(гс/пл) ■ РЕПОРТАЖ ■ №1, 2016-01-03
В Україні вертеп появився ще у ХVII ст. Спочатку був театралізованим ляльковим дійством. Українцям у Польщі він однозначно асоціюється з різдвяною виставою, а також зберіганням рідних традицій та ідентичності.
«Не звинули»
Звідки бралась ідея організувати вертеп?
«Дитиною я бачив, як по нашому селі ходили колядники», – говорить митець-фотограф Андрій Степан, який виростав в Осташеві, що на Жулавах. Туди з рідних Корнів потрапили його батьки, депортовані в рамах Акції «Вісла». Хоч самі на Різдво ходили по хатах з колядою, то в пам’яті корнівчан залишилося все театралізоване дійство з ролями ангела, смерті чи жида. З останнім господарі торгувались, але і так у кошик вкладали ковбасу, пляшечку горілки та якісь гроші. Цей кошик 1983 р. в Осташеві носив А. Степан. На основі спогадів корнівчан він підготував сценарій вертепу, який виконала місцева молодь. Дійство повторив два роки пізніше, зібравши зацікавлених студентів у Ґданську.
Український вертеп з’явився тут уперше після ІІ Світової війни. Якась форма патріотизму і бажання відроджувати традицію «носила» студентів по українських хатах і засніжених вулицях. Цісар (цю роль грав Юрій Сулим, сьогоднішній член хору «Журавлі») щораз підбігав до вуличного телефона, інформуючи конкретну сім’ю про час прибуття вертепників. У Ґданську щойно завершився воєнний стан, тож коли А. Степан робив пам’ятну фотографію прямо на вулиці, а побіч проїжджало міліцейське авто, був певен острах. «Їхали помалу, приглядалися, та нас, на щастя, „не звинули”», – згадує. Сам нічний хоровод уже міг викликати зацікавлення режимних правоохоронців. Не кажучи вже про Смерть (у цій ролі красувався сьогоднішній секретар «Нашого слова» Ігор Щерба), яка виглядала, як представник Ку-Клукс-Клану. На додаток, Смерть була одягнута у військову форму, чого той режим також не дозволяв. Трохи безпечніше в такому вбранні можна було ходити, вирізавши її ідентифікаційний номер, який міг бути використаний у потенційному слідстві. Ініціатори першого ґданського вертепу наступного року вже його не продовжували, та ідею перебрала наступна група українських студентів. «Я думаю, що традиція студентського вертепу зберігатиметься, хоч і проходитиме хвилями – залежно від того, коли збереться маса охочих людей. Думаю, що через якийсь час зможемо розраховувати на малюків, які тепер ставлять вертеп у нашій церкві», – підсумовує А. Степан. Для нього цей ґданський вертеп мав ще один важливий момент, саме тоді він познайомився зі своєю майбутньою дружиною Марією Степан, яка сьогодні є журналісткою TVP 1.
Нести радість
«Найчастіше я була чортиком і дуже добре почувалася в цій ролі», – згадує свої перші вертепи на рідній Лемківщині сьогоднішня директорка української школи в Бартошицях Любомира Тхір. Усе почалося, коли від татового стрика отримала стареньку пожовклу книжечку поета, січового стрільця Юрія Шкрумеляка зі сценарієм вертепу. Вона і друзі вивчили його самостійно без інспірації старших і вирушили по селах Туринське, Команча, Щавне – туди, де вдалося добратися пішки. «Відвідини в такий різдвяний час давали багато радості і тим, що ходили, і тим, до кого заходили», – згадує. Приносячи новину про народженого Христа, віншуючи господарям, бажали й «щастя, волю і долю Україні». У другій половині 70-х років такі слова не звучали надто часто і голосно. Люди раділи, що росте молоде патріотичне покоління. Хоч сама Україна, як згадує Л. Тхір, була тоді чимсь абстрактним, про що чула, але ніколи не бачила. У наступні роки допомога старших все ж знадобилася. Завдяки батькові пані Люби вертепники мали кулю з дзвінками, зіркою, справжньою косою та іншими прикрасами. У ліцейські роки їхній вертеп ходив дальше, аж до Куляшного та Репеді, а допомагали отці-семінаристи. Сім’ї, до яких не дотерли, просили прийти наступного року. Такі запрошення становили заряд до праці над черговою різдвяною виставою. Але в університетські роки у Варшаві з вертепом не ходили. У столиці Різдво святкували за новим стилем разом з латинським. «Ми все ж таки жили тоді за нашим, як його називалось, українським календарем, і тому не відчували атмосфери для вертепу», – згадує Л. Тхір. І на Великдень бити поклони в столиці, а потім ще раз, приїхавши на свята до батьків, теж було якось дивно. Вертеп Шкрумеляка Л. Тхір до сьогодні знає напам’ять. Базувалася на ньому і розширювала новими текстами вже у вчительській праці з українськими дітьми на Вармії та Мазурах. Спочатку у Пєнєнжні, а потім у Ґурові-Ілавецькому. Хоч тут українські переселенці якийсь час відвідували один одного з колядою, то традицію довелося відроджувати, бо в кінці 80-х уже ніхто не ходив з вертепом. Найбільша радість, як згадує Л. Тхір, мабуть, була тоді, коли вирушили по навколишніх селах, де з особливим зворушенням вітали їх старші люди. Села відвідувала і з групою вчителів-вертепників, яку організувала вже як директор школи в Бартошицях. Знову-таки йшлося про несення радості старшим людям, які щораз частіше залишаються вдома самі. Для них, хворих і тих, що перебувають у будинку суспільної опіки, різдвяну радість приносить і шкільний ансамбль «Дар любові». «Так прищеплюється дітям вразливість і потреба безкорисного дарування іншим чогось від себе», – говорить Л. Тхір, яку тішать запитання учнів про те, чи цього року також відвідають тих людей. Радіє, відвідуючи батьківську хату на Лемківщині, де серед колядників розпізнає обличчя дітей чи онуків своїх колеґ з часів першого свого вертепу.
Школи
Щорічна підготовка різдвяного дійства – це просто традиція серед учнів та вчителів українських шкіл у Польщі. Роками такі групи колядників мандрували містами, містечками і селами, звідки самі походили. Так було, зокрема, в Білому Борі. Ліцеїсти на другий та третій день свят ходили всім класом по українських хатах. Найчастіше колядували в місцевостях, звідки самі походили. Але останнім часом ситуація міняється.
«Тепер велика частина учнів походить з України. І на Різдво їдуть вони до себе. Тому цього року ми підготували один вертеп, у складі якого є учні різних класів. Це учні з українських сімей з Польщі», – говорить Олена Горків, вчителька української мови і музики в Комплексі шкіл у Білому Борі. Колядники відвідають Битів та околичні села.
Ренесанс колядування на селі
Колядування – це традиція, яку ще можна побачити на селі. У деяких реґіонах це і далі натуральний елемент Різдва.
«У нас колядує молодь, а торік – навіть члени ансамблю «Ослав’яни», – зізнається Люба Мельник з Мокрого. Вона разом з друзями з ансамблю колядувала в Мокрому та в Морохові. «Тут колядники ходили, ходять і, певно, будуть ходити з колядою. Часом нас іде десять осіб, іншим разом п’ятнадцять, проте охочі є щороку. Це натуральний елемент життя села у різдвяний час. Ми не мусимо попереджувати, що прийдемо. Люди знають, чекають і навіть за стіл запрошують», – розповідає жителька Мокрого.
Подібне явище помітне теж на Підляшші. Проте, як зазначає Славомир Савчук, журналіст передачі «Українська думка» в радіо «Білосток», нині щораз частіше ця традиція переноситься до міста.
«Демографія впливає на таке явище, як колядування. По селах залишаються майже самі літні люди, а в більших місцевостях молодь старається колядувати», – говорить журналіст. За його словами, на Підляшші збирються групи колядників, які ходять зі звіздою.
«Вертеп у нас – це форма, вже більше імпортована з України чи якихось книжок, – твердить С. Савчук.
У таке дійство, як вертеп, переважно включаються діти і молодь, яка є в ансамблях. Так є в Черемсі, там діє дитячо-молодіжний ансамбль «Гілочка», та в Більську-Підляському, де працює ансамбль пісні і танцю «Ранок». Крім міста, вони часто діляться на групи і їздять по окремих сільських пунктах.
«Останніми роками в нас, можна сказати, – ренесанс колядування. Займається цим не лише молодь з ансамблів, але й та, яка діє в церковних братствах. У різдвяний період з колядою ходять теж церковні хори, які збирають гроші на підтримку своїх парафій», – відмічає С. Савчук.
Треба додати, що сьогодні колядування також більше переноситься з хат на сцену, бо майже кожна підляська ґміна, де проживає українська та білоруська меншина, організовує огляд колядок. Проте саме колядування надалі найбільше притаманне селу.
«У селі всі знають, хто православний, хто католик і до кого зайти з колядою. Там, де в хаті в січні, під час Різдва, світиться ялинка, відомо, що там живуть православні, тому без сумніву можна заходити. У місті вже треба домовитися, – заявляє ведучий передачі «Українська думка», який додає: – Така традиція може ще довго існувати, бо за цим ще й якась матеріальна користь стоїть. Це приваблює також дітей. Інколи по селах навіть кілька груп ходить».
Колядування – це традиція, яка побутує і в лемківських селах.
«Ще дитиною я колядувала в сусідів у Білянці. Коли вчилася в ліцеї, ми їздили по інших лемківських селах», – пригадує Наталя Гладик з Білянки, яка з вертепом відвідувала теж руснацькі сім’ї в Бехерові на Словаччині.
«Тоді Польща ще не була в ЄС. Ідучи через кордон у Конечній, нам навіть доводилося перед прикордонниками виступати», – сміється лемкиня з Білянки. За її словами, на Лемківщині групи колядників – це переважно самостійні ініціативи дітей і молоді, які здебільшого самі придумують вертепну програму. Інколи на Різдво в одне село навідуються навіть три групи колядників.
Цього року теж ланка Об’єднання лемків у Кракові організовує групу колядників, які будуть ходити не лише по селах Лемківщини, але й Словаччини.
Велике місто приголомшує традицію?
Ще два роки тому з вертепом ходила студентська молодь у Ґданську. Але ідея вертепу у великих містах гасне, і це не залежить від членів вертепу. На це впливає й факт, що нема кого відвідувати. Так було, зокрема, у Варшаві, де у 2008–2011 роках до українських сімей ходив вертеп, членами якого були студенти.
Першого року молодь відвідала кільканадцять домів, наступного року кількадесят, а на п’ятий рік свого існування лише кілька сімей було охочих прийняти в себе колядників. Напевно не вплинув на це мистецький рівень Вертепу. Молодь перестала ходити з колядою з більш логістичних причин. Щоб відвідати сім’ї, розкинуті по всій столиці та її окраїнах, потрібно багато часу. А люди не хочуть ждати два тижні на колядників, бо тоді вже й атмосфера Різдва затихає.
Тому важко сподіватися, що ця традиція буде тривалою для великих міських центрів.
Уже другий рік в українських, серед них і лемківських родинах колядуватиме молодь, яка навчається у Вроцлаві.
Зібрані гроші передаємо…
Переодягнені колядники мандрують від хати до хати, колядують, і за це отримують найчастіше грошові пожертви. На що їх призначають і які ініціативи підтримують?
Часто зібраними грішми підтримують церкву. «Ми частину зібраних грошей передавали парафіям на Лемківщині. Кожного року передавали їх на іншу. А з лишніх грошей вже у великодній час організовували вогнище для молоді», – зізнається Н. Гладик. На підтримку церков під час колядування кошти збирають предусім церковні хори.
Натомість учні українських шкіл, в основному ліцеїсти, під час колядування збирають гроші на стоднівки. «У нас є традиція, що третій клас ліцею збирає гроші на стоднівку, а третій клас гімназії – на виїзд в Україну, який у школі є традиційний для гімназистів», – зазначає Петро Комар, випускник перемиської шашкевичівки. Він згадує й інші ініціативи.
«Ходячи з вертепом 2014 р., ми збирали гроші на Майдан, а молодша група колядників – на підтримку ремонту Народного дому», – додає перемишлянин. Часто колядники передавали гроші на функціонування домівок, їх ремонт чи закупівлю обладнання. Так, зокрема, зробили колядники з Вроцлава, які за зібрані гроші під час минулорічної коляди купили проектор до домівки. Після цьогорічного колядування молодь хоче купити якісь чергові прилади до домівки, у якій останнім часом був генеральний ремонт.
Минулого року члени ансамблю «Ослав’яни» з Мокрого підтримали лікування й операцію дитини колишнього члена ансамблю, яка хворіє на серце.
Український та лемківський чорти
Вертеп – це передусім традиція. Культивуючи її, показуємо надбання народу, з яким асоціюємося. Діти завдяки колядуванню, крім доброї забави, отримують багато солодощів, а буває, що в їхню кишеню попаде навіть кілька копійок. Але вертеп сьогодні виконує ще кілька інших функцій.
«Це якийсь чинник, що може інтеґрувати лемків та українців», – говорить Оксана Терефенко, режисер ґданського театру «Навпаки», яка вже другий рік підряд організовує вертеп у Вроцлаві.
«Щоб ніхто не почувався, що його культура якимось чином є принижувана, я вирішила, щоб члени Вертепу говорили українською мовою та лемківською говіркою. Останнього разу навіть були два чорти, один говорив по-лемківському, а другий по-українському», – пояснює режисер. На її думку, важливе для інтеґрації середовища є також те, що сценарій вертепу не має якихось політичних контекстів.
«Коли ми ходили до лемківських сімей, інколи спостерігали, що людям не подобається, що у сценарій вплетені мотиви, у яких було відношення до політичної ситуації в Україні, війни», – розказує О. Терефенко і додає: «Я свідома, в якому реґіоні ми колядуємо, і що тут різні адресати. Навіть одна з осіб, яку ми відвідували, заявила, що не хоче чути про Україну, яку вона не вважає своєю батьківщиною. Тому зараз робимо суто різдвяний вертеп, нейтральний, без жодних політичних підтекстів. Вертеп – це різдвяна традиція, яка теж повинна нас єднати».
У свою чергу, в Битові в культивування різдвяно-новорічної традиції паралельно включено дітей і сеньйорів. Діти навчилися також віншування на Василя. Про ці старі обряди розказали українські жителі міста і навколишніх сіл, які пам’ятають різдвяно-новорічні традиції рідних сіл, з яких вони були виселені.
«Підготовка такого різдвяно-новорічного дійства, яке хочемо показати в домівці на Василя, – це теж якась форма активізування наших пенсіонерів», – говорить Галина Гарасим, член гуртка ОУП у Битові. Що цікаво, у процес навчання колядок включилися і громадяни України, які працюють в одному з підприємств міста. Декілька осіб – це випускники консерваторії. Вони почали приходити до домівки, щоб вивчати з дітьми колядки. Як видно, підготовка різдвяного свята інтеґрує теж новоприбулих з українськими жителями міста», – радіє Г. Гарасим.
