(см) ■ ПОДІЇ ■ №44, 2015-11-01
Розмова з проф. Романою Цельонтковською з Ґданської політехніки
Степан Мігус : Ви були причетні до перенесення й реконструкції церкви з Купної. Як мені відомо, не так просто було отримати згоду на перенесення цього храму?
Романа Цельонтковська: Я б цього не назвала клопотом, а доктринальними сумнівами. Як правило, не належить переносити або перевозити церкву зі свого місця. Вона повинна, дозвольте, що висловлюся помпезно, служити на місці. Однак це дуже болісна справа. Спершу не стало вірян, а тепер Купна без цих останків храму ще більш осиротіла. Як правило, святинь не належить переносити, адже залишається святе місце після них. Ми, тобто група реставраторів та архітекторів, з огляду на символ поєднання храму з вірянами, один раз винятково погодилися її перенести. Загалом ми цього не підтримуємо. Другого перенесення на північ, з певністю, не буде.
Однак цей одноразовий акт дозволив усе-таки врятувати хоча б залишки храму. У символічному вимірі він залишився і служить нащадкам своїх парафіян.
Прошу пам’ятати, що це реконструкція, адже збереглося не більше як 10 – 15 відсотків первинної матерії. Церква у Ґодкові – це реконструйований майже в цілості об’єкт. Очевидно, для цих людей отих 10 відсотків – це реліквії, що мають велике значення. Цей храм будовано згідно з будівельними правилами як новий, а не як архітектурну пам’ятку.
Під час проповіді єпископ Євген Попович сказав, дякуючи Вам за цей дар, що Ви присвятили себе рятуванню старих осиротілих церков у Бескидах, але й костелів в Україні. Чи це лише професійне зацікавлення, чи теж потреба серця?
Мені важко однозначно про це висловитися. Якось так складається моя доля, що, рятуючи один храм, потрапляю на другий, а потім є наступні, які потребують допомоги. При цьому не думаю, як довго ще буду це робити і коли перестану. Ці святині просто постають на моїй дорозі.
