Петро Андрусечко ■ УКРАЇНА ■ 2009-11-26
1 грудня 1991 року в Україні відбувся референдум, який підтверджував незалежність України, проголошену Верховною Радою 24 серпня. Варто додати, що це був єдиний референдум подібного типу на радянському просторі.
Проголошення незалежності України відбувалося у дуже напруженій атмосфері. 18-21 серпня 1991 р. в Москві відбувся путч – спроба насильницького відсторонення Михаїла Ґорбачова від влади. Очолив його Державний комітет з надзвичайного стану (рос. – ГКЧП). Верховна Рада СРСР та сам Ґорбачов кваліфікували дії ГКЧП як державний переворот.
Верховна влада в Києві, у свою чергу, зайняла спочатку очікувальну позицію, проте українські національні організації розпочали активну діяльність. Пружність Руху та інших партій і організацій, а також слабкість путчистів змусили “націонал-комуністів” до відповідних дій. 20 серпня Верховна Рада Української РСР ухвалила рішення, що на території України рішення ГКЧП не мають сили. 21 серпня Леонід Кравчук засудив переворот у Москві. Дорога до проголошення незалежності була відкрита. 24 серпня 1991 р. на позачерговій сесії ВР УРСР прийнято Акт проголошення незалежності України, яким створювалася незалежна українська держава (364 голоси “за” і лише 4 – “проти”). Також визначено на 1 грудня 1991 р. республіканський референдум і підтвердження акту проголошення незалежності. Дата плебісциту співпадала з терміном проведення перших президентських виборів, визначеним ще в липні того ж року.
Політолог та історик, директор Київського інституту проблем управління ім. Горшеніна Кость Бондаренко так характеризує події 1991 р.: “Для Кравчука дуже важливо було продемонструвати, що проголошення незалежності відбувається леґітимно. У 1991 році українці проголосували на іншому референдумі (17 березня 1991 р.) за те, щоб залишитися у складі оновленого Союзу. Тому потрібно було подолати результати старого референдуму і показати, що українці все ж бажають жити в окремій державі. Україна була надзвичайно важливим елементом Союзу Радянських Соціалістичних Республік. Михаїл Ґорбачов – генеральний секретар Компартії Радянського Союзу і президент СРСР – у той момент наполягав, що Україна не може вийти зі складу СРСР. Лякав Україну громадянськими війнами, катаклізмами”. Наприкінці серпня М. Ґорбачов, реагуючи на звістку про події в Україні, виступає на центральному телебаченні з розпачливим визнанням, що ані Союз не може існувати без України, ані Україна без СРСР. Як швидко виявилося, лише перша частина заяви справдилася.
Практично водночас з проголошенням Акту незалежності (30 серпня 1991 р.) заборонено діяльність Компартії України. Не висловили спротиву навіть представники Політбюро ЦК КПУ, які засідали у Президії Верховної Ради. Номенклатура погодилася з фактом, що Союз не в стані вижити, натомість незалежна Україна дає величезні можливості в розподілі влади та власності. Осінь 1991 р. пройшла під знаком зміцнення державних структур.
Перед референдумом розпочали інтенсивну агітацію за підтримку незалежності. К. Бондаренко зазначає, що “для Кравчука було важливо продемонструвати, насамперед Михаїлові Ґорбачову, що це рішення українського народу. Для цього він навіть пішов на цілий ряд моментів, які могли би дати можливість українській владі впливати на волевиявлення громадян. Скажімо, у Законі про референдум (актуальний і досі) не передбачені спостерігачі на виборчих дільницях, не передбачені інші форми контролю за здійсненням волевиявлення. Тоді ж, у 1991 році, Кравчук вагався і не знав, чи насправді народ проголосує за незалежність. Результат його дійсно приємно вразив. Тому сприяло кілька фактів. Кожен з кандидатів в президенти аґітував за незалежність, оскільки референдум співпав з виборами президента. Аґітація, яка була на той час розгорнута в основному Народним рухом, насамперед була соціального та економічного характеру. Говорилося, що буде нове суспільство, максимально відкрите і демократичне, і багато хто саме в це повірив”
Приводи для оптимізму справді були. Влада поширювала інформацію з рапорту “Дойче банку”, у якому економічний потенціал України оцінювався дуже високо (порівняно з прибалтійськими республіками, Росією, Білоруссю та Казахстаном). У листопаді “Голос України” опублікував звернення Верховної Ради із закликом підтримати 1 грудня незалежність. Парламент України зазначав: “не підтримати незалежність – означає підтримати залежність…”. Український історик Георгій Касьянов у зв’язку з цим вважає, що тим самим результати референдуму фактично були запрограмовані. Сьогодні можна сказати, що влада та опозиція уміло використали PR-технології. А побоювання справді були обґрунтованими. Як згадує перший президент України Леонід Кравчук, Ґорбачов не відмовлявся від спроб переконання та впливу в Україні, щоб та приєдналася до нового Союзного договору. Водночас, на думку Кравчука, Ґорбачов “здійснював інтенсивну “обробку” громадської думки”.
1 грудня 1991 р. 90,3% громадян України висловилися за її незалежність (при явці на виборчих дільницях 84%). Що істотно, навіть у найбільш проросійському реґіоні – Криму, незалежність підтримали 54,19% респондентів. До Кравчука задзвонив президент США Джордж Буш, який, як пригадує Леонід Макарович, назвав результати “приголомшливими” (хоч у серпні 1991 р. в Києві Буш закликав до збереження СРСР). До Ґорбачова Кравчук задзвонив сам, але той уникав обговорення цієї теми.
У президентських виборах переміг колишній партапаратчик Леонід Кравчук. На думку Костя Бондаренка, це було викликане тим, що національно демократичні сили не змогли об’єднатися і виставити спільного кандидата, а сам Кравчук як людина влади був популярний у суспільстві.
Присяга першого президента незалежної України була складена Кравчуком 5 грудня. Залишалося одне – треба було вийти зі складу СРСР і поховати Радянський Союз. Ґорбачов продовжував наполягати на підписанні порозуміння, але вже деякий час тривали розмови між Борисом Єльциним, головою парламенту Білорусі Станіславом Шушкевичем та Кравчуком. 7 грудня в резиденції “Вискулі”, у білоруській частині Біловезької пущі відбулася зустріч трьох глав з метою обговорення, яке майбутнє має нова Союзна угода. У результаті появився документ, преамбула якого констатувала: “Союз РСР як суб’єкт міжнародного права та геополітична реальність припиняє своє існування”. Радянська імперія перестала існувати.
Водночас з 1991 роком завершився й романтичний період. Наступне десятиліття принесе величезні соціальні, економічні та політичні проблеми. Чимало з них не розв’язані й до сьогодні. Однак ніхто не заперечить, що Україна як незалежна держава відбулася.
“Наше слово” №48, 29 листопада 2009 року {moscomment}
