Григорій Сподарик ■ ПОГЛЯДИ ■ №25, 2015-06-21
Розмова з українським істориком Леонідом Зашкільняком, одним з удостоєних цьогорічної нагороди польсько-українського примирення.
Чим для Вас є ця нагорода?
Леонід Зашкільняк: Відверто кажучи, я не сподівався її, хоча 2003 р. мені також трапилося бути серед номінованих. Я все життя займаюсь Польщею, українсько-польськими стосунками і, можливо, роблю це непогано. Для мене важливо те, що нагорода має духовний спектр. Я раціоналіст і «екуменічний християнин», тобто для мене не має значення конфесія, я просто підтримую принципи християнства в цілому. Це прекрасно, що в такі справи включаються Католицька і Греко-католицька церкви. Саме вони можуть стати дуже важливим містком у примиренні.
Який рецепт історика на розвиток цього процесу? Найчастіше ми чуємо, що треба говорити правду…
… але однієї нема. Як історик можу заявити однозначно, що вони завжди орієнтовані на якісь цілі – культурні, державні, політичні тощо. Тому, коли йдеться про поєднання, то йдеться скоріш за все про те, щоб українці та поляки взаємно цінували свій досвід. Про важку спільну історію ніхто не напише нічого об’єктивно, але треба поважати другу сторону, не вживати образливих для другої сторони слів і відверто говорити про свій погляд на проблему. Незабаром у польських виданнях вийдуть дві мої статті про українсько-польські відносин під час ІІ Світової війни. Я там показую, що польська сторона і підпілля готувалися до війни зі своїм сусідом. Є, наприклад, документи з грудня 1941 р., де вони однозначно говорили про те, що з українцями треба буде воювати. Українці теж у цій війні ставили свої цілі, трагічні у наслідках для польської сторони. Треба такі різні погляди поважати і не вводити в політику. Щодо примирення загально – мій рецепт простий: освічувати людей двох суспільств.
Але до широкої аудиторії найчастіше потрапляють суперечливі або однобічні повідомлення.
Німецький історик Ян Ассман чи французький П’єр Нора, які займаються питанням пам’яті, показали на практиці, що стирання стереотипів відбувається як мінімум три покоління, отже 80–100 років. Так буде й у нашому випадку. Рахуючи час від війни, виходить, що стереотипи незабаром повинні стертися. Можливо, щось увійде в підручники, але не буде вже так емоційно сприйматися. Час лікує рани. І це найважливіше. Мене особисто, наприклад, нервували деякі події 2013 р. навколо урочистостей, присвячених 70-м роковинам Волинської трагедії, зокрема прийняті Сеймом і Сенатом Польщі постанови, які дещо не відповідають правді. Наприклад, про перший напад на Паросля навесні 1943 р. Документи нам говорять, що в основному нападали там російські військовополонені, хоч там були й українці, але це не була УПА. Сто тисяч польських жертв – це також явне перебільшення. Разом з тим, польська сторона применшує кількість українських втрат, а сучасні дослідження показують, що вони були значно більші.
З іншого боку, варто мати свідомість того, що ніхто сьогодні цього всього не може порахувати. Я переконаний, що треба говорити про злочини і втрати, а також і про те, що вони були по обох сторонах. Зараз я беру участь у зустрічах польських та українських істориків, що їх знову ініціювали два Інститути національної пам’яті. Цей проект – у стадії обговорення. Ідеться про те, щоб не повторювати колишніх спільних семінарів, бо нічого нового в цьому плані вже не скажемо. Водночас, я завжди підкреслюю, що з тих 13 семінарів є два важливі висновки. Перший, визнаний обома сторонами, це те, що УПА була представником українського національного руху, який боровся за незалежність держави. Другий – визнання факту існування антипольської акції. Ці висновки є найважливішими і від них треба виходити в подальших працях над спільною важкою історією.
Як історик дивиться на сучасний російсько-український конфлікт?
Навіть знаючи всю історію Росії та її політиків, я не міг сподіватися того, чого можна очікувати хіба що від якихось бандитських марґіналів. Тут важко й підібрати слова, бо це не лише бандитизм, а цинізм, підступ, зрада, підлість тощо. Все це так явно присутнє і навіть цього не камуфлюють. Зрештою, сьогодні це практично неможливе, бо Інтернет і так все донесе. Для мене це страшно, при чому я маю багато приятелів у Росії і колись співпрацював з російськими установами. Але зараз в мені щось ніби обірвалося. У Радянському Союзі нас усіх виховували в дусі єдності, однак тепер виявилось, що вони не брати, навіть не вороги, а значно гірше…
Історія говорить нам щось про те, як ця війна може закінчитися?
Історики взагалі погані пророки й аналітики, і я до них належу. Ситуація напевно нагадує 1933 р. чи 1918 р. Особливо, що стосується цієї останньої дати, я давно говорив, що аґресія ідентична. Тепер нібито захищають «русскоязичних» в Україні, а тоді говорили про потребу захисту «русского пролетариату». Все те саме. Я вірю в краще і його хотілося б дочекатись. Але наші та нормальні російські експерти, яких читаю, кажуть, що Донбас і Крим – це питання на роки. Думаю, що щось повинно статися в Росії, і не йдеться про самого Путіна. Скоріше про те, що Росія повинна зникнути як держава, якою вона зараз є, бо ця держава – це результат завоювань, а не дружби народів. Наявних там близько 90 суб’єктів Федерації. Це народи, яких тримають силою, гнітом, репресіями і дурними обіцянками. Татари, башкири, буряти, якути, чукчі, фіно-угри та інші. Це абсолютно різні народи і вони повинні піднестися. Отже, для зміни мусить зникнути цей потвор Федерації. ■
