Валерій Майданюк ■ УКРАЇНА ■ 2011-11-04
Після перемоги Всеукраїнського об’єднання “Свобода” на місцевих виборах у західноукраїнських областях на політичну силу Олега Тягнибока почали звертати велику увагу. Практично всі соціологічні контори і політологи передбачають проходження “свободівців” у парламент на рівні 5-6% електоральної підтримки. Сьогодні в українських мас-медіа багато говорять про Олега Тягнибока та Ірину Фаріон, ідеологію партії, питання її фінансування. Багато запитань викликають радикалізм, ксенофобія та антисемітизм “Свободи”, випадки насильства 9 травня у Львові.
Оскільки основними факторами успіху “Свободи” в Західній і Центральній Україні самі “свободівці” визначають ідеологію, партійну програму та харизму лідерів партії, то ці складові елементи політичного успіху політичної сили заслуговують на детальну увагу. Адже дивною є ситуація, коли в культурному, науковому та історичному місті Львові однопартійну більшість сформувала жорстко централізована партія тоталітарного типу, ідеологією якої є соціал-націоналізм, її ворогами оголошені лібералізм, демократія і толерантність, а партійні лідери закликають до фізичного насильства над політичними опонентами.
Виникнувши на початку 90-их рр. під назвою “Варта Руху”, невдовзі стала називатися Соціал-національною партією України (СНПУ), яка відрізнялася політичним радикалізмом та близькістю до фашизму й нацизму. Пізніше СНПУ змінює назву на Всеукраїнське об’єднання “Свобода”, явно запозичивши бренд від право радикальної австрійської партії свободи, лідер якої Йорґ Гайдер був відомий своєю прихильністю до нацистів та неодноразово висловлювався про позитивні моменти часів ІІІ Рейху, зокрема, існування концтаборів.
“Свобода” довго йшла до політичного визнання, з кожними виборами поступово подвоюючи свій електоральний здобуток – і така тенденція продовжує зберігатися. Завдяки вдалому залученню до своєї передвиборчої боротьби значних коштів (щодо джерел яких іде дискусія серед експертів), “Свободі” вдалося обійти інші популярні в Галичині націоналістичні й консервативні партії і задекларувати себе єдиною українською та істинно націоналістичною партією у вітчизняному політикумі. Хоч головним каталізатором перемоги “Свободи” на місцевих виборах, зокрема на Львівщині, став вихід ВО “Батьківщина” з виборчого процесу. Партію Юлії Тимошенко у Львівській області спочатку клонували, дезінформуючи населення, а потім усунули від участі у виборах, знищивши її як політичну силу, дозволивши таким чином “Свободі” зайняти місце єдиної вагомої політичної сили на Львівщині. Участь “Батьківщини” у виборах до львівських міської та обласної рад не дала б можливості “Свободі” відкусити настільки великий шматок електорального пирога в обсязі приблизно 60 мандатів Львівської міської ради, що дозволило “Свободі” сформувати однопартійну більшість. Тому “Свобода” мовчала, коли реґіонали розвалили “Батьківщину” на Львівщині – адже чужими руками усунуто найбільшого суперника.
Однією з центральних категорій ідеології “Свободи” є антилібералізм, антидемократизм і нетерпимість до політичного плюралізму. Політичних опонентів лідери “Свободи” називають “комуняками”, “москалями”, “ліберастами” й “толерастами”, висміюючи ці якості та наголошуючи на їхній шкідливості для держави і нації. Демократична форма правління з її правами людини, на думку “свободівців”, дискредитована, не піддається лікуванню й не є більш ефективною формою організації українського суспільства. Характерними рисами риторики “Свободи” є ксенофобія, що проявляється у ворожнечі до “москалів”, латентному антисемітизмі та антиімміґраційних настроях. Подібні ідеї виросли на ґрунті галицького містечкового націоналізму та ксенофобії і давно є буденним явищем для карпатського села, проте сьогодні вони лунають з уст голів та секретарів обласних і міських рад Західної України.
Ще однією з ключових ідеологічних складових “Свободи” є соціал-націоналізм, що в деяких аспектах нагадує ідейні положення гітлерівської партії НСДАП. Визначаючи ідеологічні аксіоми соціал-націоналізму, один із лідерів ВО “Свобода” Ю. Михальчишин зазначає: соціал-націоналізм виступає за соціалістичну модель справедливості в економіці, за націократію в державному будівництві та антиґлобалізм у зовнішній політиці. Притаманні цій ідеології колективізм та абстрактні догматичні ідеї нівелюють значення індивіда в міфічній боротьбі “світла і темряви”, виховуючи в малоосвіченої молоді фанатизм, аґресію і жертовність.
Особливою темою є особистісні якості лідерів “Свободи”, політичні промови і поведінка яких часто вражають своєю аґресією, фанатизмом, нетерпимістю та ненавистю. Такі керівники партії, як О. Тягнибок, І. Фаріон чи Ю. Михальчишин, є особистостями авторитарного типу “вождя”, історичні аналогії з якими можна провести лише на прикладі авторитарних диктаторів. Для подібних людей їхні власні ідеї, справи та цінності є пріоритетними над проблемами пересічного українця, який прийшов у громадську приймальню просити допомоги. Ідея нації і стан держави є вищими цінностями над індивідуальними потребами мешканця Львова, у якого зникло світло чи сантехніку прорвало у квартирі: особливо якщо врахувати той факт, що вояки УПА, які боролися за державність, у криївках жили без комунальних розкошів.
Тому питання, чому жителі Галичини на минулорічних місцевих виборах з усіх нових привабливих партійних проектів обрали саме авторитарні популістські обіцянки “Свободи”, залишається відкритим. Відповіддю може бути той факт, що жителі посттоталітарної Галичини хочуть “порядку і стабільності” не менше, ніж шахтарі Донбасу: проте порядку в українському розумінні, і ВО “Свобода” виявилася найближче до цих суспільних вимог в умовах вигідної кон’юнктури.
Очевидно, ВО “Свобода” має всі шанси пройти до парламенту й на державному рівні репрезентувати націоналістичні інтереси – на противагу вже присутнім там комуністам і російським націоналістам, що суттєво збалансує терези українського політикуму. Але чи пройде “Свобода” випробування владою і чи не перетвориться на черговий тушкований партійний проект, зберігши ідеологічну риторику для виборців пенсійного віку, а на практиці – займатиметься бізнесом, торгуючи голосами у великій політичній грі, як це сталося, наприклад, з Компартією України? Те, що доступ до економічних ресурсів та розширення свого впливу є для “свободівських” бізнесменів пріоритетним, – свідчить діяльність фракцій “Свободи” в радах західноукраїнських областей. Проте сильною стороною партії є вдале видавання своїх особистих, владних та фінансових інтересів за інтереси нації і держави. І важко старенькій бабусі, яка була пов’язана з УПА та відсиділа в Сибірі, пояснити, що лідери “Свободи” – це лише бізнесмени й політики, а не відважні й жертовні борці за Україну: такі, як їхні виборці.
“Наше слово” №45, 6 листопада 2011 року {moscomment}
