Мирослав Левицький ■ ІСТОРІЯ ■ №32, 2016-08-07
До питання процесів в українському православ’ї
Сьогодні владна команда в Україні розуміє, здається, що під прикриттям Православної церкви ззовні можна активно проводити руйнівну антидержавну діяльність.
Про це свідчить коментар голови Верховної Ради України (ВРУ) Андрія Парубія відносно ухвалення 16 червня 2016 р. Звернення ВРУ до Вселенського патріарха Варфоломія, архиєпископа Константинополя і Нового Риму щодо надання автокефалії Православній церкві в Україні. Керівник українського парламенту це рішення назвав історичним і таким, що відноситься до категорій національної безпеки української держави.
Раніше хоч і багато говорилося (на рівні президента й уряду) про потребу автокефалії (в незалежній державі – незалежна Церква), проте не спостерігалося активних дій у напрямку реалізації цієї концепції. Складалося враження, що влада в Україні очікувала, що релігійне питання само собою «якось вирішиться». Найбільше зацікавлена в тому, щоби «все було як є», Росія і підпорядкована їй частина Церкви в Україні. Це вона активно вела пропаґанду, що будь-які церковні обряди й треби, здійснені в «неканонічних» Церквах, є неблагодатними. Тому навіть люди з вищою освітою сумнівалися і на всякий випадок не ризикували йти у «неканонічні храми», не ризикували молитися «неканонічною мовою»…
Історичні паралелі
Історики Церкви наголошують, що в процесі отримання автокефалії Церквами у нових державах вирішальними були звернення влади нових держав до Вселенського патріарха.
Влада Польщі міжвоєнного періоду, виходячи перш за все з інтересів національної безпеки (як це робить нинішня влада в Україні), домоглася 1924 р., щоби православні єпархії на території Польщі отримали автокефалію. Щоб це зробити, Константинопольському патріархові довелося скасовувати установлений 1686 р. Акт про зміну підпорядкування (насправді такого акта не було, а лише була його велика фальсифікація, що згодом більш детально буде показано) Київської митрополії від Константинополя до Москви. Під Декретом (томосом) Вселенської патріархії про неканонічність передачі Київської митрополії Москві 1924 р. стоять підписи тодішнього Вселенського патріарха Григорія VII та 12 тогочасних православних митрополитів. Хоч Москва не визнала того рішення ані у час його ухвалення, ані сьогодні, воно формально діє. Для задоволення українського питання потрібне лише бажання. З боку офіційної України таке бажання нарешті вже є. А іґнорування Росією (та деякими від неї залежними Церквами) Собору на Криті, який відбувся 19–26 червня, дає підстави надіятися, що й у Константинополя таке бажання з’явиться.
Що ж не подобається Москві в українському Зверненні?
А тепер пригляньмося, що ж такого є у Зверненні Верховної Ради України до Вселенського патріарха Варфоломія, що так розлютило Москву. Можливо, констатація, що після подій 2014 р. Україна вже ніколи не буде ані політичною, ані церковною колонією Росії? Але ж це правда, лише дурень може на неї ображатися. Чи, можливо, прохання скликання під егідою Вселенського патріархату Всеукраїнського об’єднавчого собору з метою вирішення всіх суперечливих питань та об’єднання українського православ’я? Але ж ця думка вже кілька років лунає на різних форумах, і Кремль уже повинен був би до неї звикнути…
Українське питання на Криті?
Після закінчення Собору я в телефонній розмові просив професора Дмитра Степовика прокоментувати результати праці найвищого зібрання православного світу в контексті українських очікувань. Він сказав, що хоч офіційно українське питання на Соборі не стояло, проте в кулуарах, за його інформацією, воно активно обговорювалося. Справа в тому, що після розпаду СРСР та Югославської федерації питання автокефалій для нових державних утворень – це не тільки українська проблема. Він, як і речник УПЦ КП архиєпископ Євстратій Зоря, говорить, що українське питання буде вирішувати патріарх, бо йому, а не Соборові, було адресоване Звернення Верховної Ради України. Згодом з цього приводу зробив заяву й Патріарх УПЦ КП Філарет під час поїздки до скиту Манявського на Івано-Франківщині, підкреслюючи присутність українського питання в кулуарній праці Собору. За його словами, загальною була думка керманичів різних Церков, які брали участь у Соборі, що ситуація в українському православ’ї не є справою Росії, а всього православ’я.
Архіви спростовують московську брехню
У Києві 10 червня 2016 р. відбувалася міжнародна науково-практична конференція «Константинопольський Патріархат в історії України: минуле, сучасне, майбутнє». На ній з доповіддю «Православна церковна юрисдикція на території України у світлі канонічно значимих документів» виступив голова Архиєрейської наради Російської православної автономної церкви, доктор філософських наук, єпископ Григорій Лур’є із Санкт-Петербурга. Тут хочу зробити лише деякі наголоси з доповіді.
Коли згадати Київську митрополію та її «передання» (за російською версією!) у московське підпорядкування, то петербурзький доктор-єпископ з жалем констатує, що історики не бажають читати частково збережені тогочасні документи. Виявляється, що не було ніякого передання Київської кафедри Москві. Насправді це був грабунок – підкуп посадових осіб та шахрайство.
З наведених доктором Г. Лур’є документів виникає, що на Константинопольському Соборі 1686 р. Московський патріарх отримав право представляти Вселенського патріарха в Київській митрополії. Росія ґарантувала, що межі Константинопольського патріархату залишаються абсолютно незмінними, а Київська митрополія лише тимчасово передана в юрисдикцію Московського патріарха. Суворе життя показало, що москвитинська тимчасовість триває вже 330 років і ніяк не хоче закінчуватися. Її може зупинити лише активізація третього циклу розпаду Російської імперії, який уже триває. Сказане в Криму прем’єром уряду РФ Дмітрієм Медведєвим «дєнєг нєт» – один з видимих симптомів цього процесу.
Добрі для України знаки?
Здається, що ці процеси бачать і церковні діячі. Хоч місцем проведення Собору мав бути Стамбул, проте Росія, з огляду на російсько-турецьке загострення, домоглася його перенесення в «найтральне» місце. Отримавши одну поступку, вона стала форсувати інші вимоги, як-от відкладення проведення Всеправославного Собору. Однак Вселенський патріарх Варфоломій проявив твердість. Заручившись підтримкою Синоду, він постановив проводити Собор без Росії, яка його проіґнорувала. Раніше така «самоволя» була б неможлива. Це для України добрий знак.
Інший добрий знак для України — заява офіційного спікера Собору архиєпископа Іова. За його словами, які цитуються кількома джерелами, Синод Константинопольської церкви розгляне українське питання в установленому порядку. Адже Константинопольська церква є Церквою-матір’ю для Української православної церкви і тому Собор інших Церков не має ніякого канонічного права розглядати українське питання. Одне з джерел, яке цитує архиєпископа Іова, подає не дуже втішну деталь: розгляд українського Звернення вру може затягнутися на роки…
На закінчення хочу сказати, що в одній із статей, присвячених підсумкам Собору (матеріалі Олега Руденка, який був опублікований на сайті http://patrioty.org.ua), названо ще кілька цікавих деталей стовно українського питання на Соборі. Хоч інші джерела про це не згадують, однак дозволю собі навести ці деталі. За твердженням автора, українське питання виведено з розділу внутрішніх проблем Російської православної церкви. Всеправославний Собор також засудив будь-яке посягання на суверенність. А значить, – констатує автор, – засудив дії Кремля, який порушив суверенність Української держави.
Чи можна в такій ситуації дивуватися, що російська реакція на українські акценти собору була істеричною «піснею» «руского міра»? ■
