У країні чорних крил
Метою акції “Вісла” було те, щоб українці як національна меншина швидко щезнули в повоєнній Польщі. Проте минали роки і, слава Богу, не все так склалося, як гадалося. Тому влада вирішила дати нашій громаді “ангелів”, які мали нас пильнувати, щоб не трапилося щось несподіване.

Ангели ці не були хоронителями, бо крила в них були чорні, не вгору злітали, а вниз, і мали сумні обличчя (я не пам’ятаю тих часів, але таке чув). Влада їх любила. Великою мірою за “добре слово” – тобто свіжу новину, донесення до відома про ворожу діяльність. Тим виявляла свою специфічну “братню любов” до “українського питання”. Здається, найкращими чорнокрилими були представники нашої ж громади. Вони не лише слово приносили офіцерам, але і здійснювали певні акції на зло громади, нерідко знову ж таки словом, наприклад, очорнювали авторитетних осіб. Чим більше публікується документів, тим ширше відкриваються очі тим, хто жив тоді дорослим життям.

Усе одно комусь страшно
Після демократичних змін над Віслою сексоти, мабуть, переживали справжню кризу. Бо ж чим тепер заповнити своє життя? Їхнє слово на службі стало менш придатним. Стара система помалу відходила, але повільніше зникають стереотипи й упередження. Можуть це підтверджувати звинувачення, нібито ОУП веде політику з метою дестабілізації і руйнування польської держави. Деякі з таких заяв виникають просто з ненависті, але деякі, мабуть, відображають страх перед нами. Точніше, перед нашими: згуртованістю, однодумністю, активністю, структурами, успіхами, розвитком, участю в політичному житті на різних рівнях (як тільки хтось з нас пройде до якихось владних структур, то зразу виникають звинувачення, інтриґи), працею з дітьми та молоддю тощо. Надалі є люди, яким чомусь ми – як сіль. Сіль не цієї, що треба, землі – і до того в оці. Їхні дії – свідомі та заплановані. У добі мас-медіа воюють словом.

“Найгірше болить, коли людина своя”
Крім “споконвічних” зовнішніх борців, є наші внутрішні вояки слова, які шкодять громаді та її справам. Залишається надія, що їхня позиція – несвідомо-тимчасова. Тут, мабуть, немає злої волі, щоб навмисне шкодити українській справі. Тут просто є звичка – пліткувати. Тобто повторювати неперевірену інформацію, а ще й трішечки додавати від себе. Ніби нічого страшного, ніби без великого значення, але, оскільки ми народ хрещений, то варто подивитися, що про надмірну активність язика мовить християнське джерело. “Є шість речей, які Господеві огидні, ба й сім, що для душі його осоружні: горді очі, язик брехливий, руки, що кров безвинну проливають, серце, що кує лихі задуми, ноги, що біжать до зла швидко, фальшивий свідок, що дихає брехнею, та той, що між братами сіє чвари” (Прип. 6:16-19). Просто вже віддавна відоме, що оце “я не знаю, але так кажуть” – нерідко нищить добре ім’я і життя. Достатньо подивитися в телебаченні, як “ліквідують” якусь особу словом, часто-густо кидаючи неправдиві звинувачення. Натовп любить сенсацію та сварню – але не правду. Ми чомусь дуже полюбляємо бити по своїх. Мабуть, кожен може знайти приклад на “своєму подвір’ї”, у своїй парафії: як десь почутими брехливими словами кривдять інших, розвалюючи спільноту, добивають і так уже нечисленну громаду.

“Постав, Господи, устам моїм сторожу” (Пс. 140:3)
Я глибоко переконаний, що добре бути обережнішим і більш стриманим. Також у передаванні непідтверджених вісток і сенсацій – особливо тих, які в поганому світлі ставлять когось із нас, українців. Можна тим дуже просто скривдити людину, якій пробують “дошити” якусь чорну історію. Сьогодні ускладнюють життя одному, а завтра – комусь іншому, бо є така огидна звичка. А нам добре було б бути більш солідарними і не брати на себе ролі безкоштовного носія неправди. “Прожени насмішника геть і незгода відійде, і втихомиряться спори та зневаги” (Прип. 22:10). Варто пам’ятати, що успіх одного з нас може бути успіхом нас усіх. Але так само є і з поразками.