду, яка буде вести моніторинґ як політичних, так і бізнес”заказняків”, буде повідомляти про факти утисків свободи слова, поведе “виховні” розмови з медіа-менеджерами. Рух українських журналістів відкритий для співпраці. Добре було б, якби виник і рух телеглядачів за чисті від цензури новини.
Ми, учасники громадського руху “Стоп цензурі!”, вимагаємо від влади та власників ЗМІ виконання наступних вимог, що є необхідними умовами для забезпечення свободи слова в Україні:
1) Припинити тиск на журналістів.
2) Не допустити репресій та звільнень під приводом “масштабної реструктуризації” тих журналістів, які публічно заявили про цензуру та тиск, забезпечити дотримання їх законних прав.
3) Змінити правила формування та оновити склад редакційних рад телерадіоорганізацій (ТРО) із забезпеченням реальної ваги в них журналістів. Оприлюднити редакційні статути, які б відображали редакційну політику ТРО та ліцензійні вимоги до її діяльності.
4) Зафіксувати законодавчо, що телерадіомовлення – це суспільно відповідальний бізнес. Власники не мають права вимагати спотворювати новини, замовчувати інформацію, підігравати будь-якій політичній силі чи посадовій особі, а також лобіювати власні бізнес-інтереси.
5) У зв’язку з суспільною відповідальністю медіабізнесу, власники зобов’язані забезпечити створення власного інформаційного продукту телерадіоорганізації працівниками цієї теле-радіоорганізації.
6) Забезпечити права на доступ до інформації. Депутатам ухвалити у Верховній Раді України, а Президенту підписати законопроект “Про доступ до публічної інформації”.
7) Підтримати кандидатів до складу Національної Ради з питань телебачення і радіомовлення, яких висунуто громадськими організаціями та підтримано журналістською спільнотою.
(…)
“Наше слово” №25, 20 червня 2010 року {moscomment}
