Адам Вєвюрка ■ ГРОМАДА ■ №23 2016-06-05
Цими словами приспіву пісні-коломийки молодь І класу лігницької школи прощалася з цьогорічними випускниками.
Але це дещо відрізняється від того часу, коли молодь поверталася до рідних домів, розсіяних по всій Польщі, або просто їхала у світ. Тому нас, лігницьких випускників, так багато, починаючи від Канади й Австралії, аж до нашої історичної батьківщини – України. Щоправда, нині багато молоді з українських шкіл у Польщі виїжджає в Україну, державу, де провели дитинство і де проживає найближча їхня родина.
Сьогоднішні українські школи у Польщі мають в собі місію поєднати всіх учнів ментально. Вони, з одного боку, часто такі різні, а, з другого боку, можуть нам усім допомогти оживити українство у Польщі. Хоч часто патріотизм українців у Польші є більший, коли подивимось, як швидко люди з України асимілюються. Але і ми не такі вже й «білі», якщо не реаґуємо, коли чуємо польську мову після Служби Божої в неділю чи у свята біля церкви. Українську мову мали викоренити в нас (а насправді вже в наших дідах і прадідах), цю щоденну материнську говірку, та й літературну мову теж, яку часто ми віднаходили завдяки українському тижневикові «Наше слово».
Теперішні лігницькі випускники вже понад 20 років живуть близько один від одного. Передусім – це спільне навчання у Вроцлаві, де весь час функціонує наша домівка на вулиці Руській, а також студентські міста: Краків, Варшава, Зелена Гора, Познань, Ґданськ та Шецин. На почуття єдності на свій спосіб впливає теж Інтернет. Але тут є загроза реальної самотності між членами нашої громади, зникнення почуття єдності, взаємної допомоги у щоденному житті чи просто потреби співу. А наша пісня в Польщі – це автентичний знак, що ми духовно і національно живі після виселення з рідної землі, «де жили мамичка з няньком».
Цьогорічні випускники – то в основному молодь з Лігниччини. Вони знають один одного не лише з ліцею чи гімназії, а й з церкви, уроків релігії та пункту навчання української мови. При цьому і батьки знаються, а навіть діди. Всі мають почуття своєї спільноти. Уже третє покоління вчилося в цьому класі. Деякі батьки так само є випускниками нашої школи, а їхні діти були, є або будуть у ній вчитися. Можна сказати, що лігницька українська школа в цьому місті і його околицях є родинною школою нашої громади.
Хоч випускники 2016 р. незабаром підуть у світ, ми знаємо, що не дуже далеко вони відійдуть. І це дуже добре, бо тільки почуття взаємного добра серед нашої громади зможе віднаходити щастя, а також переносити й перемагати різні труднощі. Живемо, як у пісні з утраченої Помаранчевої революції: «РАЗОМ НАС БАГАТО, НАС НЕ ПОЛОДАТИ!»
Знаємо і віримо, що цьогорічні випускники не забудуть про нас, і ми їх будемо зустрічати, наприклад, у церкві або на «Лемківскій ватрі» у Ждині, бо Лігниччина завжди пам’ятає про рідну Лемківщину.
На «Останньому дзвінку» були одночасно і сльози, і радість. Наші учні мають почуття єдності, якої нашому народові в Україні, на жаль, так бракує.
«Для третього класу сьогодні співаме, є то справа дуже тяжка, але раду даме!» – хай ці слова пісні цього року ще не раз для нас прозвучать на фестивалях, «ватрах» і взагалі всюди там, де буде наша молодь.
Випускники! Не забувайте, що цього року ви відкриваєте наступну сторінку нашої історії української меншини у Польщі. Дякуймо, що вона описує життя в наших школах на рідних землях Перемищини, Надсяння, Бойківщини, Лемківщини, а також на тій території, куди нас переселили, а саме на заході і півночі Польщі. ■
