Ірина Колодійчик ■ РЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ ■ №32, 2015-08-09
«Jestem FEMEN» («Je suis FEMEN ») – реж . Ален Марґо (Швейцарія 2014), 95 хв.
Ймовірно, на фільм швейцарця Алена Марґо «Я – FEMEN» («Je suis FEMEN») я б навіть не звернула уваги і на перегляд не пішла б, якби не палка дискусія в товаристві двох француженок і польки в одному з українських ресторанів у Варшаві. Власне, тільки в таких приватних розмовах можна спробувати поглянути на себе збоку і зрозуміти, як нас бачать у Європі. Мої французькі приятельки допитували мене, як ми, українки, ставимося до руху «FEMEN». «Швидше викликають роздратування, аніж підтримку, а за права жінок варто боротись іншими, більш дипломатичними методами, аніж роздягатися на публіку». Далі я ще довідалась, що українок у Франції знають саме через це, тому що завдяки злагодженій співпраці з жінками Сходу, які перебувають у значно більшій пресії патріархату, «FEMEN» минулого року не сходили з «Новин», випереджаючи навіть інформацію про військову аґресію Росії. В цьому моменті методи «FEMEN» мені здалися цілком дієвими і схвальними.
Через два дні був показ двох українських фільмів на щорічному фестивалі «Весна фільмів»: «Племені» М. Слабошпицького та фільму «Jestem FEMEN». Під час розмови з програмним директором фестивалю Малгожатою Бориховською я довідалася, що головним критерієм відбору фільмів для показу на цьому фестивалі, який фінансують Інститут кінемаграфії Польщі спільно з міською владою Варшави, є критерій нагороджуваності фільмів на міжнародних кінофорумах. Концепція фестивалю в тому, щоб показувати варшавській публіці найкращі фільми за вхідним квитком із символічною вартістю. Дійсно, доступність ціни на квиток (цієї весни було 7 злотих) проґресує у велику відвідуваність і циклічність цього фестивалю, бо цього року він був уже 21-й за ліком. Якщо із фільмом «Плем’я» все зрозуміло, оскільки він був нагороджений на минулорічному Каннському фестивалі в рамках «Тижня кінокритики», то з фільмом «Jestem FEMEN» – уже менш однозначно. Програмний директор цього фестивалю розповіла, що цей фільм потрапив сюди завдяки важливості самого руху для суспільства тих країн, де діють «FEMEN». От і виходить парадокс, що в їхній власній країні до них немає ані пошани, ані співчуття. То, власне, де ж тут викривлення дзеркала?
Фільм намагається показати нам ті викривлення, які існують при сприйнятті «FEMEN» в українському суспільстві. Погляд режисера-швейцарця цілком здоровий, свіжий, бо він абсолютно не входить в історичний та суспільний контекст України, але все ж не без стереотипних штампів, які виявилися, наприклад, у доборі музики – на початку фільму звучать акорди російської балалайки.
Фільм дає змогу через особисту історію героїні Оксани Шачко заглибитись у витоки громадської активності через протест оголеним тілом на прикладі руху «FEMEN» в українських реаліях. В Україні, де жіноче тіло є об’єктом сексуальної і фізичної наруги, і жодні дипломатично-судові інстанції не діють, шукати справедливості у звичайний судово усталений спосіб – це означає прирікати себе на поразку. Тому жінки, які придумали рух «FEMEN», посуваються до максимально відвертого способу протесту, оголюючись.
Чи дійсно рух «FEMEN», висловлюючись польською, є «inicjatywą oddolną» (англійською «grassroots initiative»), чи є спонсорським проектом, досліджують студенти політологічних студій Марсельського університету у Франції. Вони також порівнюють “FEMEN” iз постколоніальним жіночим протестним рухом жінок з колишніх французьких колоній, і вони всерйоз констатують ймовірність появи «нового фемінізму». Фільм «Я – FEMEN» дозволяє наблизитися до цього руху і його учасниць ближче, придивитись до їх приватного життя і скласти свою власну думку про те, чи цей «новий фемінізм» може бути життєздатним і прищепитись на податливий ґрунт. ■
