(гс) ■ ГРОМАДА ■ 2010-07-22
Не завжди прихильні директори та місцева влада, байдужість батьків та учнів, демографічний спад, питання довозу учнів, а часом і невелика зацікавленість вчителів – це лише деякі проблеми українськомовного навчання в школах Польщі. Допомогти їх вирішити має “Стратегія розвитку української освіти в Польщі”, над якою уже вдруге наприкінці червня працювали в Міністерстві внутрішніх справ і адміністрації.
Член робочої групи і заступник голови Українського вчительського товариства у Польщі Марко Сирник говорить, що чергова зустріч дозволила уточнити попередньо винесені питання. Цей доповнений матеріал до кінця серпня має потрапити в МВСіА, яке зобов’язалося до 30 вересня підготувати оновлений проект стратегії. Тоді після чергових консультацій (можливо, ще в жовтні) документ міг би бути схвалений. Нагадаємо, що згідно з оцінкою української сторони, стратегія має реґулювати такі справи, як от: призначення шкільних інспекторів та додаткових методистів, видання підручників, організація курсів для вчителів, утворення нових шкіл та передання чинних під опіку реґіональних маршалківських управлінь, співфінансування літніх шкіл тощо.
М. Сирник відзначає, що найбільш хвилюючі справи – це фінансування та підтримка пунктів навчання української мови. Про фінансування згадує також директор українського ліцею з Ґурова- Ілавецького Мирослав Олійник, який підтримує ідею, що державна допомога повинна не тільки підвищитися, але й іти не на учня, а на клас: “Праця вчителя коштує однаково, незалежно від того, чи вчить він 7, чи 30 осіб”, – говорить Олійник. Постійною болячкою є також те, що учні, якщо не йдуть в український ліцей, то не мають де продовжувати навчатися своєї мови. М. Сирник переконаний також, що методисти мають бути із нашого середовища, а не людьми ззовні, які не завжди відчувають потреби української громади.
Згідно з його оцінкою, у стратегію повинен потрапити й механізм переходу з підпорядкування місцевому самоврядуванню на вищий, маршалківський рівень, адже воєвідські структури не лише розпоряджаються більшими коштами, але й дискусія з ними про освітні потреби найчастіше буває більш змістовною і неупередженою, чого нерідко бракує на нижчому повітовому та ґмінному рівнях: “Стратегія має бути механізмом, який забезпечить розвиток освіти щонайменше в перспективі на 10 років, – незалежно від того, хто буде у владі або представлятиме українське громадське середовище”, – підсумовує М. Сирник.
Голова ОУП Петро Тима плюси від праці над стратегією вбачає в тому, що центр для вирішення основних проблем знаходитиметься в одному місці і врешті чітко визначиться державний суб’єкт, відповідальний за українську освіту. Оцінює також, що потенційний успіх у здійсненні запропонованих постулатів значною мірою залежатиме від рішучості представників української громади у робочій групі та їхнього вміння домагатися виконання зобов’язань державних чиновників. Посилаючись на досвід німецької меншини, яку значною мірою підтримує їхня історична батьківщина, голова ОУП відзначає, що більш активною могла б бути у справах освіти Україна: “Лише деякі західні області України ведуть або ініціюють системну допомогу нашій освіті в Польщі, але, на мою думку, такий механізм не працює в тих структурах українського Міністерства освіти, у назві яких міститься слово “діаспора””, – говорить він.
Якщо документ остаточно буде схвалено, то українці Польщі приєднаються до литовської та німецької меншин країни, які вже мають подібні затверджені стратегії
“Наше слово” №30, 25 липня 2010 року {moscomment}
