Записав П.А. ■ ПОГЛЯДИ ■ №32, 2013-08-11
Кость Бондаренко, політолог
Святкування 1025-річчя Хрещення Русі дало серйозний поштовх до ідеологічних дискусій в українському суспільстві. Воно показало, що і на сході України, і на заході є бажання переглянути історію в плані того, чиїм же надбанням була Русь, що це була за держава. І наскільки сьогоднішня Україна може вписуватися в ідею Путіна та Кіріла про «рускій мір». До речі, дуже цікаво й те, що Кіріл, приїхавши на святкування 1025-річчя, ніде жодним словом не згадав про «рускій мір». Тобто очевидно, він сам зрозумів, що в нинішніх умовах це буде абсолютно зайвим. Те, що Путін демонстрував свою зверхність і відстороненість від цього процесу, непунктуальність, показало, що сьогодні наявні серйозні суперечності між Путіним та президентом України. А також показало, що Путін розуміє: Україна навряд чи відступить від бажання підписати Угоду про асоціацію з ЄС.
Що стосується Кіріла, то він розуміє, що на території України найбільша кількість православної пастви; майже половина всіх надходжень до Московського патріархату йдуть з України. Путін розуміє, що Україна є важливим економічним та геополітичним козирем у його іграх, і втрата її може неґативно відбитись на перспективах Росії.
Що стосується політичного моменту, включення України в «рускій мір» стане контролем над українською економікою та політикою. Тобто в короткостроковій перспективі Україна може виграти за рахунок того, що вона буде повністю контролювати потоки товарів, які йтимуть з Європи в Росію, Казахстан тощо. Ця ідея лежить в основі Митного Союзу. Але тут йдеться про ідеологічне підґрунтя: політично всі наступні після Януковича президенти будуть призначатися з Росії. Ми це теж розуміємо.
Іде процес переговорів між Українською православною церквою Київського патріархату і частиною Московського патріархату. Цей процес триває кілька років, він супроводжується серйозними скандалами і внутрішніми суперечностями. Я не виключаю, що якась частина оточення Володимира (Сабодана) може піти на канонічне об’єднання з Церквою патріарха Філарета. Чи це буде за їх життя, чи за кілька десятків років – невідомо, але процес триває. Так само очевидно, що осторонь не залишаться представники Української автокефальної церкви. Вони також підуть у цей об’єднавчий процес. Але в той же час залишиться осторонь частина єпископів, які сьогодні орієнтуються на Московський патріархат, на Москву, зокрема одеський, донецький митрополити і частина інших, які займають дійсно промосковську позицію. Процес надзвичайно складний. Головне, щоб політики якомога менше втручалися в нього. Адже Віктор Ющенко продемонстрував, що втручання політиків до церковних процесів ні до чого доброго не приводить.
Роман Кабачій, журналіст, історик
Ми всі були свідками гучного святкування 1025-річчя Хрещення Русі. Щоправда, у Києві я не помітив, як це відбувалося в греко-католиків, можливо, у Львові все пройшло по-іншому. Першого дня ми бачили Українську православну церкву Московського патріархату, підтримку з боку влади, патріарха Кіріла та В. Путіна. На другий день бачили святкування Київським патріархатом. Люди були позитивно налаштовані, для них це стало справжнім святом. Ось тільки чомусь першого дня вони не могли потрапити до свого патріарха – вхід на Володимирську гірку був відкритим лише для запрошених. І бабці, яких висилали священики з сіл, йшли звідти плачучи. Водночас у перший день я помітив людей у вишиванках, пару – в білих костюмах з червоною вишивкою, що свідчить про позитивне сприйняття цього дня.
Натомість варто пам’ятати, особливо українцям у Польщі, що сьогодні атеїзація українського суспільства дійшла до межі, як і за радянських часів, коли люди були переконані, що вони православні, що вони вірять у Бога, що вони знають, як перехреститися, однак, заходячи в церкву, питають, з якого боку поставити свічку. А ще – жінки пам’ятають, що в православну церкву треба вдягати хустку. Проте глибше їхня віра не сягає. Я так розумію, що за двадцять років незалежності обидві Церкви (я маю на увазі Київський та Московський патріархати) зробили кроки до повернення українцям довіри. Натомість частина священнослужителів здійснювала це шляхом зомбування чи залякування, особливо у Московському патріархаті: «Як не вірите в Бога, ми не поховаємо вас на цвинтарі, як не проголосуєте за Януковича, ми теж вас там не поховаємо». Київський патріархат, можливо, поводився трошки коректніше, але не проявляв такої ініціативи, як неопротестантські Церкви, які залучають дуже багато людей. Я, власне, розповідав своєму польському знайомому, що в Києві існує єдиний у Східній Європі мормонський храм – це фактично центр діяльності мормонів у Східній Європі, і це показує, наскільки вони тут сильні.
Святкування ювілею 1025-річчя – це ініціатива, передовсім, з боку влади, яка багато вклала в цей захід. З українських гуртів було лише два, усі решта – з Росії, я думаю, якраз це і відвернуло від нього багатьох людей. Натомість усе стає зрозумілим на прикладі того, як урядова Партія реґіонів та особисто Янукович трактують релігію. А трактують вони її досить інструментально. Ми знаємо, яке багатство крутиться навколо ієрархів, як вони ставляться до журналістів, до пам’яток. Їхня релігійність має у певному сенсі формальний характер. І вони чомусь переконані, що це правильний підхід, який, як і дружба із так званим «правильним православ’ям» – Московським патріархатом, зможе допомогти їм утримати владу. Натомість Українська церква Київського патріархату не могла не відповісти на урядове святкування і мусила так само організувати похід. Показовим стало те, що зібралися тисячі людей, а це засвідчило незгоду з трактуванням тієї Церкви, котра має більшість приходів в Україні, тобто з Московським патріархатом.
