Наталя Кляшторна ■ КУЛЬТУРА ■ №2, 2015-01-11
На західній Бойківщині до вибуху ІІ Світової війни майже в усіх селах розводили овець. Випас їх провадився не лише для одержання сиру, м’яса, вовни і шкіри, але й для удобрення ґрунту. Саме для цього на приватних земельних ділянках зганяли салаш – тобто будували переносну кошару для тварин, яку переносили з землі, що її збиралися загнойити (удобрити), одного спільника на ділянку іншого і далі за чергою. Місце міняли через 3–5 днів. Обов’язки пастухів, серед яких головними були випас худоби, доїння, виготовлення сиру, перенесення кошари та охорона, виконували 4 салашники або ватаги. Бойки випасали овець не тільки на полонинах, але також неподалік своїх сіл, на землі, яку обробляли.
Ще 100 років тому за вівці від селян між ватагами точилася запекла конкуренція. Останні ходили з горілкою по хатах, аґітуючи віддати овець саме до їхнього салашу. Старші люди з Хмеля над Сяном згадали, що це називалося запиванням на салаш. Однак у виборі бойки керувалися все ж репутацією ватага і його спільників. Віддаючи вівці до салаша, ґазда наперед давав солі з корита. Пізніше сіль доносили на Полонину, це була робота для підлітків.
Цілу зиму вівці тримали у стайнях як в окремому приміщенні, так і відгородженими у стайнях. Малі ягнята бідні господарі тримали під постільов у хижи. З ними любили бавитися діти.
В марцю (березні) вівцям натщесерце давали розсолу (квасу з капусти) від мотилиці – хробаків у овечій печінці. Їх діставали вівці, яких виганяли дуже рано на студену росу.
Котилися вівці взимі, у м’ясниці. На Їря (Святого Юра) виганяли в салаш і ягнят, щоб вони пасли.
Чим вище на горі лежало село, то більше овець тримали в господарстві. У середньому кількість голів у селянському господарстві коливалася від одного до чотирьох десятків голів.
Значну частину пасовищ у бойківських селах залишали для випасу волів, які паслися окремо. Їх випасали від половини травня до зими на Полонині-Буківській. За випас на Полонині за Галичем, на терені, який належав до Волосатого, господарі платили гроші. Жодних будівель для волів пастухи не споруджували.
За тиждень до збирання овець ватаг ішов ставити кошару. Кошара – загороджений з ялиць простір правильної чотирикутної форми. Перегороджували кошару навпіл на рівні частини. У першій були дійні вівці, а в другій – ялівник і ягнята. Кліть на вівці була перегороджена ще на одну частину для доїння овець.
Вівчарі спали в буді (колибі). За інформацією Миколи Драпа (1919 р. н., с. Хміль над Сяном), довжина колиби сягала близько 2-х метрів, у ній могли спати не більше як 3–4 особи. Зверху колибу покривали лубом (корою ялиці). Задню стіну забивали дошками, проте вгорі залишали віконце. Коли переносили кошару, то мусили переносити й колибу. Кожен вівчар мав ширший, ніж звичайно, ремінь, за яким носив ніж та пищáвку (сопілку).
Вівчарі мали свої традиції та забобони. Тільки=но вівчарі спорудили кошару, відразу закопували пляшечку зі свяченою водою в землю, куди вівці перший раз будуть заходити до кошари. Також усю кошару окроплювали свяченою водою. Різдвяний ритуальний хліб крачун, зав’язаний у полотно, клали першого дня перед кошарою, щоб краще провадився випас. Прутики свербивусу (шипшини) запинали в землю в кошарі, як оберіг.
Сир вівчарі не віддавали в понеділок (важкий день), середу і п’ятницю (скоромні дні). Вважалося, що то нашкодило б худобі і знизило надої. Сухі грудки сиру розкладали на комарнику, який складався з чотирьох забитих у землю кілків з ґонтовим дашком на два боки, щоб сир і вурду (варений невитриманий сир – ред.) не мочив дощ.
Оскільки ґазди давали вівці навесні, а забирали їх уже восени, кожний мав позначити своїх тварин. Баранів позначали карбами на рогах. А овець значили на вухах. Кожен господар мав свій спосіб знакування: пньом, укосом, розтятим, трійцею, діркамы, ключкамы, вищком. Як згадувала Катерина Петях (1926 р. н., Літовищі Ліського повіту), якщо раптом вівця на салаші загинула, тоді пастух відтинав вухо з позначенням і ховав. Потім показував ґазді, щоб пересвідчити його, що вівця загинула. Інакше мав би заплатити за втрачену тварину.
Стригли овець перший раз на Петрівку, щоб вовна встигла висохнути на грядах. З вовни ткали ґодзи (коци), переважно смугасті та біло-чорні. Сукно ткали широко, щоб потім вибити його (зробити щільнішим і грубшим) у ступах (фолюшах). Найславніші ступи колись стояли в селі Ступосяні на Сяну. Саме туди, як згадував Федір Макух (1920 р. н., Журавин над Сяном), вибити сукно сходилися люди з усієї околиці – від Творильного аж до Боберки і Скородного.
Більше як 100 років тому шили білі сіраки (довгополий верхній одяг), бо тримали білі вівці. Отже, за кольором вони були такими, які носили до ІІ Світової війни закарпатські бойки. Із сукна ще шили холошні (вовняні штани) і фарбани (вовняні спідниці), а також невисокі шапки на щодень. З білих вовняних ниток взимку чоловіки плели теплі рукавиці.
Купівля овець була одним з комерційних занять бойків. Гроші на купівлю овець позичали переважно сусіди та родичі. Таким чином вони вступали у спілку з купцем, який зазвичай ділився прибутком зі своїми кредиторами. Ймовірно, до вибуху І Світової війни такі позички були найбільш прибутковими для бойківського селянина. Зі слів найстарших інформаторів, уродженців західної Бойківщини, можна прийти до висновку, що кон’юнктура ринку на овець була стабільнішою, ніж на воли.
Купували овець переважно на Гуцульщині та Покутті. Вівці з Тухольщини (центральної Бойківщини) не витримували конкуренції за якістю. Куплені на гуцулах вівці підприємливі бойки продавали зайшлим купцям з Лемківщини, яких називали куртаками. Майже в кожному селі були вівчарі, які щороку вирушали залізницею на Гуцульщину, а поверталися вже з вівцями пішки. Групу до 50-ти штук овець називали кавалец. Рідко хто зимував з вівцями. Переважно їх випасали, щоб восени продати на ярмарку.
Що цікаво, гуцули і покутяни купців овець із західної Бойківщини називали лемками, хоч ті не вживали у своїй бесіді слова лем. Натомість людей з Перегінська і Долинського повіту купці з західної Бойківщини називали гуцулами, – але ті були ще бойками, хоч і найбільш східними. В оповіданні «Згорілка» лемківського письменника Теодора Кузяка йдеться про купівлю лемками овець на західній Бойківщині, зокрема в містечку Літовищах, і про те, що місцевих людей прийшлі лемківські купці називали бойками. Купців з південних схилів Карпат, незалежно від того, з якого кінця краю вони походили, називали мадярами; якщо ж говорили зрозумілою бесідою – могли бути пойменовані як наші від мадяр. Вихідців із сусідніх з Галичиною сіл вихідці з Буківця над Сяном називали також забескідци.
Додому з вівцями купці поверталися перед Великоднем. За нормами звичаєвого права, до Їря (дня Сятого Юрія) всі вівці безплатно і вільно паслися на громадському полі.
Були повір’я, що коли вівчар довго і гарно трумбече, тоді вівці будуть мати багато молока. Трумбечучи протягом ночі, нагадувала Анна Куцмида (Царинське, 1925 р. н.), вівчарі у такий спосіб відганяли від салашів диких звірів.
«Татуню, татуню…» – релікт сиґнального трембітання бойків. Ця мелодія, як дослідив музикознавець традиційної бойківської музики проф. Михайло Хай, була поширена на всій території Бойківщини уздовж Карпатського хребта. Пам’ять про неї збереглася найкраще, оскільки це був сиґнал біди, який протягом століть мобілізував сільські громади на допомогу пастухам, яким загрожувала небезпека (переважно під час нападів злодіїв, котрі крали худобу, щоб переправити її за мадярський кордон).
Інші пастуші трембітні сиґнали сповіщали про такі події: До вигону овець, До доїння овець, Отара пасе ся, До загону овець. Також у бойків є пастуші та скотарські приспівки, скотарські та пастуші награвання, переважно під доромбу чи дрімку (дримбу), гайду, скосівку та інші види пищáвок (сопілок). Оскар Кольберґ у ІІ половині ХІХ ст. в околицях Устрік Долішніх зафіксував пастуший танок «Феся», нині відомий хіба що в найбільш високогірних селах центральної Бойківщини.
Оскільки відгінне вівчарство на західній Бойківщині занепало, діти в прикордонних з Польщею бойківських селах не знають основних пастирських термінів, знайома їм лише бринзя та рідше – будз. Підлітки в Боберці переконані, що ватаг – тільки прізвище, а колиба – то корчма. Про слова югас і комарник не могли сказати нічого. Потішили хіба що знанням слова салаш: показали на Букове Бердо і сказали, що там колись давно стояли салаші з вівцями, про що їм повідали старші. Ймовірно, нащадки виселених в Україну та північну Польщу бойків не знали би навіть цього мінімуму.
____________
Матеріали про вівчарство на західній Бойківщині базуються на спогадах, зібраних авторкою у вихідців з шести бойківських сіл – Буківця над Сяном, Царинського, Ступосян, Хмеля, Літовищ та Журавина, а також на польових матеріалах, зібраних у селі Боберці Турківського району Львівської області.
Фраґмент спогаду Марії Біжик, 1924 р. н., доньки Семена Ватага з Боберки:
«Югаси били переважно з Тарнової, Дзвинячого. Ґазди давали худобу, не лиш вівці, але також бики, ялівки. Платили їм, би пасли таку велику худобу. Югаси – то не пастухи в селі. Вони на полонинах мали такі комарники, такі як колиби з дерева. Вони там сир замикали. А трумбети мали такі довгі, так витрумбетлювали, йойойойой…
Приносили також від пастухів сир. В середньому від одної вівці било 5–6 кг сиру за літо. То ще м добре пам’ятаю. Наші вівці тато давав на Локотську Полонину. Вівци били і чорні, і білі. А ялівка пішла пасти з волосацьков худобов. Бо там воласатці, тоти з Волосатого, найбільше худоби мали.
Бив порядок, никому нич ни пропало. Вівці так всьо розуміют, як люди, вже як треба їх дойити…
Пастухів било і четверо, і п’ятеро даколи. Перепущалися (чергували), бо і дома било мус дащо зробити. А тоти, котрі в полонині заяли, тоти домів ся не вертали, аж до восени били.
Там, за Сяном, поля было менше, а худоби – більше. Салаші стояли, а восени приганяли і продавали, в Літовищах ярмарки били.
Вівці – то все бив великий хосен. Ткали сукно, та й ся загартали в туто. Різали барани, кожухи шили. Так файно волічков то обшивали… Круглий сир носили – бринзю. Вівчий сир дуже вкусний, аякже. Засолили го, каменьом притисли. То в ботівках з сілю ся засолювало, їло ся церез всю зиму. Файно било до буль і до пирогів, хто як си хотів.
Як прийшли німці, то дуже вівці винищили – різали, клали вгинь, м’ясо вівче дуже любили.
Типирь трудно. Нихто ни піде в Полонину. Бо та Полонина – в Польщи. Вівці пасли по Дидьовій, Дзвинячім, Ліктю, по тутих селах, котрі юж ни сут. Могли би коло села вівці пасти, як колись, поле мастити. Але хто юж піде? Хижі сут в Тарновій, але нихто ся ни занимат.
Тямлю, як в 48-м зробили колгосп, то там давали пасти попід границю, відки людей вигнали. Думаєте, то правильно било? Люди занехали вівці, бо тому всьому прийшов кониць: полонини ся лишили по єдній стороні, а наші люде – по другій. То та границя всьо наробила…»
Записала Н. Кляшторна 6 липня 2013 р. в с. Боберці Турківського району на Львівщині
Сиґнал біди «Татуню, татуню…» у селах Ліського повіту
Татуню, татуню,
Бери сирак і гуню,
Сідай на Кривулю,
Злодії напали,
Комарник спалили,
А нам, молоденьким,
Ручейки зв’язали.
(Варіант із с. Ветлини)
Татуню, братуню,
Бери на ся гуню,
Скачи на Кривули,
На третим валалі
Юж затрумбетали.
(Варіант із с. Смерека)
Татуню, татуню,
Беріт на ся гуню,
І туту лелію, жи висит
На клинци в неділю.
(Варіант з с. Літовищ)
Татуню, татуню,
Беріт на ся гуню,
Ідіт за вівцями,
Взяли ярмарчани.
Псика порубали,
В пника поховали,
А нас, молодийких,
Ланцами зв’язали.
(Варіант із с. Буківця над Сяном)
Коментарі
Вурда – це другий сир, тобто сир зварений на основі сирватки-неварки, яка лишається після першого сиру. Перший сир – будз робиться с підігрітого або просто теплого молока заґлєченого (тобто скислого під впливом сичужних ферментів). Комарник зі слів Марії Біжик – це зрубна ватазька колиба, тобто там спав ватаг, часто робився сир й зберігалися одяг й сир. А описаний комарник на 4 стовпах з дашком – це поличка з дашком на стовпах, тобто ключове слово – поличка.