Стрык Андрий ■ ЛЕМКІВСКА СТОРІНКА ■ №17, 2016-04-24
Наш вызначний земляк Володимир Хиляк, автор «Шыбеничного верха» барз добрі розуміл тяжкє и складне положиня Лемків з увагы на наше місце прожываня, історию и ментальніст. Не буду ся ту вдавал глубже в тоту материю, бо маме юж праці, статті на ту тему. Дос пригадати хоц лем такы призвища, як Богдан Гальчак ци Ярослав Мокляк. До Хиляка одкликую ся зато, же хочу скінчыти, по довгій перерві, мої заувагы на тему лемківской бесіды. Автор «Шыбеничного верха» чул ся Лемком и хотіл нам послужыти. Юж товди – в другі половині XIX століття – дали о собі знати поділы на пронародну и промосковску орєнтацию. Тота друга была як бы ясна, бо «мы-зме маленька частина великого руского народу». Перша лем ся формувала и бракувало ї ищы опертя в істориї и в нациіональнім почутю. На зламі XIX і XX віків ситуация зачала ся дос скоро зміняти. Хиляк того не дожыл, бо вмер в 1893 році, а мал лем 50 років.
Його погляды, што підтверджают творы письменника, ближшы были до москальофільства, але то не перешкаджало йому мати добры відносины з людми, котры узнавали позицию Руской Трійці. Себе и нас частіще называл Лемками ніж Руснаками. Ужывал тіж окресліня Украінец и Украіна, але не цалком в теперішнім розуміню тых термінів, хоц бы лем зато, же Украіны як такой не было. Гнеска для нас, а напевно для мене, безсумнівно найважніще є то, што вдало ся йому передати наступным поколіням відносно языка, звычаїв и істориї мешканців нашых Бешкідів.
Наведу лем пару доказів того, же думаня Хиляка о тых важных справах было властиве и повім, же на тамтот час новітнє. Він добрі знал західню Лемковину. Вродил ся в Верхомлі Великій, а яко парох долгы рокы служыл в Бортнім. Добрі розуміл, же майже што два-три села люде бесідували кус інакше, а навет більше як кус. Важніще є всіляко то, же юж товди основы нашой бесіды были сформуваны, што показал письменник на підставі зобраных товди нашых звычаїв. Записал лемківскє весіля, лемківский гумор, сьпіванкы. Тото, што дішло до нас, має таку форму, яку и мы знаме тепер. Правда, же будут там деякы слова, якых юж не ужываме, але неє там «сільскых реґіоналізмів». Сьміял ся автор з того, же в деякых селах бесідуют вельо-барз непорядні. В його «Гуморі Лемків» (писал з великой букви тото слово) маме на то доказы. Зауважыл він, же в такых селах, як Зубрик, Жегєстів и «суміжных», «говорять твердо»: «пышовъ, побывъ», «высыпавъ на пыдъ, а тамъ бывъ кытъ». Зазначил єм ту твердий знак «ъ», котрий выглядат так, як то єст в росийскі орфографії, але колиси то был «єр», який ставляли в кінци слова. Але зато там, де было ближе до польскых сіл, в Лабові, Королеві «бесідують надмірно мягко». Дає він такі приклад: «Як когути зпілі, тато ся сбуділі, с постелі всталі, палічку взялі, аллілую заспівалі и на ярмак пошлі». Зрозуміло, же я ту пишу без «єра и ятя», фонетичні, так, як подавал Хиляк. А знов в Угрині, та не лем там, «вмісто «л» виговорюють безъизятно «в». Сердце украінскоє да радуєтся, когда зачуєт: Боліва ю говова, же зерно не мовова, бо в зерні быва повова». Як мало бы то звучати правильно, подавал сам автор «Лемківского гумору». Треба зауважыти, же поясніня давал Хиляк в т.зв. язычію, што товди было нормом серед інтеліґенциї, яка орєнтувала ся на москальофільство. Хочу адже зазначыти, же чытал він украіньскых авторів и потрафил тіж писати літературном мовом.
Кус може шыроко розписал єм ся ту о тім, але не дарую собі ищы єдной заувагы, той, же Хиляк писал так, як я пишу тепер: «ходил, робил, был» і т.д. Коли передає жарт о хлопі з Мохначкы, котрий «наклял» панам з Мушыны так, аж «му полекшало на душі!», то наклял має форму з «л». Треба ищы додати, же коли чытаме Івана Русенка ци сучасного нам Теодора Кузяка, то в них тіж неє реґіоналізмів, неє «єдного ци двох сіл», а єст мова спільна для нас, наша бесіда.
А тепер юж скоро переходжу до того, о чім хочу повісти відносно фонетикы и морфології П. Пиртея. Тото головне, што зобрал він в свої праці, юж было, хоц знов пригадам, же чекал єм на шырший відгук на дві попередні статті. То, же такого не было, вказує, як барз мало люди інтересує факт вымераня на нашых очах того, што сьвідчыт о існуваню Лемків, як групы, народу. Без свойой мовы, и што важне, чыстой и порядной, внет можеме о собі повісти, же не істнієме.
Остали нам ищы до пересмотріня такы частины мовы, як прикметник, числівник и так далі. Сут може не так істотны, як попередні, што не значыт, же непорядне іх вжываня меньше мі дошкулят. Ой, ищы як! Возте хоц бы слово «велькі, велька» Подає іх и Пиртей, але для мене то калька з польского «wielki». Мы маме «великий, велика» и іх треба ужывати. Дале, напр., в множині слова «червены» автор пише «ы» на кінци в називній формі, але в родовому стоіт «червених». Не знам, як хто чує, але для мене там повинно быти тіж «ы». Не подабат мі ся відміна слова «безкраїй», а и оно само єст якысе не наше. Николи тіж не повім «синим» лем «синім». Акурат автор допущат и тоту форму, але повідат, же рідко єй Лемкы ужывают. Ци знате такы формы, як: «гоноровитий, грошовитий» з суфіксом -овит-ий»? – бо я ні.
З прикметників може тілко, а дале – числівник. Ту зачну од порядкового «осмий», який мі пасує, а твориме го од «осем». До той формы мам особисте застережіня, бо в нашім «мішанім» селі на заході я чул и чую «вісем», што выглядат навет на ближше до літературной нормы. Зато нихто мене не переконат до слова «келькоро». То переробка з польского «kilkoro», тай заваруй нас Боже, од такых запожычень. Закінчу числівник формами «двайцят, трийцят». Они виглядают праві на літературны, але я мам в памяти наше «двадцет, тридцет» и того ся тримам. Ближе мі тіж «двіста» ніж «двасто» і т.д. Тілко о прислівнику, а тепер лем кус о займеннику. «Весь, вся, все, всі» – то займенник знаний на Лемковині, але в літературні формі. Вкажте мі Руснака, котрий повіст «весь ден»? Певно рече «цілий ден». Я не проти той формы, але знайме, же она є новітня. Не про займенник ищы, але про слово «зароб’ю», якє в реченні «Зароб’ю собі на ні (на пінязі)», появило ся на 102 сторінці. Ой, барз мі ся такє «сп’ю, роб’ю» і т.д. не подабат. По-мойому, и мам надію, же не лем по-мойому, повинно быти «сплю, роблю» і т.д. Знам, же в декотрых припадках тяжко добити ся той правильной формы, бо и моя братова тіж фурт так бесідує.
Сут проблеми и з дієсловом. З тым, як писати частку «-ся», ци тіж як добрі чергувати, наприклад, «г-ж, к-ч». З «ся» я бым повіл, же ненатуральні звучыт «мы’тися» з наголосом на «ы’» и писане разом. Така форма слова нарушат засаду нашого наголосу, котрий є постійний и припадат на передостатні склад слова. Товди треба бы было бесідувати «мыти’ся» з наголосом на «и’», а преціж повідаме нормальні «мы’ти ся», тай товди неє жадного нарушаня правил. Тото, што запропонувал автор підручника, мі виглядят на штучне.
Не повім, же не знам слів «могти», «пекти», але ужывам «мочи», «печи», також не всяди пасує мі показане автором чергуваня «г-ж» ци «к-ч», котры фактычні в наші мові ся трафляют. Не входжу в дифтонґы, бо ту є-м цалком проти. Може даґде бесідуют «знау- знаю = знам» замінно, але я приймую за нормативну як нашу тоту третю форму. Не признаю тіж за нашы такы дієслова, як «жечи» ци «думіти»; нияк тіж мі ся з ничым не асоцюют «стукати», «стучати», «мырдати», «майдати». Перше выглядат на польскє, а друге пригадує мі штоси такє, як «йойчати», а разом, то оба міг бым до того значіня однести. Третє и четверте то якысы выдумкы. Так само не виджу «в» на кінци дієсловів: «робив, ходив, відів» і т.д. Вкажте мі Лемка, в котрого чути тото «в» на кінци слів, так, як то єст в літературній мові. В нас то буде «л», такє зопсуте, як польскє «ł – uo». В жіночі формі маме «л»: «робила, ходила, віділа», де тіж одышли-зме од літературного «л». В тім припадку оно никому не перешкаджат. Най так буде и в мужскій формі, бо того «в» не чути. Ту, Шановні Чытаче, перерву, хоц до кінце остало юж лем кус, а закінчу за тыжден-два. Такы сут редакторскы вымогы, а з нима треба ся годити. ■
