Остап Кушнір ■ МІҐРАНТИ ■ 2011-07-15
Університет Лазарського у Варшаві, заснований 1993 р., вважають одним із найстаріших та найбільш авторитетних приватних вишів Польщі. Особливістю його політики завжди була відкритість і приязнь до абітурієнтів з України та Білорусі. Тому й не дивно, що у т.зв. “Лазарському” зустрінемо чимало наших земляків.
Про те, як українцям ведеться в цьому університеті, найкраще спитати в них самих. До уваги читачів – три історії з Університету Лазарського. Історії людей, які щойно намагаються втілити свої задуми, і тих, котрі вже чогось досягли.
{mosimage}
Антон КОСТЮЧКОВ: “Приїхав, щоб перейняти європейськість у європейців”
Уперше, коли з ним зустрітися, можна подумати, що Антон – родом з Італії. Чорняве волосся, темні очі й широка усмішка асоціюються з людьми із півдня. Однак народився він і виріс у Києві. Закінчив школу з поглибленим вивченням англійської мови, потім – коледж при Київському національному економічному університеті ім. Вадима Гетьмана (КНЕУ), врешті отримав звання бакалавра в цьому ж університеті. Нині є студентом маґістром факультету міжнародних відносин Університету Лазарського.
На продовження освіти в Польщі його спонукали банальні підрахунки. Виявилося, що ціна навчання в маґістратурі в КНЕУ така ж, як і в Університеті Лазарського. Але саме навчання й можливі здобутки – різні: “Я подумав, що після закінчення університету у Ва ршаві матиму два дипломи – польського та британського зразків (Антон вчиться на програмі, акредитованій Уельським університетом – авт.), уже не згадуючи про якісно новий рівень володіння іноземними мовами та можливість ознайомитися із західною культурою”.
Оцінювати різницю в навчанні в Україні та Польщі Антон починає з цікавого арґументу: “З перших днів я полюбив дивани в коридорах університету. Їх наявність показує повагу керівництва вишу до студентів: тут думають про комфорт тих, хто вчиться. В Україні ж студенти найчастіше сидять на підвіконнях, коли мають час між парами (дві години занять – ред.)”. Жарти жартами, але, на думку Антона, системи освіти різняться доволі суттєво. Починаючи від специфіки оцінювання й закінчуючи веденням занять. Домашнє завдання, наприклад, дають не на закріплення прочитаної лекції, а на підготовку до наступної. Прочитавши матеріал самостійно, студент повинен бути готовим до дискусії через тиждень. Крім того, в закордонному виші відчувається здорова конкуренція. Постійно є хтось, хто досягає кращих результатів, піднімає планку вище й вище. І це добре.
– Якими ти бачиш свої перспективи після навчання? І чи збираєшся повернутися в Україну?
– Для мене не проблема повернутися в Україну, не так вже там важко знайти роботу. Але я хочу допомагати людям, працювати з дітьми, рятувати тварин. Мене приваблює співпраця з неурядовими організаціями на кшталт “Greenрeace”, “Human Right’s Watch”, “Freedom House” тощо. Навіть на добровільних принципах. В Україні, на жаль, це майже неможливо. Там навіть немає поняття волонтаріату, бо кожен “волонтер” шукає якусь вигоду для себе. А в Польщі – сотні таких організацій, які радо запрошують до себе.
– А які в тебе враження від українців у Польщі?
– Двоякі. З одного боку, є багато земляків, які готові допомогти, підказати й пояснити. Вони мислять творчо й пробуджують творчість у тобі. З іншого боку, є й такі, яким нічого не цікаво. Наприклад, деякі українці, з якими зустрічаюся в університеті, не налаштовані жити по-іншому. Хтось шукає, у кого б то списати, хтось хоче досягнути успіху за рахунок інших. Я таких дуже багато зустрічав у Києві. Сюди ж приїхав, аби перейняти європейськість у європейців, їхній індивідуалізм, проґресивність і розуміння щастя.
{mosimage}
Юлія ОПРУНЕНКО: “Роботою задоволена, вона – дуже цікава”
Юля народилася на Хмельниччині, де закінчила школу, пізніше вступила на бакалаврат у Національному університеті “Острозька академія” на Рівненщині. Науковий ступінь маґістра поїхала здобувати до Києва, в університет ім. Вадима Гетьмана (КНЕУ). Після цього рік працювала в столиці. Аж поки знову не наважилася змінити місце проживання й набути нового досвіду за кордоном.
Намір поїхати й продовжити освіту в ЄС виношувався в Юлиній сім’ї довго. Однак питання, в якому саме виші вчитися, залишалося відкритим. Аж доки її мама не знайшла рекламний матеріал Університету Лазарського на одній з освітніх виставок. Це й поклало початок навчанню, а потім – і співпраці.
Сьогодні Юля є працівником відділу маркетинґу й приймальної комісії Університету Лазарського. Як сама каже, роботою задоволена, бо вона дуже цікава. Та одночасно підкреслює, що можливість і швидкість пошуку праці залежить від того, наскільки вміло кандидат володіє польською мовою. І яким чином час пошуку є сприятливим для цього. Юлі пощастило і з першим, і з другим. Тепер вона координує вступ усіх охочих абітурієнтів з України. “Це від першого листа потенційного аґента до моменту, коли абітурієнт зарахований на навчання. Обсяг роботи дуже великий, бо доводиться працювати і над рекламною кампанією, і над записом кандидатів”.
– А скільки всього іноземців навчається в Університеті Лазарського?
– В університеті близько 500 осіб іноземців, тобто десь 10%. Якщо подивитися ґлобально, то в університеті навчаються студенти більш ніж із двадцяти країн. Що стосується студентів з України, то дуже багато студентів зі сходу, зокрема з Харківщини. Трішки менше – з Києва, та із західних реґіонів – Івано-Франківщини, Львівщини, Волині.
– Яка динаміка набору українців спостерігається останніми роками і на які спеціальності найбільший попит?
– У студентів найбільший попит мають міжнародні відносини – польською та англійською мовами. Варто зазначити, що випускники англомовних програм, акредитованих Уельським університетом, отримують два дипломи: британський і польський. Узагалі, щороку зацікавлення саме британськими програмами нашого університету стрімко зростає. Це пов’язане з практичним спрямуванням програм та особливостями викладання.
– Що дає українському студентові диплом закордонного університету? Як у Польщі, так і в Україні?
– Якщо говорити про ЄС, то диплом університету відкриває можливість знайти саме ту працю чи реалізувати ті можливості, які в Україні, на жаль, поки що забезпечити неможливо. А в Україні власники такого диплома нічим не поступаються випускникам українських вишів. Більше того, диплом закордонного університету, наприклад “Лазарського”, вносить додаткове зацікавлення працедавця до потенційного працівника, оскільки в резюме з’являється незвична, але приваблива “родзинка”.
{mosimage}
Мирослава КЕРИК: “Те, що я українка, зіграло позитивну роль”
Мирослава, уродженка Львівщини, є випускницею історичного факультету Львівського національного університету ім. Івана Франка. Потім вчилася в маґістратурі Центральноєвропейського університету в Будапешті. Після закінчення – в аспірантурі Школи суспільних наук Інституту філософії і соціології Польської академії наук (Варшава). Тепер працює викладачем Університету Лазарського, пише дисертацію і паралельно займається громадською діяльністю, очолюючи фонд “Наш вибір”.
– Львів-Будапешт-Варшава. Чому у Вашому житті склався такий трикутник?
– Я переїжджала з місця на місце, шукаючи можливість вчитися й отримувати стипендію. Вибір Польщі як остаточного пункту призначення був і запланованим, і ні. В Україні я не бачила варіантів працювати над ди-сертацією так, як би мені хотілося. Ось і скориставшись хорошими умовами та можливостями, я опинилася тут.
– Мирославо, Ви вчилися в трьох країнах. Які є відмінності в системах освіти?
– Почнемо з того, що освіта за кордоном є більш цікавою. Студент сам обирає предмети і викладачів, що зменшує бажання пропускати заняття. Крім того, після українського університету в мене залишилося враження, що я не вмію думати. У вітчизняній системі акцент припадає на зубріння фактів. Я ж потребувала більшого, цікавилася, як і що можна досліджувати в історії, хотіла опанувати нові методи. Європейські університети пропонують саме такий аналітичний підхід. Студенти вчаться ухвалювати самостійні рішення.
Порівнюючи львівське та варшавське середовище життя, Мирослава каже, що нині багато речей стали простішими. Львів’янам притаманний снобізм, який обмежує інших. У Мирослави, наприклад, було відчуття недопущення до певного середовища. Варшава – і як столиця, і як велике місто – стала проривом. Тут відразу відкрилися перспективи й можливості самовдосконалення.
Із самого початку Мирослава шукала праці у виші, розсилаючи резюме в деканати і відділи кадрів. Поки знайома не порадила їй встановити контакт з Університетом Лазарського, в якому потребували адміністративного працівника й викладача. Після співбесіди Мирославу зарахували до штату. “Те, що я українка, зіграло позитивну роль. Знаючи українську, російську, англійську та польську мови, я відразу стала цікавою для університету, який активно співпрацює з випускниками зі Східної Європи”.
Якщо говорити про громадську діяльність, то очолюваний Мирославою фонд “Наш вибір” зумів організувати реґулярні зустрічі з авторитетними для українських міґрантів людьми. Крім того, “Наш вибір” долучився до проекту Міжнародної організації з міґрації, що націлений представити міґрантські організації в уряді Польщі, також проводить фольклорні святкові вечори.
– Чи є у Вас життєве кредо, Мирославо?
– Ой, я не думала про це. Хоч люблю робити те, що мені подобається, та отримувати від цього задоволення. А якщо воно й іншому користь приносить, то про що ще мріяти?
“Наше слово” №29, 17 липня 2011 року {moscomment}
