Григорій Сподарик ■ ПОГЛЯДИ ■ №50, 2014-12-14
Своїм поглядом на справу допомоги Україні ділиться Мирослав Скірка – один з нагороджених, який від президента Броніслава Коморовського отримав Бронзовий хрест заслуги. М. Скірка є директором програми навчальних візитів до Польщі «Study tours to Poland» в Колеґії Східної Європи ім. Яна Новака-Єзьоранського. У рамках цієї програми студенти і професіоналісти з країн Східної Європи, найбільше з України, вивчають польський досвід щодо державної трансформації.
Григорій СПОДАРИК: Президентські нагороди вручено за допомогу та сприяння демократичним перетворенням в Україні. Чому «інвестиція» в Україну для багатьох є так важливим питанням?
Мирослав СКІРКА: Те, що зараз відбувається в Україні, є викликом не лише для Польщі, але й для Європи. Ми повинні перестати говорити про допомогу, бо це має бути початок постійної співпраці і підтримки в перебудові цієї держави. Ми виразно бачимо, що в Україні, на відміну від слабких і корумпованих державних структур, міцне українське громадянське суспільство виявилося навіть сильнішим, ніж НАТО, оскільки це воно зупинило Путіна. Європа ще довго й марудно роздумуватиме над відносинами з імперіалістичною Росією, а громадянський сектор в Україні знає, як її зупинити і має силу для перемоги. Тому наша зовнішня активність повинна йти в цьому напрямку, а саме – допомогти суспільству будувати громадянську Україну. Ідеться про те, щоб відібрати державу від олігархів і впливів політичних кланів та зробити її саме більш громадянською і європейською.
Який бачите для цього шлях?
Тут, на мою думку, може запрацювати кілька механізмів. Перш за все, людям треба повернути довір’я до держави. А це можна досягти, розвиваючи самоврядування і децентралізацію. Це означає: владу відібрати Києву і передати вниз до людей, які самі мають бути господарями власної території, грошей, самі також відповідають за стратегію розвитку своїх реґіонів тощо. Українці протягом останнього року показали, що вони абсолютно гідні довіри. Друга справа – це використання громадських організацій, як складової частини контролю над політичною системою і політиками. Немає значення, чи це попередній, чи теперішній президент, чи навіть Верховна Рада – вони просто мають забагато влади, яку самі собі взяли. Тому треба обмежити ці повноваження, що і є завданням українського громадського сектору, який необхідно зміцнювати.
Часто говориться, що Польща в цьому плані може бути особливо допомогти. Чому?
Громадянське суспільство у Польщі відкрило процеси, які довели до повалення комуністичної системи у Східній Європі. Тепер бачимо, що громадянське суспільство в Україні повалило пострадянську систему і режим Віктора Януковича, за якими стояв Владимір Путін та вся неоімперіалістична нарація Росії. Що з цього вийде, це вже інше питання. Якщо би вдалося повторити польський успіх, то громадянський сектор в Україні почав би будувати нормальну демократичну й економічно успішну державу. Саме тому таким корисним є польський досвід, при чому тут треба знайти найуспішніші способи його передачі. Водночас це Україна мусить «запрограмувати сама себе наново», бо ніхто за неї цього не зробить. Майдан показав, що є для цього потужний інтелектуальний потенціал і навіть готовність людей віддавати своє життя. Це дуже важливо, бо багатьом здавалося, що такого потенціалу в Україні не буде. Отже, наше завдання на сьогодні – це дещо українцям підказати.
Дискусія в Президентському палаці показала, наскільки з’явилися різні форми допомоги Україні з польського боку. Ви як оцінюєте загальну активність у цьому плані?
Я тут доволі критичний. Дійсно, з польського боку ми бачимо велику активність неурядових організацій, однак вона є мінімальною з боку державної влади. Навіть Литва робить більше, ніж Польща. На мій погляд, ми є свідками абсолютної кризи лідерства у Польщі, якщо йдеться про формування східної політики. По суті, немає нікого, хто б свідомо і відповідально будував політику відносно України. Пробує це робити Канцелярія президента, хоч її можливості у плані виконавчої влади є обмежені. Польща відмовилася від мілітарної допомоги Україні, не хоче продавати їй зброю, але й нічого іншого. Польща не має жодної програми економічної підтримки України. Тут не йдеться про те, щоб прямо давати гроші, але, наприклад, про створення якихось інвестиційних фондів. У польсько-українських освітніх програмах на державні польські кошти практично також ніщо не відбувається. Певні проекти виконує Фонд міжнародної солідарності, який формально володіє державними коштами, але і це тільки «мінімум» відносно викликів, перед якими стоїмо. Якщо подивитися на активність Канади чи Швеції, ми можемо без перебільшення сказати, що Польща тут не лідирує… ■
