Богдан Гук ■ ПОДІЇ ■ №36, 2014-09-07
Відзначення 24 серпня українського національного свята – Дня Незалежності України – на території Перемишля та Перемищини цього року було дещо іншим, ніж минулорічне чи й позаторішнє. По-перше, воно відбувалося під час конфлікту між Україною та російськими найманцями, по-друге, центром стало не місто, а сільська церква, по-третє, воно об’єдналося з культурним заходом іншого організатора, по-четверте, перемиський відділ ОУП цього року не брав організаційної участі в проведенні Дня Незалежності.
Боротьба України проти аґресії Російської Федерації виразно вплинула на вибір місця та концепцію заходу. Організатор – перемиська парафія Української греко-католицької церкви – запросив своїх вірян до церкви св. великомученика Георгія в селі Військо, що лежить майже на кордоні з Україною. Відстань 15 км від Перемишля подолало чимало автомобілів, деякі з них – під синьо-жовтими прапорами. У Війську 1939 р. мешкало 900 українців, 10 жидів та 5 німців. Не жив тут ні один поляк, а 5 римо-католиків важко було відрізнити від українців – вони розмовляли українською мовою та, імовірно, ходили до місцевої церкви. Після депортації українців не стало, тому богослужіння у мурах храму, куди вірні можуть приходити лише за особливих обставин, могло навіювати на присутніх задуму і сприяти поєднанню пам’яті про горе депортацій 1944–1947 рр. зі страшними хвилинами в житті сьогоднішньої України.
До початку Служби Божої та панахиди за упокій душі тих, хто загинув у боях за найвищу цінність – вільну Україну, члени перемиської ланки Спілки українських політв’язнів та репресованих поклали квіти до передвоєнного пам’ятника борцям за волю України, що стоїть недалеко від храму.
«Це не собор, а проста церква. Нехай вона нагадує нам спалену Україну, – говорив у своїй проповіді владика Євген Попович. – Тут краще відчувається біда священної української землі. Уповаймо на те, що саме звідси почує нас Богородиця та донесе нашу молитву до Господа». Проповідник звернув увагу на війну проти Україні, кажучи, що якщо Москва досягла б Львова, то наступний удар пішов би на Перемишль. А тому, як буде треба, слід віддати все, кожен по-своєму, але разом, щоб не стати московськими рабами. Перемога буде на боці того, хто живе у правді.
Перемишляни відгукнулися також на заклик прийти у вишиваних сорочках. Перемиський парох о. Богдан Круба попросив дітей у найгарніших вишиванках разом з батьками підійти до владики Поповича, який вручав їм нагороди.
До іконостасу вийшли музиканти – члени «Хореї козацької». Відомий київський ансамбль давньої музики представив пісні XVII–XVIII ст, які створив, зокрема, козацький літописець Григорій Граб’янка та православний єпископ Дмитро Туптало. Прекрасний голос Тараса Компаніченка прозвучав у XІХ-вічних мурах серед давніх розписів… Коли лунав приспів до Матері Божої: «Подай нам руку, не дай на муку», до нього приєдналися голоси інших музикантів – Юлії Дошни, Антона Пільха та всіх присутніх. І врешті під храмовим склепінням зазвучав гімн «Ще не вмерла Україна».
Від Війська до Риботич…
Саме вищеназвані музики поєднали День Незалежності з заходом, що відбувався неподалік у Бориславці, селі, яке тут колись існувало, але вже не існує, тому що дві держави в «ім’я своїх добросусідських відносин» стерли його з лиця землі. Там 1939 р. проживало 810 чоловік: 780 українців, 5 поляків, 10 україномовних латинників та 15 жидів. Після депортацій зробилася пустеля, проте аж до серпня 2014 р. тут жив Міхал Срока, матір’ю якого була жінка на прізвище Петричко, українка, родом з Бориславки. Нині в Риботичах живе його рідна сестра Галина Файфер, яка народилася тут 1930 р. Стоячи з нею перед шкільним будинком у Риботичах, де виступали «Хорея козацька», Юлія Дошна, Антін Пільх, капела «Вітка» з Бродів та жидівська співачка з Петербурга Тамара Карпова, я чимало дізнався про Бориславку (може, невдовзі пощастить мені розповісти це окремо).
Ще напередодні, 23 серпня, у рамках фестивалю «Свято польської, руської та жидівської традицій Перемиської землі», бо про це тепер мова, у Перемишлі, в будинку міської бібліотеки на вул. Ґродзькій, мав місце «Концерт солідарності з Україною».
Цього ж дня у Кресовому будинку мистецтва (так нині називається «будинок», що часами виконує роль церкви в Дубецьку) відбувся інший концерт. Не завершував його український гімн, як у Перемишлі, і був він менший, оскільки організатори «Свята польської, руської та жидівської традицій Перемиської землі» приурочили його винятково пісням Надсяння. Свій концерт вони «зіткали» з місцевих записів Оскара Кольберґа. І вже потім було Військо, Риботичі та похід з…
Риботич до Бориславки
Здавалося, що цей похід до «Бориславки», пункту на карті, де колись лежало однойменне село, не відбудеться, бо падав дощ. Проте увечері похід усе-таки рушив. Болото, ліхтарі в руках. Йшло лише 20 чоловік. Раптом при дорозі – вікна, в них – занавіски, а навіть свічки горять… Здавалося, що за мить вийде привітний господар і запросить мандрівників-блукальців у хату. Тут справді колись стояли доми людей. Трохи далі у темряві замерехтіли залишки кільканадцяти камінних хрестів. Цвинтар. Тут всі заспівали «Вічная пам’ять». Нащадок місцевого мешканця Данила Долика, тобто Пільх, розповів про свій родовід та пошану до всіх мешканців трагічно зниклого села Бориславки, до власних «тіней незабутих предків».
А. Пільх та його ж «Фонд старопольської лютні» прагне також наступного року прийти в Бориславку. Отож, вдале поєднання Дня Незалежності України з фестивалем дозволить українцям заново вийти поза рамки Перемишля та залучити до центру надсянські села, як то мало місце ще в ІІ пол. 90-х рр. ■
