Роман Кабачій ■ УКРАЇНА ■ №10, 2017-03-05
Замість об’єднатися над жертвами Небесної сотні, українці вчергове почубились
Перемога другого (а на думку польського політика й історика Павла Коваля, третього Майдану, він першим вважає Революцію на граніті 1990 р.) досі не є святом для всіх громадян України. За дослідженням громадської організації «Детектор медіа» та Київського міжнародного інституту соціології, 34,3% мешканців підконтрольних українському уряду територій вважає, що в Києві узимку 2014 р. відбувся незаконний збройний переворот (на сході і півдні України з цим згідні понад половина українців). Але більшість українців (56,4%) називає ці події народною революцією. Чому така велика розбіжність? З одного боку, в умовах війни та економічного падіння пересічній людині важко вважати, що Майдан приніс їй полегшення, і назвати його виявом народного гніву, радше навпаки. Парадоксальним чином критиці Майдану і постмайданної влади сприяє свобода слова, котру вчергове на хвилях протесту утверджено, як теж інформаційна війна, яку веде Росія проти України – і те, що Україна її програє, говориться повсякчас.
Тому третя річниця Революції Гідності не могла пройти так, як її уявлялося б, якби не було зовнішньої аґресії: що Хрещатиком підуть герої-учасники, люди вітатимуть їх і будуть плакати з радості. Наразі є так, що прості люди приходять з квітами до найбільш знакових місць загибелі майданівців – на Грушевського, Інститутській, Костельній – і плачуть. Тут відправляються богослужіння, лине пісня «Пливе кача». Інші громадяни, які називають себе активістами і політиками, використовують важливу для всіх дату для просування власних інтересів. Цього разу в цій ролі виступили представники партії «Самопоміч», народні депутати Семен Семенченко, Єгор Соболєв, позапартійний Володимир Парасюк та батальйону «ОУН» на чолі з Миколою Коханівським. Саме вони вирішили спонукати українців до наступного масового протесту, скориставшись датою річниці. Приводом для цього стала енергетична блокада, організована названими силами щодо недопущення вугілля з окупованого Донбасу в Україну. З цією блокадою багато що незрозуміло: як мінімум, про надходження антрацитного палива «з шахт Ахметова до заводів та електростанцій Ахметова» знали керівники держави; з другого боку, про це не могли не знати нинішні «блокадники» – надто масштабним був процес переміщення тисяч вагонів, щоб його «помітити» лишень тепер. «Блокадники» на Майдані зазнали поразки – з одного боку, дискримінували себе відвертими провокаціями проти поліції, з другого – згуртували надто мало людей. Російські медіа, зрештою, і так розвели істерію про «заблоковані націоналістами адмінбудівлі в Києві». При цьому триває недопущення товарних потягів на лінії розмежування.
Зі свого боку, влада хотіла показати, що вона вірна ідеалам Майдану. Врешті виділено земельну ділянку для музею Небесної сотні (наразі всього кілька десятків з кількох тисяч експонатів виставлено на невеличкій експозиції в Українському домі), уряд погодився подати законопроект, у якому в соціальних виплатах активісти Майдану прирівняні до учасників бойових дій (це стало об’єктом насмішок з боку антимайданних сил, мовляв, ви ж говорили, що протест був мирний), а президент Порошенко вчергове посмертно видав ордени героям, котрих АТО додає щодня, на жаль. Судові слухання з приводу убивств на Майдані тривають. Кінця їм, як і засудження винних у розстрілах, поки що не видно. Адвокати запевняють: усе відбувається справно, надто багато інформації до опрацювання.
У реґіонах також іде переосмислення подій трирічної давнини. Можна відзначити, наприклад, Дніпро, де, крім того, що відбуваються постійні фотовиставки про Майдан і війну на сході країни, розроблено й утверджено плани побудови двох меморіалів, присвячених цим подіям. Військовий шпиталь у Дніпрі, через який пройшло немало поранених воїнів, є на особливому режимі сприяння як з боку держави, так і суспільства. Загалом війна для багатьох відкрила сутність ідей Майдану: чимало українців усвідомлює, що жертви Небесної сотні виявилися для «сонної» України замалими, щоби зрозуміти, що нам не по дорозі з нав’язуваним Кремлем «рускім міром», не можна миритись і з економічним зашморгом у вигляді газової залежності, яка була вигідна хіба що українським олігархам, варто розгледіти – у нібито звичній для пострадянського українця тезі про «спільну історію» та «вітчизняне кіно і музику» – культурну експансію, котра є частиною глобальної війни проти України як проекту.
Праві чи не праві «вугільні» блокадники, вони вчергове розворушили болючу від Майдану тему – чи ми можемо довіряти владі на Печерських пагорбах. Ця влада змушена була реаґувати і знову доводити вірність ідеям Майдану, а також активізуватися на зовнішньополітичному фронті, тим паче, що цьому допоміг місяць головування України в Раді Безпеки ООН. Загострення під Авдіївкою, блокада, поступове прозрівання Трампа щодо Росії, арешт і можлива екстрадиція українського олігарха Дмитра Фірташа, а навіть загадкові смерті російських дипломатів – усе це змішалось у вир емоцій, в якому простим українцям дуже важко розібратися. Тож вони мало кому довіряють, а щораз більше дослухаються до думки рідних, близьких і сусідів (за даними того ж цитованого на початку дослідження). Три роки болю і сліз втомили нас, проте не позбавили бажання довести все до логічного завершення і миру. ■
