Розмовляла Анна Вінницька ■ РОЗМОВА ■ №15, 2015-04-12
Розмова з Петром Андрусечком – воєнним кореспондентом, «Журналістом року 2014»
Зауважено Твою відвагу, детермінацію і професіоналізм. Чи Ти теж вважаєш, що це Твої найважливіші риси характеру і чи Ти вже встиг освоїтися зі званням «Журналіста року»?
Чесно кажучи, це дуже складне питання, оскільки важко самого себе оцінювати. Признаюсь, що я навіть не мав часу задумуватися над цим званням, тому що на другий день після церемонії вручення статуетки «Журналіст року» я повернувся в Україну. А там є важливіші справи, ніж роздуми про нагороду. Звичайно, це велика сатисфакція, але я вважаю, що це нагорода всіх тих, хто робив репортажі про події 2014 р. в Україні. Я співпрацював з багатьма журналістами і з Польщі, і з-за кордону: українськими і західними. Оскільки Україна була дуже важливою темою, цю нагороду треба було дати комусь з нас. З другої сторони, я порахував, скільки я зробив цих репортажів, вийшло, що для однієї лише «Газети виборчої» від моменту, коли я почав з нею співпрацювати, і до кінця грудня 2014 р. їх було понад 100. Крім того, були ще різного роду телебачення і радіостанції, тому тих репортажів було дуже-дуже багато.
Чи Ти вже порахував, скільки днів від початку трагічних подій в Україні Ти був у Польщі?
За останні півтора року я був у Польщі, може, 30 днів. Це зауважили навіть українські служби, і я отримав два штрафи за перевищення леґального періоду перебування в Україні. Більшість часу я проводив або в Криму, або на сході України, а це значить, що в гарячих точках, тому не мав часу залеґалізувати своє перебування.
Ти завжди був там, де діялося щось важливе, тобто на передовій. Пам’ятаю, як Ти передавав про гарячі події на площі Незалежності, a паралельно було чути вистріли. Тебе не перелякало те, що ти побачив на Майдані?
Дійсно, було важко. Пам’ятаю один репортаж, коли майже половина його – то був мій кашель, тому що тоді розривалися газові ґранати. Однак настільки корчиться сприйняття того, що діється назовні, що людина зосереджується винятково на тому, що бачить і не задумується над небезпекою. Я завжди стараюся бути обережним і мінімально ризикувати, хоч є моменти, коли небагато від тебе залежить.
Після подій на київському Майдані Ти ненадовго повернувся до Польщі, але знову виїхав, щоб розповідати про анексію Криму.
Признаюся, кількість подій, що наступали одна за одною, спричинялися до того, що так насправді я не мав часу проаналізувати передусім самого Майдану. Пам’ятаю, як вперше пробував дістатись у Крим, навіть білет купив з Києва до Симферополя, проте аеропорт уже був закритий, тому я поїхав потягом. Після Криму приблизно два тижні я перебував у Польщі, а вже 10 квітня був у Донецьку.
Я ще раз повернуся до обґрунтування присвоєння Тобі звання «Журналіста року»: «За передавання подій з України з різних поглядів». Мені йдеться про ці «погляди», адже Ти не тільки описував те, що діялося в Україні, не тільки зосереджувався на «зелених чоловічках» у Криму, але також розповідав про реальне життя людей там, зокрема життя кримських татар.
Справді, у своїх репортажах я хотів показати, як змінилося життя простих людей у Криму вже через кілька місяців після того, як Крим був окупований росіянами. А також життя кримських татар, які за дуже несприятливих умов залишилися лояльними громадянами України. Мене цікавило, наскільки важко їм жити та з якими проблемами вони зіткнулися. Натомість більшість моїх перших репортажів зі сходу України показували тих, хто стояв на барикадах і підтримував сепаратистичний рух. Особисто для мене це була спроба знайти відповідь на питання, чому вони це роблять? І відразу мушу сказати, що я цю відповідь знайшов не до кінця. У перші тижні я більше показував події з тамтої сторони, навіть зіткнувся з закидами, що час вже показати, що діється на українській стороні. Потім, уже з фронту, більше репортажів було з української сторони, бо з об’єктивних причин не завжди можемо бути по тій другій стороні.
Ну, власне. Більшість польських медіа не наважилися вислати в Україну власних кореспондентів. Ти, в певному сенсі, сам створив собі місце праці, оскільки з самого початку передавав те, що діялося в Україні в суспільних медіа. Після Криму Ти сам себе послав на першу лінію фронту.
Здається мені, що так насправді нема альтернативи: якщо хочемо говорити про найважливіші події в Україні, треба там бути на місці. Щоправда, я з власної волі появився в Донецьку, однак не працював сам – уже через кілька днів до мене долучився Павел Пєньонжек. На мою думку, це прекрасний молодий журналіст, freelancer, який вже видав книжку про події в Україні «Вітання з Новоросії». Ми працювали з двома словацькими фоторепортерами. Звичайно, пізніше ми поїхали і працювали вже самостійно. На захист великих польських медіа додам, що їх кореспонденти з’являлися в ситуаціях, коли в Україні діялося щось надзвичайне, хоч не завжди встигали за подіями, котрі змінювалися з години на годину. Але пам’ятаймо, що махіна, яку треба завести, щоб вислати пересувну телевізійну станцію (wóz transmisyjny), триває довше. А ми були більш еластичними, і в цьому була наша перевага.
Слов’янськ, Піски чи Донецьк – d якому місті Ти відчув глибину воєнної трагедії?
Мабуть, уже на самому початку в Слов’янську, де я побачив «зелених чоловічків» і людей зі зброєю. Мені стало ясно, що це не випадкові люди, а професіоналісти. Я тоді вже зрозумів, що рано чи пізно дійде до загострення ситуації і збройних дій. І так сталося. У Слов’янську я перебував до 3 травня, а вже 2 травня почалася активна фаза антитерористичної операції. Тоді почалися реґулярні дії: було чути вистріли, бо в центрі міста працювали снайпери, були поранені і вбиті.
Чи саме тоді Ти вже почав боятися?
Перший справжній страх я відчув наприкінці серпня 2014 р. в місцевості Маріїнка, куди я поїхав з українським телебаченням. Була це перша «не українська» місцевість біля самого Донецька. І власне там ми попали під артилерійський обстріл. Пам’ятаю, 17–18 хвилин сидіння в маленькому окопі. Кругом падали снаряди, а ми чули, як відламки перетинали гілляки дерев, які падали на землю. Нам тоді пощастило, бо цю ситуацію вдалося удокументувати фільмово, оскільки весь час були включені дві камери. Тоді так насправді урятував нас український командир. Ми повинні були піти в певне місце і щось записати на плівку, проте він видав дуже різкий наказ, щоб ми залишилися на місці. Ми затримались і дослівно через хвилину (це видно у фільмі) на місце, де ми хотіли податися, падає перший артилерійський снаряд і вибухає.
І що тоді людина відчуває? Страх?
Я тоді взяв з собою два комплекти плит до бронежилета, так звані тверді вклади. Другу плиту я запхав собі спереду. Цілі 17 хвилин я думав про те, чому я не запхав її на плечі, бо так склалося, що я останній входив до окопу і ніби був його дверима. Окоп був такий малий, що ми не могли там всі поміститися. Я також слухав, що говорив командир відділення, з яким ми були. Зрештою, вийшов з того матеріал, котрого практично не треба було обробляти.
Якщо б на війні не гинули люди, могло би бути навіть смішно…
Я читав історичні книжки про ІІ Світову війну, це дійсно так і є. Страх інколи переплітається з гротеском і виникають презабавні ситуації.
У згаданій Маріїнці, коли обстріл трохи ущух, з’явився кухар відділення з напоями і говорить: «Чаю напевно вже не вип’ємо, то, може, пепсі або мінеральну?» Зустріч з кухарем відразу після обстрілу закінчується тим, що він показує нам намет, дослівно пошаткований уламками снаряду. Однак він сміється: «О, принаймні вночі я буду бачити зорі». Таких смішних ситуацій було багато, оскільки так реаґує наша психіка. Це, певного роду, контракція на те, що діється довкола нас.
З твого погляду, що в такому разі найважливіше в репортажах про події в Україні?
На мою думку, мої найкращі репортажі – це ті, в яких я показую все, що бачу, так само розмови з людьми. Мені здається, що це допомагає хоча б частково розуміти, що діється в Україні. Звичайно, не завжди маю такий комфорт, щоб писати лише про те, що побачив. Пишучи для «Газети виборчої», мушу також показати в цілості контект подій в Україні.
Ти проводив сотні розмов не тільки з українцями, але і з сепаратистами. Чи важко зберегти об’єктивність і позбутися певної упередженості?
Таке питання завжди стоїть перед журналістами, які описують якийсь конфлікт, тому що не вдасться однаково об’єктивно передавати з двох сторін – це просто неможливо. Часто навіть не можемо побачити повний образ другої сторони. Натомість, думаю, коли показуєш конфлікт з однієї сторони, то важливо, щоб показувати все, що відбувається, чого ми є свідками, і не вибілювати ситуацію. Я мав два моменти, коли на українській стороні діялися речі недобрі, але так, на жаль, є на кожній війні. Тоді йшлося про справи, пов’язані з алкоголем і мародерством. Я бачив теж бійки. І про це все треба писати, щоб усвідомити, чим взагалі є війна. І все ж, я шукав позитивних героїв, наскільки взагалі можуть бути позитивні герої під час війни. Мені пощастило, я познайомився з людьми, які для мене є взірцем такого героїзму. Це люди, котрі під час війни могли вести цілком вигідне життя, а не робили цього. Наприклад, могли виїхати з Донецька і жити комфортно, а також спокійно працювати в Києві. Однак вони залишилися в цьому місті і багато місяців безкорисливо допомагали людям. Питання – що ними керує – є питанням до кожного з нас, оскільки невідомо, як би ми повели себе в такій ситуації.
Декілька разів Ти опинявся в ситуації справжньої загрози для життя. Чи Ти тоді думав про повернення якщо навіть не в Польщу, то принаймні до більш-менш безпечного Києва?
Дійсно, коли їду і чую перші артилерійські відголоси і вже знаю, що наближаємося до місця, яке є нашою ціллю, коли одягаю бронежилет і бачу щораз більше слідів від артилерійського обстрілу або вбиті в асфальт снаряди «Граду», в глибині душі сам себе питаю, навіщо я знову туди їду? Та коли приїжджаю на місце, розумію, що це важливо навіть не в контексті репортажу, а в зрозумінні того, що діється на лінії фронту. Дуже часто це такі місця, де поруч з військовими живуть мирні громадяни, серед них діти і старші люди, які вже довший час ховаються в підвалах і живуть під постійним артилерійським обстрілом. Тому треба туди їхати, щоб зрозуміти, чим є та війна. Часто ми втікаємо з таких місць, маємо такий комфорт, що можемо втекти. Натомість ці люди не мають такої можливості і такого вибору.
Чи маєш почуття вини, що Ти виїжджаєш у безпечне місце, а ці люди залишаються там?
Так, це постійне почуття вини, що нам вдається виїхати, а вони часто не можуть, причому іноді їм просто не вистачає сміливості, щоб покинути це місце, тому що, як пояснюють, це їхній дім. Часом справді немає такої можливості, оскільки там єдина дорога, але вона – під артилерійським обстрілом і нема транспорту, котрий би туди доїхав. Одного разу ми втрутилися, було це в місцевості Трьохізбенка в Луганській області. Не знаю, чи це був результат того, що ми повідомили військових, але двоє дітей з цього села були евакуйовані.
Коли починалася антитерористична операція, в російському Facebook написали, що тебе треба відловити, бо пишеш неправду. Ти не перелякався?
Звичайно, що перелякався, але мені повезло, що я побачив це повідомлення дуже пізно. Мені його прислав один з моїх читачів у Росії, однак воно потрапило в спам (анонімні масові реклами, розсилані електронною поштою – ред.). Повідомлення я побачив 2 травня, а тоді місто було вже оточене, тривали воєнні дії, і я не мав як вибратися з міста. 3 травня у Слов’янськ приїхало китайське телебачення. Тоді я поговорив з їх водієм, який був з Донецька, і з їх перекладачем. Я навіть не пояснював багато, просто сказав, що мушу звідси виїхати, а вони не задавали більше питань. Відповіли, що скажуть китайським колеґам, що «ти наш приятель, у тебе літак і ти мусиш поїхати з нами». Оскільки китайське телебачення було трохи на особливих правах, то без проблем нас пропускали через всі блокпости. Окружною дорогою ми доїхали до Донецька.
В такому разі, коли саме Ти відчув найбільшу загрозу і воєнну жорстокість, адже ти, в певному сенсі, заплутаний у цій війні?
Дійсно, протягом цих двох днів у Слов’янську мені було страшно, оскільки більш вражаючі, ніж заклик, були коментарі. Хтось написав, що передав інформацію про мене на блокпости, були теж пропозиції, як зі мною розправитися. І все ж, коли існує ще людський чинник, то завжди можна спробувати ще щось зробити. У липні мене затримали в Донецьку, та арешт тривав недовго. Натомість весь жах війни полягає в тому, що прилітають снаряди й вибухають, а від тебе насправді нічого не залежить. Єдине, що можеш зробити, так це спробувати десь сховатися або впасти на землю. Однак не завжди є можливість сховатися, оскільки занадто ризикуєш, щоб бігти далі. Таку ситуацію пам’ятаю власне в Пісках, коли ми не могли вже виїхати, бо небо було весь час закрите, тобто тривав постійний обстріл. Пам’ятаю ніч в будинку, де не було підвалу, а всі довколишні будівлі були знищені. Вночі все дуже добре чути, тобто чуєш відголоси снарядів, рахуєш секунди, коли розірвуться, думаєш тільки, чи не близько.
Подібну ситуацію я пережив біля аеропорту в Донецьку, де я провів 3 дні під дуже тяжким обстрілом – тоді практично кожні 20 хвилин ми лежали на підлозі, тому що весь час падали окрики «нора! нора! нора!», тобто сховатися до нори, і відразу після цього щось перелітало. Одного разу це був «Град». У той момент, коли я побачив обличчя українських воїнів, з котрими лежав на підлозі, я зрозумів, що це поважна справа.
Чи можеш ще спокійно спати?
Звичайно, іноді мені сниться війна, але поки що, як мені здається, ще не була перейдена червона лінія. Ми всі знаємо історію і воїнів, і журналістів з воєнним синдромом, але мені здається, що вони були в більш складних умовах, ніж я. Для власного психічного здоров’я, але також з чисто об’єктивних причин, знаю, що максимальний час на передовій, це 3–4 дні. Потім треба хоч ненадовго звідти виїхати, бо, крім того, що бачу, що там робиться, то ще мушу опрацювати матеріал.
Війна, на жаль, залишає в нашій психіці сліди. Не боїшся цього?
Чесно кажучи, я не задумувався над цим. Натомість боюся брати номери телефонів від людей, яких я зустрів на фронті. Звичайно, є такі люди, з якими контактуюся, але роблю це рідко, оскільки боюсь, що почую погану звістку. І я справді мав таку ситуацію. В одному з перших моїх фільмових матеріалів, які я приготував для «Газети виборчої» наприкінці серпня, під Маріуполем я зняв українця, який від кінця 90-х жив у Польщі.Тут одружився з полькою, отже мав леґальний побут. У них був власний дім в одному з сіл під Вроцлавом. Вели, таким чином, досить стабільне життя. Навіть Майдан його не дуже зворушив, тоді не поїхав в Україну, натомість, коли почалася російська аґресія і дійшло до війни, він продав свою нумізматичну колекцію, купив два бронежилети, форму і вирушив на війну. Я зустрів його в одному з добровольчих батальйонів «Дніпро». На жаль, у кінці вересня я отримав від його дружини повідомлення, що він загинув під Донецьком.
А в Тебе є така границя, яку Ти собі встановив, і через яку не можна перейти?
Звичайно, кожний журналіст встановлює собі власну границю. Моє завдання – передати те, що діється в Україні. Якщо матеріал не передам, то моє ризикування не має сенсу. Натомість конкретне рішення я прийняв у кінці січня в аеропорту, коли перебував там кілька днів з так званою аеророзвідкою, тобто з операторами дронів і квадрокоптерів (літальний апарат з чотирма гвинтами – ред.). Вони оперують ними на передовій, бо літальний апарат в зимових умовах тримається в повітрі максимально 20–30 хвилин. Тому треба бути практично на лінії фронту.
На першу акцію я поїхав, але від другої відмовився. Мені сказали, що поїдемо на нейтральну територію між двома лініями фронту. І там, крім того, що будемо керувати нашими апаратами, будемо теж установлювати міни-пастки, а тому я би мусив одягти білий маскувальний халат. Тоді я сказав – ні, оскільки для когось з тамтої сторони я би був звичайною ціллю, як кожний український солдат. У той момент я би не був журналістом. Якщо б мене підстрілили, не міг би мати ні до кого претензій. Хоч журналісти і так є ціллю, все ж свідомість того, що маю на собі відзначення PRASA, дає почуття безпеки.
Ну, і щоб ми могли читати Твої репортажі, Ти мусив взяти кредит.
Це було ще під час Майдану. Коли в січні вдома я дивився пряму передачу на екрані комп’ютера про перші сутички на вулиці Грушевського, то зрозумів, що не витримаю цього і не можу пропустити цих подій. У понеділок я полетів до Києва. Однак у певному моменті завжди виникає проблема коштів. Справді, я взяв кредит. Це був мій вибір. Я міг взяти кредит на вживаний автомобіль, але не маю водійських прав, тож і не мав такої потреби. ■
