Пам’ятаєте трьох мавп? Одна закриває вуха, друга – очі, третя – уста. Така схема передачі інформації прийшла мені на думку останнім часом, коли польська преса знову звернула увагу на події польсько-української історії. Річ у тім, що деякі люди мають власну, нехрестоматійну точку зору на це питання, а польські автори та ЗМІ – як мавпи – не хочуть ані бачити, ані чути іншої інтерпретації відносин. Це стосується також людей, які утверджують свій погляд на історію. Про говоріння й писання третьої мавпи, тобто преси, годі навіть подумати. Свідома сліпота, себто навмисне обмеження інформації, щоб викликати бажану реакцію. Словом – маніпуляція суспільною думкою.
“Ми знаємо краще” Першим скандальним прикладом нехай буде справа з меморіальною дошкою на честь польських професорів, розстріляних нацистами 1941 р. у Львові. Таку дошку вмурували у свидницькому костелі Пресвятої Богородиці з інформацією, що професорів убив німецький батальйон “Нахтіґаль”, в якому служили українці. Вся ідея з дошкою вийшла з Товариства шанувальників Львова і Східних Кресів. Пригадаю, що в липні у Львові відкрито спільно з польською стороною пам’ятник розстріляній польській науковій еліті міста: на ньому, згідно з історичними фактами, не згадується причетність українців до злочину. Навіть польські історики (напр., Ґжеґож Грицюк) ясно пишуть, що це вчинив німецький СС без причетності українців. Відповідний протест до мерії Свидниці написав мер Львова Андрій Садовий. Голова Товариства шанувальників Львова Кароль Лівірський, як подає “Gazeta Wyborcza”, виправдовувався браком знань: він вичитав на кресовому сайті “єдину слушну правду”, яка й стала істиною. Він перепросив, зняв таблицю, але в глибині серця переконаний, що не зробив помилки. Тож навіщо перепрошував?!
Постає такий механізм: якщо полякам зробили щось погане на т.зв. Кресах, то це обов’язково були українці. Як же інакше?! Якщо ні, то це змова в ім’я незрозумілого примирення й добросусідства. Ми ж, мовляв, знаємо краще, годі про це дискутувати. Якщо факти про це не говорять, то тим гірше для фактів, адже мусили незручну правду прикрити…
“Наша правда – правдивіша” Наступним прикладом “єдиної слушної правди і тільки правди” є інформаційна кампанія преси правого спрямування – щоденника “Rzeczpospolita” з його дочкою-тижневиком “Uważam rze”. На їхніх сторінках з’явилися вельми “цікаві” матеріали. Перший – під заголовком “Niechciana historia” авторства відомого публіциста Рафала Земкевича – можна назвати “Приходить кресов’янин (або ксьондз) до Земкевича”. Першу брехню автор подає відразу в першому реченні. Пише, що його стаття, надрукована у квітні 2008 р. про Волинську різню, була першою в незалежній Польщі в газеті з головного русла ЗМІ. Цим хоче довести те, як виникає з дальшого тексту, що в ім’я “політичної коректності” цю тему замовчують і що кресові середовища вважають за ненависних маніяків. Шановному редакторові пригадаю, що “Gazeta Wyborcza”, публікуючи статті на цю ж саму тему, випередила його щонайменше на 15 років: перші статті з’явилися вже в 1993-95 рр. Такий знаменитий публіцист не знає цього? А може просто автор вважає, що “Wyborcza” не є газетою головного русла ЗМІ, бо чи ж вона… польська? Якщо мене пам’ять не зраджує, тоді Польща була незалежною. Та, може, для Р. Земкевича не була?..
Р. Земкевич пише, що масові злочини почалися 1942 р. Але не згадує, що німці на Замойщині створили санітарну зону з українців, щоб охороняти німецьких поселенців. І саме ці українці стали у 1942 – на поч. 1943 рр. жертвами польських партизанів. Так само “забув” про Холмщину влітку 1942 р. Волинь була продовженням, з цією різницею, що тут більше гинуло невинних поляків лише через своє національне походження: так, як більше гинуло невинних українців на Холмщині та Замойщині в 1942-43 рр.
Кровожерливий народ Р. Земкевич описує жорстокість селян і бачить причину цього в намірі залякати поляків. Ева Семашко в сусідній статті іде ще далі, пишучи, що українцям справляло приємність муки польських селян. Семашко вважає, що культура насильства є притаманною для українського народу! Невже?! Сліпа ненависть Семашко затьмарила їй розум. Нехай почитає про селянські бунти в Європі: у Франції 1358 р., в Англії 1381 р., Угорщині 1514 р., Німеччині 1525 р., Чехії в ХVII ст., Росії – у 1606, 1667, 1707, 1773 рр. Їхня жорстокість – нічим не менша. А в Польщі – т.зв. “галицьке повстання” (пол. rabacja galicyjska, rzeź tarnowska, rzeź galicyjska), згадане у “Весіллі” Виспянського (“Mego dziadka piłą rżnęli…”)? Про це згадує Станіслав Стемпень у “Галицькому кур’єрі”: “…вистачить пригадати т.зв. повстання в Галичині 1846 р., коли селянські банди з сокирами, вилами й косами тільки протягом місяця (від 18 лютого до другої пол. березня) вирізали 1,2 до 3 тис. землевласників, дворянських чиновників і князів, спалили 500 дворів. Мордували жорстоко – четвертували, обтинали голови, перерізували пилами і майже завжди вчиняли наругу над трупами (“щоб пан вже не встав”). У Тарнові кров плила вулицями”.
З цього ясно виникає, що нечувана жорстокість не є притаманна народам, а найубогішому прошаркові суспільства – неосвіченим, податним на маніпуляції селянам.
Семашко припоминає жорстокість повстання Хмельницького, то слід нагадати загальноприйняте тоді насаджування на паль козаків і видовища з покарання козаків тортурами, напр. у Варшаві… І що, чи з цього виникає, що полякам природне насильство?.. Мені ще розум не затьмарився, щоб так широко узагальнювати.
Волинська етнічна чистка, так само як і акція “Вісла”, є одним цілісним явищем, яке можна назвати польсько-українським конфліктом, а Волинь і “Віслу” – його трагічними елементами. Про це пишуть відомі історики Тімоті Снайдер та Володимир В’ятрович, які аналізують у широкому контексті польсько-українське протистояння. Снайдер слушно говорить, що польська еміґраційна влада українцям “не запропонувала нічого більше, крім автономії в передвоєнних кордонах”, а польський уряд в екзилі “мав імперські ознаки” стосовно українців, а також “ще перед війною польські націоналісти, згідно з концепцією Національної демократії (“ендеції”) Романа Дмовського, мріяли про вигнання кожного українця з Польщі”. Цю концепцію після Волинської трагедії використали польські комуністи для проведення акції “Вісла”, а вплив на це мала етнічна чистка на Волині. Таким чином, це був останній акцент польсько-українського конфлікту. Сліпими тут є як польські, так і українські історики, що витягають з контексту лише по одному елементові подій 1939-1947 рр.
Українські націоналісти, за словами американського професора, вважали, що Польща беззаконно окупує українську землю та ще й колонізує її. Снайдер пише, що німецька національна політика деморалізувала як українське, так і польське населення, а українські селяни відчували голод на землю. Від себе можу додати, що жах, коли надалі шукаються можливості вичищення своїх рук – як від трагедії на Волині, так і акції “Вісла”.
Снайдер вважає теж УПА реґіональною організацією, яка в найкращі часи налічувала 0,1% українського населення. Виникає питання: то хто тоді різав поляків? УПА штовхнула населення до розправ, і колесо машини пішло…
Кращі й гірші жертви
“Спеціаліст” з питань “істини” в польсько-українському конфлікті Е. Семашко вважає, що не слід спільно вшановувати українські жертви в Сагрині та навколишніх селах із польськими жертвами в Острівках та Волі-Островецькій на рівні президентів Польщі та України (стаття у виданні “Rzeczpospolita”). Обґрунтовує це тим, що одна операція була превентивно-відплатною, а друга – звичайним нападом; крім цього, поляків, на її думку, жорстоко вбили (тут вставити відповідний набір способу вбивств), а українців лише спалили, убили кулями, задушили димом… До цього ж, у цих волинських селах загинуло значно більше поляків, ніж українців на Холмщині – тож це, на думку авторки, був геноцид і не можна зрівнювати цього геноциду з превентивною акцією.
Бігме, не збагну, як жінки й діти в Сагрині та сусідніх селах мали б нападати на польських сусідів… До того ж, знову маємо гонку жертв. Найгірше в цьому, виходить, що одні жертви не гідні вшанування спільно на рівні президентів, бо не так загинули (від куль, вогню, диму), а другі – гідні, бо загинули “правильним чином”: цебто від сокир, палиць, вил тощо. Далебі, слів мені бракує від такої логіки Е. Семашко…
