Мирослав Чех ■ ПУБЛІЦИСТИКА ■ 2011-03-02
Парламентські вибори – це виклик. Виклик політичній зрілості громади, якості кандидатів, оцінці їхньої праці та місцю нашої громади в політиці та суспільному житті Польщі. Ми цей іспит проходили вже сім разів, починаючи напіввільними виборами 1989 р. Двічі ми створили власний комітет – 1989 р. ще як УСКТ, два роки пізніше – як Виборчий блок меншин – спільно з чехами, литовцями і словаками. За кожним разом – безуспішно.
Ефективнішим виявився інший спосіб – балотування українських кандидатів зі списків загальнопольських політичних організацій і партій. Першим до Сейму рп таким чином був обраний 1989 р. проф. Володимир Мокрий від Громадянського комітету “Солідарність”, другим я – двічі, 1993 і 1997 р. – від “Демократичної унії” (пол. Unia Demokratyczna) та “Унії свободи” (пол. Unia Wolności). Третім українським депутатом є Мирон Сич, якого обрано чотири роки тому від “Громадянської платформи” (пол. Platforma Obywatelska).
У сеймі були та є і сьогодні ще інші депутати-українці, проте про них не можна сказати, що вони представляють нашу громаду. Це їм не докір – такий їхній життєвий вибір. Ми не один раз розмовляли з ними, однак вмовити бути активним в українських справах – не вдалося.
У нас, отже, склалася певна традиція. В силу історичних обставин (розпорошеність громади) та норм виборчого законодавства (т.зв. природний бар’єр у кожному виборчому окрузі) вищеназване – це єдиний доступний спосіб мати своїх представників у найвищому законодавчому органі польської держави.
Можна нарікати на брак національної курії (виділення певної кількості мандатів для меншин), проте головою стіни не пробити. Багаторічні заходи у цій справі не принесли результатів. І не принесуть, принаймні найближчим часом. На куріальну систему немає згоди політичних сил, натомість національні спільноти не мають такого впливу і значення, щоб це змінити.
Українські депутати
Коли не маємо того, чого бажаємо, тоді треба радіти тим, що є. Чи формула балотування українських кандидатів від імені політичних партій виправдала себе? Мені відповідати на це запитання незручно, бо ж до певної міри треба оцінювати себе самого. Думаю однак, що за 30 років активної участі в житті нашої громади людина набирається такого досвіду, що можна говорити більш менш об’єктивно.
Я переконаний, що відповідь на поставлене запитання позитивна. По -перше, у нас не було конфлікту лояльності. Мокрий, Сич і Чех – це члени Сеймової комісії національних і етнічних меншин, проф. Мокрий – один з її співзасновників. Усі троє – активні в громаді, ми з Мироном – члени Головної ради ОУП. Ми відчували право і перш за все обов’язок займатися вирішенням проблем нашої спільноти. Ми почувалися – і так нас сприймали свої і чужі – як представники громади. Не буде перебільшенням, коли скажу, що кожний з нас був українським депутатом, а не лише депутатом українцем, як деякі нас називали і називають.
Різниця начебто невелика, фразеологічна. Відчуття права виступати від імені української громади – це привілей. Людина почувається членом спільноти, інтереси якої захищає, звітуючи про свої успіхи і невдачі, а то й поразки. Активність у партійній політиці цьому не перешкода – за 22 роки незалежної Польщі українське питання невід’ємно вплелося в програму та діяльність політичних сил.
Цієї оцінки не міняє те, що деякі з наших рішень та ініціатив викликали суперечності, а то й конфлікти. Політична діяльність така, що не завжди можна знайти золоту середину. Треба робити вибір, який не всі сприймають позитивно.
По -друге, наша діяльність показала, що в сеймі можна ефективно захищати інтереси громади. Усі питання, які організоване українство ставило перед державними чиновниками, виносилися також у сеймі. Не все вирішено, проте зроблено багато для задоволення справедливих вимог громади. Одні лише клопотання про ліквідацію наслідків акції “Вісла” складають товстезний том виступів з парламентської трибуни, проектів законів та виступів на засіданнях комісій – якщо, звичайно, хтось його схоче видати.
По- третє, досвід показав, що без українського представника в парламенті урядові структури, які займаються національною політикою, не схильні до пріоритетного трактування нашої громади. Вистачить почитати відповідні звернення ОУП з часу, коли в сеймі не засідав жоден український депутат. Важлива сама присутність політика, який наголошує на українських проблемах, мобілізує чиновників до більш детального ознайомлення з нашою ситуацією та виконання наших посту латів.
По- четверте – це вплив на польсько-українські відносини. Українські депутати зробили чимало для сприяння їхньому розвиткові, що було особливо помітне на початку 90- х рр., коли Польща та Україна ставали незалежними державами. Тут годі переоцінити активність проф. Мокрого серед польських політиків і державних структур. Досить згадати лише про засудження акції “Вісла” сенатом у серпні 1990 р.!
Дещо з історії
Для обрання нашого представника до парламенту треба ініціативи трьох сторін: самого кандидата, політичної партії та нашої громади. Проф. Мокрого висувала “Солідарність”, бо: був відомим інтелектуалістом, працював у підпільних структурах “Солідарності”, написав – спільно з чотирма іншими інтелектуалістами (білорусом д ром Юрієм Туронеком, литовцем д ром Броніславом Маковським та українцями проф. Степаном Козаком і проф. Михайлом Лесівим) – відомого листа “До Леха Валенси і Шістдесятки”. Був, отже, природним кандидатом у списку опозиційної політичної сили.
Кандидатурі В. Мокрого всіляко сприяв Яцек Куронь, а добрим її духом була Боґуміла Бердиховська – згодом директор Бюро у справах культури національних меншин Міністерства культури. Вони також відіграли вирішальну роль у моєму балотуванні від “Демократичної унії”. Я очолював список Виборчого комітету національних меншин 1991 р. Після нашої поразки ОУП не мало великого бажання ще раз висувати свій власний комітет. Тим більше, що змінився виборчий закон – зміна некорисно впливала на наші шанси. Куронь склав пропозицію висунути нашого кандидата зі списку своєї партії. Впало на мене – і відповідне рішення приймали керівні органи організації.
Зі списків інших політичних партій теж балотувалися українські кандидати, однак вони не пройшли до парламенту. Підтримка ОУП та інших українських організацій була важлива, щоб не допустити ситуації, коли з одного виборчого округу балотується двоє, а то й більше наших кандидатів. Нашим принципом було консолідувати громаду, не допускати конфліктів та максимально допомагати кандидатам.
М. Сич пройшов іншу дорогу. У політику прийшов зі самоврядного рівня – три скликання був головою сеймику Вармінсько- Мазурського воєвідства. Унікальна ситуація в масштабах усієї країни. “Коаліції змінюються, Сич весь час – голова”, – з усмішкою говорили в Ольштині. Його балотування до сейму 2007 р. було перш за все визнанням “Громадянською платформою” його досягнень як відомого самоврядного політика. Проте і в цьому випадку балотування попередило рішення ОУП про підтримку кандидата.
Пригадую ці факти, бо останнім часом, наприклад під час минулорічних муніципальних виборів, наша громада забула про консолідованість. Чимало наших спільнот, зокрема у Вармінсько- Мазурському воєвідстві, за зразок взяло безпощадну боротьбу, яку ведуть політичні партії. І почали поборювати одні одних, унаслідок чого в місцевому сеймику немає нашого представника, хоч були всі шанси, щоб він там засідав.
Якщо ми хочемо думати про себе як про організовану громаду, тоді таким практикам треба покласти край. Принаймні коли йдеться про ОУП та пов’язані з ним інші організації. Це не суперечить демократії та свободі політичної й громадської діяльності: хто хоче, хай балотується, але громада на те об’єднується в організаційні структури, щоб виробляти стратегію відстоювання своїх інтересів та шляхів досягнення проголошених цілей. В іншому випадку перестаємо бути громадою – одним цілим в основних для нас справах.
Волова шкура політика
Пишу ці зауваження не лише з огляду на політичну доцільність, але також з уваги на безпрецедентну кампанію нищення М. Сича як депутата і діяча нашої громади. Кампанію, яку пустили в рух “свої”. Він був і є надалі об’єктом безпощадних атак з застосуванням всіх допустимих і недопустимих методів політичної боротьби. До цієї кампанії приєдналися ворожі нам організації та середовища, які не гребують нічим, щоб спаплюжити Мирона, а за тим і всю нашу громаду.
Вистачить сказати, що проти Сича внесено майже 650 скарг до прокуратури, яка мусила ці внески розглядати. Усі завершилися без вердикту, бо “злочинів” не виявлено: це були наклепи. Таким же наклепом були спроби “пришити” люстраційну справу. Сича як “фіґуранта” – тобто особу, яку СБ розпрацьовувало і яка за старим люстраційним законом мала б статус покривдженої комуністичним апаратом репресій – намагалися представити як сексота, ще й пов’язаного з… КДБ. Усе марно, бо Інститут національної пам’яті не знайшов найменшої підстави, щоб ставити під сумнів люстраційну заяву депутата.
Не залишено у спокої також його сім’ї. У розпал цієї кампанії множилися анонімні телефони і повідомлення до дружини з плітками побутового характеру. У пресі з’явилися “викривальні” статті колишніх “друзів”, які також приєдналися до цієї акції. На перемиський з’їзд ОУП надійшли меморандуми про необхідність провести люстрацію української спільноти, бо “маємо знати правду”, тим більше, що “колишні сексоти займають видні місця в громаді”.
До акції намагалися залучити Греко- католицьку церкву. Одне з видань, яке в назві претендує на представлення думки спільноти її вірних, послужило рупором цієї кампанії. Слова про депутата, який “не достойний цієї честі”, прозвучали з амвона в одному з храмів. Добре, що церковна ієрархія засудила таку діяльність.
В унісон з кампанією, яку проводили члени нашої громади, своєю роботою займалися “кресові” організації. Для них Сич – це не хто інших, як “pogrobowiec OUN i UPA”, “syn upowca”, “gloryfikator zbrodniarzy”, “ukraiński nacjonalista”. Прозвучали заклики вивести його з парламенту й політичного життя, бо “насмілився” виступити в сеймі в річницю акції “Вісла” зі словом на її тему. На початку нинішнього скликання сейму одна з партійних колеґ Мирона подала на нього скаргу, унаслідок чого керівництво “Громадянської платформи” тимчасово припинило його членство в депутатській фракції цієї партії.
Сьогодні це все позаду. Він – член фракції і голова партійних структур у Бартошицькому повіті. З його голосом рахуються в сеймі та в уряді. Завдяки зусиллям перш за все Мирона нашій громаді повернули Народний дім у Перемишлі.
Політик мусить мати шкуру вола – товстезну, щоб витримати всі атаки, наклепи й боротьбу, якої не щадять “друзі”, противники та вороги. Усе однак має свої межі, людське терпіння також. Щодо Мирона – удесятеро перейдено межу будь якого цивілізованого способу ведення політичних ігор. Проти нього велася боротьба на знищення – також фізичне. Бо цілеспрямована атака на психічну витривалість – це також фізична атака.
Працюймо консолідовано
Хай про це пам’ятають, зокрема, ті особи, які полюбляють позиції “третейського судді” – “щоб було і вашим, і нашим” (третейський суд – недержавний незалежний орган для вирішення цивільних і господарчих правовідносин, тут: суддя- самозванець – ред.). Мирона атакують, але “немає диму без вогню: вина лежить також по його боці”. Не лежить. Ніхто не святий, усі ми грішні, помиляємося і, може, кривдимо інших людей. Проте існують прийняті способи довести свою думку, вказати на помилки й неправильні рішення. Багатомісячної атаки на знищення не можна виправдати нічим.
Бути депутатом від української громади – то честь і великий обов’язок. Треба докладати багато зусиль, щоб виправдати довіру й сподівання. Є однак зворотний бік цієї справи. Громада також зобов’язана допомагати своєму представникові, бо лише таким чином будується спільнота. Під час парламентських виборів 2011 р. українська громада зобов’язана всіма силами допомогти Миронові Сичу переобратися до сейму чергового скликання. Йому належить наша солідарність.
Ідеться не лише про моральний та особистісний бік цієї справи, але й політичний. За кампанією на знищення Мирона уважно слідкували. “Вистоїть чи не вистоїть?” – звучали питання. Були також інші: “А що на це організована українська громада? Стала на його захист, чи не вважає його своїм представником?”
З’їзд ОУП, Головна рада і Головна управа не мали сумніву, щоб підтримати М. Сича і тим заявити, що він – наш депутат. Так має бути надалі, бо це основний інтерес української громади. Інші будуть нас поважати настільки, наскільки ми самі будемо поважати себе.
Пишу про Мирона, бо він є депутатом весь час. Ми повинні старатися, щоб українських представників було якнайбільше. Свою роботу має зробити в цій справі ОУП та його керівництво. Необхідно провести розмови з політичними силами про їхні намі ри. Звернутися до їхніх керівництв з листами у справі ставлення до проблеми української громади, національного питання та відносин з Україною.
Треба зробити список кандидатів, які мають намір балотуватися, виробити принципи підтримки та процедуру її висловлення. Провести розмови з іншими організаціями та ієрархією Греко-католицької й Православної церков. Основний принцип – це підтримати одного кандидата в одному виборчому окрузі. Голоси наших людей мають працювати ефективно, а не постачати додаткові бали для політичних партій, без шансів на вхід нашого кандидата до сейму. Маємо показати політичну зрілість, а не хаотичну дійсність, у якій реалізуються лише чиїсь особисті інтереси.
Більш як 20 років діяльності ОУП та організованої громади в новій політичній дійсності показали, що ми спроможні реалізувати свої інтереси в демократичній системі. Відстоювати свої права, наголошувати проблеми та не відступати від базових цінностей – цього ми навчилися самі. Іншим показали, що наші домагання не супере чать польському державному інтере сові. Навпаки, вони його доповнюють. Так само, як відстоюють і доповнюють українські національні інтереси.
Це великий здобуток нашої громади, якого не можемо розтратити. Ми надто досвідчені, щоб політичні спекулянти розвалювали наші ряди й перешкоджали в нашій роботі.
“Наше слово” №10, 6 березня 2011 року {moscomment}
