Професор Марія Яньон (видатний польський літературознавець) сказала колись, що для розвитку європейської культури важливими були так звані великі наративи. Домінантними, за її словами, стали германський та романський. Слов’янського майже не було. Цю думку можна продовжити: у рамках і так тихого, майже непомітного слов’янського наративу виразно чути голоси ро-сіян, поляків і навіть чехів, проте зовсім не чути українців.

Ще до прем’єри фільму Аґнешки Голланд “У темряві” з’явилися голоси: кінострічка “розраховується” з історією в такий спосіб, що українцям це може бути не до вподоби; українці в ньому зображені дуже неґативно й стереотипно, а сама історія Другої світової війни знову не враховує їхнього погляду. Словом, це чергова стрічка, яка глуха на український наратив.

Чи цей фільм справді антиукраїнський? Можна його так прочитувати, оскільки одним з головних героїв є дуже поганий українець. Але варто звернути увагу, що, крім дуже поганого українця, А. Голланд показує в епізодах також “нормальну” українку, повну співчуття для польських жертв війни, чи “дуже доброго” українця, який відважно діє в конспірації та допомагає єврейським в’язням концтабору. Вже швидше можна сказати, що це антинімецький фільм, бо режисер презентує виключно “дуже поганих” німців, тобто ані одного “дуже доброго” чи хоча б “нормального”. Очевидно, головним “шварц-характером” є українець. Однак проблема полягає в чомусь зовсім іншому. Це не є антиукраїнський, антинімецький, антиєврейський чи антипольський фільм. Він просто антицікавий. Ось такий однобарвний, плоский плакат, без світлотіні, зі штамповими персонажами й ситуаціями. В такому плакаті обов’язкові певні елементи. Мусить бути поганий герой, добре було б, якби був потужний або хоч би представляв яку-небудь владу. Мусить бути дуже позитивний герой, найкраще коханець, який для своєї любові подолає неймовірно небезпечні завдання. І мусить бути персонаж, який на очах глядачів перетворюється з поганого в доброго. Ну і про що цей фільм? Ось польський водопровідник, а при нагоді дрібний злодій Леопольд Соха спочатку задля грошей, а пізніше зі справжньої людської потреби (читай: перетворення зі злого в доброго) переховує у львівських каналах групу євреїв під час Другої світової війни. Цю групу очолює Мундек Марґулес, асимільований єврей з Німеччини. Красивий, як молодий Енґлерт, крім того, ще й відважний, бойовий і шляхетний (позитивний герой). А на втікачів з ґето полює друг Сохи – Антоній Бортник, український поліцай, який співпрацює з нацистами (поганий персонаж, до того потужний).
У фільмі шокує кількість еротизму: переважно з приводу оточення, в якому відбуваються любовні мізансцени – тобто в каналах під час винищення. З другого боку, гіпернатуралізм має не лише комерційне обґрунтування. Марек Едельман зауважив свого часу, що без тілесної близькості не можна пережити екстремальних ситуацій, вона потрібна для того, щоб людина не “розсипалася на шматочки”. Голланд іде далі. В її стрічці еротизм – майже тваринний. Сліпий і атавістичний. Його наслідки ведуть не до життя, а до смерті. Плодом забороненої любові є дитина, яку мати вбиває, бо крик немовляти може видати людей, які ховаються в каналах. Воєнне дітовбивство – це знаний мотив, хоч би з прози Світлани Алексієвич. Однак в А. Голланд він має подвійно трагічний вимір, оскільки головний персонаж хоче дитину усиновити, але з’являється запізно. Проклята воєнна любов викликає смугу нещасть і чергових смертей.
Іншим елементом, на який варто звернути увагу, є справа мови. Українці у фільмі говорять українською, німці – німецькою, євреї – на ідиш, а поляки – “балаком”, тобто львівською говіркою, якої глядач у Варшаві без субтитрів уже не розуміє. Вочевидь, такий захід дозволяє зберегти локальний характер подій. І добре, що тим разом творці не піддалися голлівудському тискові й не озвучили всього англійською.
Однак “У темряві” викликає дуже мішані емоції, при чому більшість з них – неґативні. Основна проблема фільму полягає в тому, що він просто нудний, абсолютно передбачуваний і небагато в ньому видно: бо головна акція розігрується, як сама назва вказує, у темряві. Виступають проблеми з ритмом монтажу і з темпом розповіді. Але навіть такий невдалий твір викликав у пресі зацікавлення історією Голокосту, а передусім – чергову дискусію про участь українців у винищенні євреїв. Ця дискусія і так нічого нового до теми не додасть і нічого не змінить, бо ніхто, включно з творцями стрічки, не думав про відхід від штампового мислення хоч би на півсантиметра.
Притаманне для такого виду продукції є трактування українців як “хлопчиків для биття”. І тут не треба мати якогось спеціального антиукраїнського ставлення. Щось таке аж само проситься, бо українська історія у світовому дискурсі ледь-ледь помітна, оскільки “історію пишуть переможці”. Чи можна від того втекти? Напевно так, але спершу треба змусити світ почути український наратив. Німцям таке вдалося. Завдяки своїм фільмам на доброму світовому рівні вони змогли наголосити й підтримати міф “чистого Вермахту”. Такі стрічки, як “Сталінград” Йозефа Вільсмайера чи “Останній убот” Франка Бейера (до речі, фільм зроблений спільно з Австрією, Японією і США) витискали сльози з очей європейських та американських глядачів. “Не всі німці були такі!” – далося чути, незважаючи на повні шафи архівів з рулонами плівок про Другу світову. “Не всі німці були такі!” – з радістю відповідали рецензенти. Шкода, що до цих пір “такі” мусять бути українці.

“Наше слово” №17, 22 квітня 2012 року {moscomment}