Анна Вінницька ■ УКРАЇНА-ПОЛЬЩА ■ 2009-12-18
27 листопада в Районному суді в Щецині розпочалося судове розслідування у справі невиплати фірмою “ALFATECH” належних грошей громадянам України та відмови підписати з ними трудові договори. До почесного консула України в Щецині Генрика Колодія звернулося близько 60 українців та понад 20 молдаван, переважно будівельників, які працювали у фірмі “ALFATECH”.
Серед них були й такі, які до Щецина приїхали вдруге або втретє, оскільки працедавець пообіцяв, що зароблені гроші перешле в Україну, чого не зробив, тому постраждалі вирішили переговорити з представником фірми “ALFATECH” Ґжеґожем Ґуриною. За кожним разом працедавець обіцяв, що заплатить завтра-післязавтра, виплачуючи авансом лише по 100 зл. на тиждень. Таким чином, борг досягав навіть кількох тисяч злотих на одну особу.
– Те, що вдалося довести до судового розслідування у зв’язку з невиплатою грошей для великої кількості громадян України, можна вважати прецедентом, однак сама невиплата грошей не є прецедентом. Тільки минулого року я допоміг понад сотні українців, яким вдалося таки отримати свої гроші, – каже почесний консул України в Щецині Г. Колодій. – Такі інциденти трапляються не лише в Щецині, але також у Свиноуйсці, Мендзиздроях чи Пижицях. Однак у багатьох випадках українці нікого не повідомляють про невиплату грошей, оскільки дуже часто буває, що вони є російськомовними і тому їм набагато важче зв’язатися з українською громадою, – продовжує Г. Колодій.
Офіційно “ALFATECH” запрошував працівників до себе, однак згодом виявилося, що фірма є посередником для іншого працедавця. Українцям спершу обіцяли по 12 зл. за годину, потім сказали, що платитимуть за обсяг виконаної роботи. Насправді, попри те, що українці перебували тут леґально і мали всі необхідні дозволи, з ними не підписували трудових договорів і не платили за роботу.
– Для того, щоб до одного працедавця приїхала така кількість людей, мусить бути згода Повітового відділу праці. Дивно, чому нікого не цікавив факт, що фірма “ALFATECH” не має підстав запрошувати стільки людей, – каже Г. Колодій. – Адже “ALFATECH”, представляючись як будівельна фірма, не мала навіть жодної бетономішалки.
– У цій фірмі інструменти куповано за наші гроші. Нам навіть казали приїжджати зі своїми інструментами. Це ж просто сміх, мене навіть в автобус з інструментами не пустять! – говорить Іван Марчук, який разом із сімома іншими українцями передав справу до суду.
– Зараз мене не так цікавлять гроші (хоч їх теж шкода), але насамперед я б хотів, щоб була покарана людина, яка над нами знущалася. Від свого працедавця ми зазнали дуже багато прикрощів, це були різні слова та дії. Якщо йому потрібні працівники, то нехай бере поляків – у них більше прав і вони можуть більше довести як у суді, так і в будь-яких інших установах. Натомість він бере українців, бо знає, що вони тут незахищені, – каже Віктор Поліщук, якому фірма “ALFATECH” винна кілька тисяч.
Всі українці погоджуються: якби не почесний консул Г. Колодій, то справа не побачила б світла денного. Незважаючи на те, що Г. Колодій отримав чимало погроз (до нього телефонували і грозили, що спалять йому хату), він не піддався і вирішив довести справу до кінця.
– Я тоді зрозумів, що справа більш складна, ніж здавалося на початку. Бо коли 60 осіб працює протягом 3 місяців по 12 годин на день за 12 зл. за годину, то це дає біля 800 тис. чистого заробітку без жодного податку. Коли візьмемо до уваги факт, що протягом року приїжджають сотні українців, то це дає нечесним працедавцям величезні гроші, – каже Г. Колодій.
Ті, хто не платить своїм працівникам, представляють собою велику силу, оскільки за ними стоїть потужний капітал. У минулому була подібна справа з автомашинами. Тому на початку наступного року Г. Колодій хотів би, звичайно у співпраці з Генеральним консульством у Ґданську, організувати зустріч з участю західнопоморського воєводи, Генерального та Почесного консульств України, прикордонників, представників тюремної адміністрації, поліції, прокуратури та інспекції праці для того, щоб прискорити прийняття відповідних процедур з метою захисту працівників з за кордону. Бо ж рідко буває, щоб іноземці в справі про невиплату заробітної плати вдалися аж до суду.
“Ще гіршим від невиплати грошей було те, що я вперше відчув голод. Це ж не 33-й рік, а XXI століття! До того ж Європа – це мав би бути зразок для нас, бо ж українці також хочуть стати членами ЄС. Натомість у Польщі ми зустрілися з обманом та шахрайством”, – не без гіркоти каже І. Марчук. Його слова доповнює В. Поліщук: “Доходило до того, що ми їли сухі кукурудзяні пластівці, бо вони найдешевші, та запивали простою водою”. Згодом Г. Колодій залагодив їм фінансову допомогу, а то й допомагав сам. На прохання почесного консула у справу включився заступник воєводи Анджей Хмелевський, який за посередництвом Міського осередку допомоги родині для 21 робітника призначив по 100 зл. допомоги (саме віцевоєвода направив до прокуратури повідомлення про підозру в скоєнні злочину). Допомогли теж Caritas Polska, Caritas Вроцлавсько-Ґданської єпархії та щецинська греко- католицька парафія. “Це Г. Колодій домігся того, що ми – українці – маємо в чужій державі свої права та захист”, – каже Анатолій Шелестюк, який також бере участь у судовому розслідуванні.
“Ми отримали від почесного консула Г. Колодія надзвичайно сильну підтримку”, – кажуть в один голос українці. Насправді, більшість з них не вірили, що в чужій країні зможуть домогтися розгляду цієї справи. Дуже багато людей, взявши по 200-300 зл., навіть не підписували жодних заяв до прокуратури, кажучи, що це зайва тяганина та дурно втрачений час, та поїхали додому. Виходить однак, що варто добиватися своїх прав.
“Наше слово” №51, 20 грудня 2009 року {moscomment}
