Роман Кабачій ■ ПОДІЇ ■ №7, 2014-02-16
Майдан у Києві об’єднує людей різних національностей та переконань. З його республіканського укладу має народитися нова Україна – справедлива до кожного.
У перші ж дні Євромайдану, який тепер усе частіше називають просто Майданом, можна було помітити різнобарв’я національних прапорів. Окрім державного українського, прапора Євросоюзу та червоно-чорного прапора української боротьби, уважний спостерігач міг побачити біло-червоно-білі національні прапори білорусів. Цих прапорів у якийсь момент було чи не найбільше, чимало їх пішло на «ялинку», деякі білоруси згодом виїхали на батьківщину, але їхній прапор так чи інакше вигулькував.
Є і польські прапори, які тримають як поляки, що прибули з Польщі, так і представники місцевої полонії. Один з них виходить увечері на Майдан чи не щодня. На думку лідера однієї з восьми польських організацій у Києві «Згода» Вікторії Радик, у той час, коли розпочалися протести, більшість українців сприймали польські прапори і їхній прихід як підтримку Європи в прагненнях українців. «Тепер, коли ситуація змінилася і прийшли нові вимоги (спершу перезавантаження влади, потім євроінтеґрація – ред.), завжди сердечно нас сприймають і допомагають», – зазначила вона. Натомість із Польщі прибувають передусім студенти (була зокрема численна група з Яґелонського університету, з кафедри українознавства, відправлена професором Володимиром Мокрим).
Якщо білоруські прапори і частково польські представляли тих, хто прибув підтримати Майдан з-за меж України, то було водночас чимало тих, хто представляв українських громадян неукраїнської національності. Передусім, кримські татари, котрі в ніч перед розгоном Майдану прибули чисельною групою: як старше покоління, так і молодше. Старші люди говорили: «Ми за собою маємо трагедію депортації, не хочемо, щоб хоч якимось чином вона могла повторитися в новітній час».
Молодші були менш говіркими – вони приїхали для того, щоб жити «так, як в Європі». Їхні прапори кольору неба з гербом ханів Гіреїв – тарак-тамгою (ще зветься Герай-тамга), рясніли над головами, викликаючи довкола здивування. Хоча з часом щораз більше майданівців уже орієнтувалися в символіці «найбільших українців у Криму».
Окремих поодиноких прапорів теж вистачало – були тут литовські, британські, німецькі (я особисто спілкувався з двома літніми панями – сестрами-близнючками родом зі Львова, які живуть у Німеччині й приїхали підтримати Україну), казахські (молодь, яка навчається у Києві, вийшла на Майдан), навіть російські.
Сергій (Самвел) Нікоян носив вірменський прапор і плакат «Голосом народу говорить Бог», Він був застрелений вранці 22 січня, в День соборності України. Запам’ятався багатьом і чимало встиг: був в охороні Майдану, рубав дрова, допомагав на кухні, давав інтерв’ю. В одному з них він сказав, що стоятиме на Майдані «до крові». На іншому відео, відзнятому режисером Сергієм Проскурнею для проекту «Наш Шевченко» (365 днів, 395 осіб, 365 декламацій віршів і прози Кобзаря), Сергій читає уривок з поеми «Кавказ»: «За вас правда, за вас слава і воля святая!». У цих словах, що їх промовляв україномовний вірменин, мешканець села на Дніпропетровщині, звучить горда і непереборна упевненість. Сергія також записала для свого інтернет-проекту «Є-люди» журналістка Крістіна Бердинських. Коли він загинув, розпачливо написала на своїй сторінці: «Тільки не він!!» З її мікрорепортажу випливає, що коли в Україні почалися протести, Сергій шукав демонстрантів у Дніпропетровську, а не знайшовши їх там, вирішив їхати до Києва. «Мені подобається українська мова. Українці. Тому що я народився серед них і прийдеться серед них проживати. І це мій обов’язок», – сказав Сергій. На Майдані з ним встигла поспілкуватися землячка з Вірменії Гаяне Арустамян. «Він знайшов мене, орієнтуючись на мій вірменський прапор, котрим я вимахувала на Майдані, – написала вона. – Я попросила його жартома, щоби він поголив бороду, щоб його не плутали із моджахедом і не взяли на ціль снайпери… Він посміхнувся і сказав, що поголить, коли переможе Майдан… Це звичай наших предків-гайдуків – не знімати бороду, доки не дійдуть до кінця шляху, на який вступили».
Того ж дня загинув і білорус Михась Жизневський, який був членом УНА-УНСО, він називав себе українським і білоруським націоналістом. Його поцілили прямо в серце. Михайло, на відміну від Сергія, був відомий лише вузькому колу осіб. Навіть прізвище своє мало кому відкривав, у націоналістичних колах його знали за прізвиськом – Локі.
Так чи інакше, на Майдані присутні представники різних націй. Тут постають питання: як відносяться до цього українці, який стосунок має влада і як самі національні меншини трактують своє перебування на Майдані? Останнє вочевидь найкраще пояснила молода письменниця з Києва єврейського походження Марія Драгіна. На Майдані вона буває дуже часто, розносить чай хлопцям на барикади. На їхнє питання «Звідки ти?» відповідає: «Звідси. Я єврейка». Зазначивши, що для кожної особи окремо дуже важливим є коріння, Марія окреслила стосунок до іншості на Майдані: «Не має значення національність і місце проживання іншого. А для тих, хто розмірковує про прогрес, інтеграцію і європейські цінності – й поготів. У цій країні фізичні кордони вже сформовані. Ментальні давно варто зруйнувати. Нових нам точно не треба».
Власне на ментальних поділах намагається спекулювати влада. Для свого електорату вона розповідає байки про те, що Майдан організували гомосексуалісти і євреї. Водночас намагається створити образ «бандерівського» Майдану, представники якого нападають на учнів єшиви (єврейського вищого релігійного навчального закладу – ред.) на Подолі в Києві. Насправді за провокаціями проти євреїв стояли найняті спортсмени-тітушки, про що заявив історик Віталій Нахманович: «На Майдані таку акцію сьогодні міг би планувати хіба що пацієнт психлікарні. А от з іншого боку… Сама міліція, котра так нічого і не знайшла і скоріше за все не шукала. Знайома для нинішнього Києва картина – найнята шпана під прикриттям «правоохоронців» палить авто, б’є вітрини, нападає на перехожих». Інший представник єврейської громади, голова Асоціації єврейських організацій «Ваад» Йосип Зісельс порівняв тітушків з чорносотенцями початку ХХ ст., зорганізованих для провокацій. «Ці випадки могли використовуватися, щоб привернути увагу на те, що нібито на Майдані почались антисемітські настрої, євреям там загрожує небезпека», – сказав Й. Зісельс. Натомість підкреслив, що ніхто з «Вааду» так не вважає, оскільки не було жодних фактів, які б це підтверджували.
Остаточну риску в темі антисемітизму Майдану підвів відомий художник Олександр Ройтбурд: «Нині на Майдані не стоїть питання українсько-єврейських стосунків. І хто на рівному місці намагається його порушити, той або дурень, або провокатор. Антисемітизм у «Беркуті» мене хвилює значно більше». Не можна сказати, що дурнів там немає, але загальний настрій на Майдані – дружелюбний. Це не подобається владі, натомість це чудово розуміють представники національних меншин.
Одним з найбільш яскравих виступів зі сцени Майдану був виступ апостольського адміністратора Луцької римо-католицької дієцезії Станіслава Широкорадюка 12 січня. «Дні цієї влади пораховані. Поки ми не відмовилися від рабства, поки будуть сліди атеїзму – ми не вільні. А невільні люди не здобудуть свободу», – сказав він. Згодом, в одній з дискусій в Інституті філософії Національної академії наук України він зазначив: «Майдан не має права не перемогти». І цей польський голос особливо важливий тепер, коли деякі сили в Польщі розгорнули істерію з приводу нібито фашистського, антипольського характеру Майдану. ■
Тетяна Хорунжа, головний редактор газети Конґресу національних громад України «Форум націй», грекиня:
Національні меншини є різні. Одні готові долучитися до творення української політичної нації, інші – ні. Слід мати на увазі, що національні організації створено давно, а їхнє керівництво – це переважно старші люди, обтяжені ще радянською свідомістю. Участь молоді та людей середнього віку в їхній діяльності мінімальна (якщо не брати до уваги «професійних» представників будь-яких меншин).
Нині нема інструментів, щоб репрезентативно дослідити позицію національних меншин з різних питань, зокрема створення української політичної нації. Демонізацією Майдану переймаються або в ближньому закордонні, або в підконтрольних чинній владі ЗМІ. Представники національних меншин, про яких ідеться, мають громадянську позицію та отримують інформацію з інших джерел, відтак ця кампанія на них не впливає.
Якщо йдеться про «Правий сектор» та інші організації, то теоретично тут, звісно, є різні підходи. Але я всі ці організації не досліджую, тож не знаю, який у них сьогодні тренд у цьому питанні та чи є він взагалі. Можливо, і немає. У будь-якому випадку, публічного використання риторики про «жидо-москалів» тепер не чутно. ■
