Микола Онуфрійчук ■ ІСТОРІЯ ■ №50, 2014-12-14
Шевченкове Слово, його думи і заповіти рятували й нас, українців Холмщини і Підляшшя, від спольщення. Щороку в березневі дні доброчинне культурно-освітнє товариство «Рідна Хата» з централею в Холмі, його філії на місцях влаштовували літературно-мистецькі заходи, спрямовані на вшанування пам’яті Великого Кобзаря, на ознайомлення наших людей з його життям і творчістю.
Так, 11 березня 1923 року Товариство «Рідна Хата» у Холмі у приміщенні театру «Полонія» організувало Шевченківське свято, під час якого присутні заслухали реферат Т. Монюка про життєвий шлях Кобзаря та М. Ваврисевича – про заповіти і мотиви його поетичних творів. У концертній частині звучали вірші та пісні на слова поета… Такі ж свята відбувалися і в наступні роки…
У березневі шевченківські дні 1926 року у Холмі дав концерти прекрасний український хор Дмитра Котка, організований ним 1920-го року з інтернованих вояків УНР. У його складі було 40 осіб у чудових національних строях. Хор виконав духовні, українські народні пісні, зокрема «Веснянки» і «Щедрівки». Цей хоровий колектив, успішно виступаючи на західноукраїнських землях, у Польщі та Німеччині, здобув добру славу і про нього багато тоді писала преса. А фахівці казали, що цьому хорові могла б позаздрити й Варшавська опера.
14 березня 1926 року з нагоди 65-х роковин упокоєння Т. Шевченка в Івано-Богословській церкві Холма відправлено панахиду українською мовою. Після цього в приміщенні «Рідної Хати» відбулася академія, присвячена пам’яті генія української нації Тараса Шевченка. Дитячий хор, підготовлений жіночою секцією товариства, відспівав «Заповіт» Кобзаря та інші українські пісні. Діти декламували його вірші.
14 березня 1927 року філія «Рідної Хати» в селі Ярославець Грубешівського повіту організувала Шевченківське свято. У церкві села Тератин було відслужено панахиду по Кобзареві українською мовою. Співав хор філії Товариства «Рідна Хата» села Ярославець, серед учасників якого був мій дядько Андрій Ковальчук. Слово про Шевченка виголосив кандидат на священство Юрій Марчук. Діти в українських національних костюмах справили приємне враження на учасників моління в церкві.
Далі свято тривало в переповненій театральній залі. Розповідаючи біографію Шевченка, доктор Йосип Духа підкреслив великі заслуги Тараса перед Україною та українцями за час кріпацтва і визвольної боротьби з-під чужого панування. Вірші, уривки з поем Кобзаря декламували, виконували пісні на його слова юнаки та дівчата – члени філії Товариства «Рідна Хата», а також діти. На закінчення учасники свята проспівали «Заповіт».
20 березня 1927 року під час Шевченківського свята в Холмі залу театру вщерть заповнили селяни, переважно молодь, навколишніх сіл. Багато зробив для цієї святкової урочистості режисер, дириґент хору Олександр Корольчук (після депортації він співав у Волинському народному хорі під керівництвом Олександра Самохваленка).
У 1928 році Шевченківське свято відбулося в багатьох містечках і українських селах Холмщини. У Холмі відправили українською мовою панахиду, а потім у Народному домі «Рідної Хати», де зібралося декілька сотень слухачів, студент Євген Свіщевський майстерно виголосив глибокий за змістом реферат про творчість поета. Під час концерту співали дитячий та молодіжний хори під керівництвом дириґента, студента Петра Доманчука. Діти, юнаки і дівчата декламували вірші Шевченка. На святі було багато молодих селянок. Ущерть заповнена зала Народного дому обдаровувала виступаючих виконавців гарячими оплесками.
У 30-ті роки XX століття після заборони на Люблинщині Товариства «Рідна Хата» (1930 р.) культурно-просвітницька робота українців всіляко обмежувалася і заборонялася польською владою.
Шевченко у моїй долі
Я прийшов у цей білий світ у грудні 1937 року на Холмщині. (…) Пам’ятаю, як моя мама Марія навчила мене, трирічного малюка, вірша про Шевченка:
Я маленький хлопчик, третій рочок маю,
Але про Шевченка вже багато знаю.
Нині нам про нього матінка казали,
Рушником новеньким ми портрет прибрали.
Принесли ми жміньку рути та барвінку.
Наш Кобзар коханий достойний пошани.
Він дитя з-під стріхи, він в селянській свиті,
А придбав нам славу, як ніхто на світі.
І та наша слава не вмре, не загине.
Наш Тарас Шевченко – сонце України!
Від материнської колискової пісні й від цього вірша починалася моя стежина до Тараса. У нашій селянській хатині під солом’яною стріхою був «Кобзар» і портрет Шевченка, увінчаний, як і образ Холмської Богородиці, вишитим полотняним рушником. Зимовими вечорами, попоравши все надворі, батьки сідали біля грубки, мама брала мене на руки, а тато розгортав «Кобзаря» і повільно читав то про нещасну дівчину, яка стала тополею, то про одурену москалем чорноброву Катерину, то про отаманів Івана Підкову і Тараса Трясила, то про старого й сліпого Перебендю, який на кобзі грає і наших козаченьків славить-прославляє… А я до пори до часу слухав, слухав і солодко засинав… Це були найщасливіші хвилини мого дитинства… На жаль, їх було так мало…
Я ніяк не міг зрозуміти, чому мої батьки портрет і «Кобзар» Шевченка ховають за ікону Богородиці. Особливо тоді, коли приходила до них тривожна звістка про можливий «візит» нічних непроханих гостей. Але все збагнув, коли одного разу батьки не заховали портрет Шевченка, а на наше обійстя раптом напала польська озброєна боївка, яка пограбувала нас. Один з нападників, побачивши портрет Тараса, зірвав його зі стіни, кинув на підлогу і став його топтати, лихословлячи та вигукуючи:
– Шевченко – гайдамака! України тут нє бендзє, а єст і бендзє тилько Польска!..”
Я заплакав. Мені тоді було років п’ять. (…)
А ще пригадую, як на Різдвяні, Великодні та Зелені свята прибували до нас на гостину брати і сестри моїх батьків зі своїми дітьми. Пам’ятаю, як дорослі співали «Садок вишневий коло хати», «Думи мої, думи», «Реве та стогне Дніпр широкий», «Заповіт», «Стоїть гора високая», колядки, щедрівки, а ми, дітлахи, змагалися, хто краще прочитає вірша…
Восени 1944 року я мав йти до першого класу початкової школи, яка була в нашому селі. Але після чергового нападу польської боївки, убивства мого дядька Романа Малащука, пограбування наша родина разом з односельчанами в листопаді 1944 року змушена була все покинути і виїхати в Україну. Тим паче це доводилося робити отим українцям, чиї села в 1943–1944 роках були вщент знищені, спалені відділами Армії крайової, Батальйонами хлопськими.
Щоправда, більшість наших людей, виїжджаючи, сподівалася на повернення додому. Адже так було й після Першої світової. Та й назвали це переселення евакуацією. А з евакуації, як відомо, після завершення війни чи катастрофи переселених людей повертають назад додому. (…) ■
Фраґмент книжки М. Онуфрійчука «Дорога до Тараса», вид. «Терен», Луцьк, 2014.
