Анна Коженьовська-Бігун ■ РЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ ■ 2010-11-19
{mosimage}
Акцію “Вісла” можна розглядати з різних сторін. Можна нарікати на її недоцільність і питати, чи взагалі мала сенс, подавати в суд на її ініціаторів. Можна плакати над її наслідками. Збирати свідоцтва або виконувати політичні жести, спрямовані до її жертв. Можна також трактувати її як практично не використаний до цих пір матеріал для фільму – чи то художнього, чи то документального.
Кшиштоф Краузе, зробивши свій відомий фільм про Никифора, сказав, що якби акція “Вісла” відбувалася в США, то американці напевно зробили би вже десятки кінострічок на її тему. У польському мистецькому просторі лише час від часу з’являється про неї згадка. Декілька років тому лігницький Театр імені Г. Моджеєвської приготував спектакль “Лемко”, у якому більш-менш вдало представляв акцію з погляду жертв. Нині з’явився документальний фільм Романа Крика “Остання поїздка додому”, героями якого є справжні люди, що пережили депортацію. Але це дуже несміливі спроби. У Польщі, однак, усі теми, які можуть залишити пляму на романтичному образі поляка – “мученика-героя” – не сприймаються добре. Можна сказати, ці теми дещо соромливі і краще їх не чіпати, бо ще буде авантюра. Відваги авторам не додає факт, що майже вся кінопродукція в Польщі фінансово монополізована державними установами. І навіть якщо продюсер називається “незалежним”, то він насправді залежний від ґрантів і договорів. Отже, довго нам ще прийдеться чекати на безкомплексний підхід до власної історії, який, наприклад, показали американці у відомій сцені обстрілу в’єтнамського села у стрічці Френсіса Форда Копполи “Апокаліпсис сьогодні”. Ба! – вони навіть дали за цей фільм Оскара. У країні над Віслою сцена пацифікації українського села викликала би крик і обурення за “наклеп щодо святості”. Зрештою, це притаманне, напевно, для всіх країн Центральної і Східної Європи, які не мали змоги перетравити власної історії нормальним темпом і способом. Так само важко уявити собі росіян, які роблять чесний фільм про Голодомор. Українська документальна міні-серія про трагедію на Волині, яка була створена декілька років тому, також не обійшлася без голосів обурення, які лунали на її адресу по тій стороні кордону.
У цих умовах обставини змушують творців робити фільми про незручні теми десь на грані професійної продукції, практично без серйозного бюджету і для вибраного глядача. Це, на жаль, відображається на екрані. “Остання поїздка додому” є найкращим прикладом документальної стрічки з серії “ми хотіли якнайкраще, а вийшло, як завжди”. Наміром авторів був показ жертв акції “Вісла”, які уже в похилому віці їдуть відвідати рідне село. У тлі мала звучати історія депортації українського населення на північ і північний захід Польщі.
На поганий початок
Фільм починається довго. Майже на грані витримки сприйняття глядача. Отож, десь у Польщі старий чоловік збирає до автомашини друзів і разом з ними їде кудись. Поки всі сядуть до машини, ми бачимо довгу і детальну підготовку окремих персонажів до мандрівки, задовгу і занадто детальну – як на обсяг інформації, яку нам передає. Та ми все ж таки розуміємо, з ким маємо справу і що саме разом з цими людьми поїдемо в сентиментальну подорож. Починається класичне кіно дороги – тепла, емоційна розповідь про людську пам’ять і надію. Вона не триває довго – лише до початкових титрів, за якими раптово зміниться манера фільму. Входять карти з діаграмами – і диктор серйозним голосом розповідає коротку, безпристрасну історію акції “Вісла”. Чоловічки з карти рухаються на схід і північ. На карту накладається невиразний фільм з депортації. Відтак історик розповідає дещо про її обставини. Паралельно з’являються старі світлини (зрештою, дуже гарні) – в основному портрети українців, які жили в Польщі перед війною і зараз після неї. Потім знову довгий текст диктора і зйомки зі зруйнованої церкви. А нас тільки цікавить: чому автори не дають голосу очевидцям тих подій? Чому, маючи багато живих свідків, не розвивають своєї розповіді з їхньою допомогою? Адже ні історик, ні сумний диктор переважно не говорять нічого такого, про що не знали би люди, які пережили акцію “Вісла”. Отже, маємо довгий і нуднуватий урок, без емоцій, без потрясіння, – який кожен телеглядач брутально закінчив би червоною кнопкою.
Назад у минуле
І щойно на 10-ій хвилині фільму починають говорити головні його герої. Розповідають шокуючі речі про те, як опинилися Бог знає де, як побачили великі озера, як боялися, що їх там будуть топити. Але це не триває довго, бо знову міняється сцена і ми разом із камерою входимо до церкви, залишеної колись українцями. У ній стоїть якийсь чоловік і співає. Хто він – ми не знаємо. Навіщо співає – теж невідомо. Для кого – також не знаємо, бо церква геть порожня… Зрештою, основною проблемою цього фільму є те, що автори користуються в ньому масою зовсім не потрібних знаків. Закидають глядача ними, засмічують наратив. Часом, абсолютно не свідомі правил кіномонтажу, вміщають поруч дві сцени, які разом ненавмисно набирають цілком іншого значення. Трагікомічна, наприклад, розповідь одного з мешканців Кобильниці-Волоської про те, як зараз тут всі мирно живуть, ілюстрована картиною з ужиттям електричної пилки. Зрештою, цій сповіді передує розмова з головою сільради, який говорить точно те саме. Навіщо було дублювати цю інформацію – незрозуміло. Найчастіше повторюється, однак, мотив церкви. Він демонструється через кожні дві сцени: і коли розповідається про історію, і коли йдеться про сучасність, і коли герої щойно виїжджають до Кобильниці, і коли вже доїжджають. Так, неначебто сценаристам бракувало інших засобів, щоб розповісти про трагедію українців у Польщі. Не шкодують для нас нічого – навіть дуже штучної – бо видно, що робленої виключно на потреби фільму – сцени Служби Божої. Під час неї – обов’язкова проповідь священика, в якій повторюється точнісінько все те, що ми вже досі дізналися з фільму. Персонажі свідомі того, що знаходяться на зйомочному майданчику, дивляться прямо в камеру. І ніхто не знає, що в такому випадку треба просто зробити дубль і вкласти у фільм чистий матеріал. Це не єдиний такий промах – подібна ситуація повторюється теж у пізнішій сцені на кладовищі.
Справжня історія
Довго треба чекати на справжню історію, тобто таку, яку розповідають справжні її учасники в супроводі справжніх емоцій. Старі люди повертаються до місць, де колись стояли їхні хати. Згадують про свої господарства, своє життя, своїх рідних. Саме в другій половині стрічки з’являються суто фільмові, дуже міцні сцени, як наприклад спільний спів за столом, коли герої ледь стримують сльози і видно, що ними заволоділи справжні почуття, а не воля режисера. Дуже цікавою з художньої точки зору є сцена розвішування рушників на могилах родичів.
Автори фільму зачіпають також важливі й небанальні сюжети, яких, однак, не вміють розвинути за допомогою мови фільму. Перший з них – це розповідь Михайла Козака про парадокс історії: та жменька українців, які залишилися на рідній землі, асимілюється швидше, ніж люди, які потрапили на чужину, де плекають українські традиції. Другий – це доля дітей, які народилися після депортації, але зростали в її тіні. У фільмі досить добре розвинута тема ставлення українців у Польщі до сьогоднішньої самостійної України. На жаль, зовсім немає теми ставлення самої України до українців у Польщі. Хоч вона могла б з’явитися при нагоді розмови про трактування польським урядовим апаратом питання акції “Вісла”. Чому Україна з таким самим запалом не бореться за права своєї меншини за кордоном, як робить це Польща стосовно поляків в Україні?
“Останню поїздку додому” можна трактувати, як важливу режисерську спробу прорвати мовчання навколо подій 1947 р. Спробу, яка вийшла з середовища українців у Польщі. На жаль, поляки багато таких спроб не мають. Постійно чекаю на розповідь про акцію “Вісла”, – не важливо, чи фільмову, театральну, чи літературну, – яка хоча б на одну десяту викличе в мене такі емоції, як фільм Копполи, і залишиться в пам’яті, як фільм Копполи. Це слова, адресовані передусім до польської кінематографії, обов’язком якої є зробити врешті-решт чесний фільм про депортацію українців. Але коли вона буде готова на такий виклик не лише фінансово, але й ментально – ніхто не знає.
“Наше слово” №47, 21 листопада 2010 року {moscomment}
